Історія рідного міста.

Шановні роменці та всі, хто цікавиться історією нашого міста! На цій сторінці будуть розміщені матеріали, які допоможуть вам глибше ознайомитися з минулим нашого славного та древнього Ромна! І першою публікацією на ній буде мій переклад праці нашого земляка Івана Олексійовича Курилова " Роменская старина", яка була видана ще у 1898 році. Мета моєї скромної роботи зробити цю працю доступнішою для широкого загалу тих, кого цікавить історія рідного міста.

   Заздалегідь застерігаю, що це буде не підстроковий переклад, можливо деякі несуттєві частини цієї роботи будуть пропущенні, але головна мета - дати можливість прочитати історію рідного міста - сподіваюсь. буде досягнута.

Отже...


                                                                                         

                                                                   


                                              ІВАН КУРИЛОВ

                                   РОМЕНСЬКА СТАРОВИНА.

                                                                  ЧАСТИНА ПЕРША.


                             ВІД ДАВНІХ ЧАСІВ ДО ЗАСНУВАННЯ НАМІСНИЦТВА.
                                                                           
                                                                                  І                                      

Коли і ким було засновано місто Ромен, влаштували його слов'яни-язичники раніше Х століття чи святим Володимиром,коли він для відбиття нападів половців та печенігів на Київське князівство, почав будувати городи по Десну,Сулі, Остру та Стугні, залишається до цього часу невідомим. Хоча проведені в околицях Ромна новітні розкопки доводять,що раніше Х століття  тут були житла скіфів, але речі знайдені в їхніх могилах не можуть свідчити про час заснування та знищення поселень, які тут були.

      Відомо тільки,що Ромен дуже древнє місто,що він існував ще в домонгольський період Русі,  навіть в ХІ ст, але яким він був в ту епоху і що в ньому відбувалося за вісім чи дев'ять віків тому нікому невідомо.

     Деякі новітні письменники, які прагнули за різними літописними джерелами визначити хоча б приблизно час заснування нашого міста повідомляють, що місто в давнину йменовалося "Римом",. "Римовим", а потім перейменованим в  "Римни","Ромни", і що місто було зруйноване половцями в 1094 і 1185 роках. В своїх працях вони посилаються на Іпатієвський  літопис, в якому йде мова про похід сіверських князів на половців в літо 6693-є (1185 р) де, між іншим повідомляється, що Святослав з Рюриком разом з військом пішли проти половців по Дніпру. Дізнавшись про те, половці, що верталися від Переяслава, підступили до Римова. Римовичі, що зачинилися в місті зібралися на стінах.Раптом  впало дві башти разом з людьми. Це так налякало воїнів та інших жителів, що частина з них вийшла з міста і через болото врятувалися. Тих, хто залишився в місті було захоплено у полон...

  

 Є також посилання на "Слово  про Ігорів похід", у якому говориться : Це в Римі кричать під шаблями половецькими..." А в перекладі цієї поеми Майковим прямо говориться : Крик в Ромнах під шаблею половецькою". Ось по таким оповіданням робиться висновок, Рим заснований у Х столітті, а потім поступово перейменовувався в Римів, Ромів, тощо...

                                                                             ІІ

Але, читаючи літопис за Лаврентіївським списком, не можна погодитися з такими висновками. Так як в Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям, в тому місці, де він розповідає про  свої походи проти половців ми находимо наступний вислів : " Перебуваючи в Переяславі 3 роки з дружиною своєю і багато біди зазнавши від ворога та голоду, пішли на  них за Римів і Бог нам допоміг: одних перебили а інших у полон взяли...   І до Виру знову підійшли Аєпа та Боняк, і до Ромна я йшов з Олегом та військом і вороги, зазнавши втрат, втекли....

     З цього твору ясно видно,що Римів та Ромен  два різних міста, що існували в один і той же час.

    Г.Арандаренко в своєму описові, виводячи походження Ромна від Рима-Римова пише що в 20 верстах на захід по транспортній дорозі на Прилуки є урочище. яке і дотепер називають Рим.

Воно оточене руїнами давніх земляних укріплень, конфігурація і розташування яких свідчать, що вони були побудовані ще до застосування пороху в цих місцях.  Може саме тут і знаходився той Рим, який згадується в Повчанні Мономаха і котрий в 1185 році зруйнували половці, і якому вже не судилося повстати з руїн... Але ж в Іпатіївському літописові  говорилося що жителі Риму втекли з міста через болото, тоді як на сьогодні тут немає ніяких ознак болота чи найближчої ріки. Між тим Г.Арандаренко стверджує, що це урочище з заходу на південь оточує яр схожий на русло ріки і що тягнеться він аж до Сули. Може в давнину тут і протікала якась річка,яка тепер зникла так, як всі річки в нашій місцевості з кожним роком поступово всихають і зменшуються.

   Співставивши всі вище перелічені літописні описи можна з впевненістю сказати,що місто Ромен існувало вже в ХІ столітті і називалося так як і тепер. А от Римів, Рим і т.д. були зовсім інші населені пункти від яких пам'ять залишилася хіба що в назвах урочищ. Може, крім Рима згадуваного у Повчанні Мономаха були ще поселення.які називалися Рим чи Римни, так як крім Рима, який знаходиться біля багреєвських трактирів є ще кілька урочищ в Чернігівській губернії, які теж називаються Рим.

                                                                             ІІІ

  Після всього вищесказаного залишається тільки визначити час заснування міста Ромна. Але цього, за відсутності жодних достовірних розповідей та переказів, визначити достовірно неможливо. І тільки посилаючись на літопис преподобного Нестора, коли св.Володимир наказав городи ставити по рікам Десні, Остру,Трубежі,Сулі і Стугні  для оборони від печенігів,можна безпомилково допускати, що Ромен або був знову побудований в цей час,або ж з бувшого вже тут поселення був зведений до звання міста і укріплений за правилами тодішнього військового мистецтва з перебуванням у ньому постійного гарнізону " з мужів кращих від словен" для запобігання набігів печенігів на Київ. Таке припущення цілком вірогідне, тому що давнє укріплення Ромна - вал, на якому була збудована Успенська церква та замок, де була цитадель одним розташуванням своїм доводять, що були вони споруджені в часи набігів половців та печенігів. Адже варвари ці, за описанням літописів,живучи в наметах та кибітках, шукали багатих пасовиськ для своєї худоби. Тут же на лівому низовинному березі Сули було найзручніше місце для їхнього кочування. А от з іншої сторони, з Роменської цитателі було найзручніше місце для спостереження за всіма їхніми пересуваннями, адже звідси відкривався чудовий безперешкодний вид на лівий берег Сули аж до горизонту.

                                       
                                                                             ІУ

 В сиву давнину     "городами" називали всі поселення, які мали огорожу, тобто були оточені земляним валом та ровом для захисту від зовнішніх набігів ворогів. Фортеця роменська в цьому сенсі була майже природна, бо з трьох боків її оточували великі річки та високі гори. З четвертого, західного боку був прорізаний глибокий рів, за яким була міцна стіна з дерев'яних колод. До міських башт були через рів прокладені мости для виїзду з міста до передмість. Ці мости проіснували майже до кінця минулого століття ( 18-го, В.Т.)  , а рів був ще помітним до 1860-х років.  Назву свою Ромен отримав від назви річки в усті якої він був збудований. Річка ж була названа так, вірогідно, ще до св. Володимира від рослини,багато якої росте тепер на правому березі її. Схожа ця квітка на велику ромашку і до цього дня в народі називається " роман" або ж "ромен".   

                                                                            У

   В багатьох місцях роменської фортеці: під соборним валом в замкові та на горі, де  зараз тюремний замок є глибокі погріби та різні підземні ходи. Через них, як запевняють місцеві перекази, був навіть вихід до ріки Сули. Ще нещодавно, років 20-30 тому провалювались глибокі ями не тільки тут, але й на Коржівці, на Полтавській вулиці. Їхня глибина сягала аршинів  4-5  ( аршин дорівнює приблизно 0,7 м. В.Т ). Але все це засипалося і забудовувалося без будь-якого вивчення. Так що нікому невідому, до якої епохи відносилися ці підземелля, хто їх і для чого влаштував, і чи немає в них залишків старовини від жителів цих підземель. 

   

 Після короткої розповіді Володимира Мономаха, про те, як він ходив з Олегом та військом на половців, Ромен ні в літописах, ні в інших історичних джерелах не згадується.   Невідома також його доля під час нашестя монголів (13 ст) і під час литовсько-польського періоду. Деякі навколишні міста, набагато менші Ромна, навіть містечка та села не раз згадуються в літописах в ХІ та ХІІ ст. Після захоплення краю литовським князем Ольгердом та після з'єднання Литви та Польщі  вся територія нинішнього Роменського повіту знаходилася у володінні удільних князів.

Місто Глинськ, нині заштатний ( Роменського повіту)  був у 1446 році резиденцією князя Лексади ( родоначальника князів Глинських). А от про Ромен і в цей час (в ХУ ст) ніде і нічого не згадується. І так до початку ХУІІ ст.,коли він з усіма сусідніми містами та селами був власністю князя Корибута-Вишневецького. 

  Можна припустити. що після вигнання половців та  печенігів, Ромен за своїм географічним положенням не мав особливого значення з політичної та стратегічної точки зору.    Цілком можливо. що під час монгольського нашестя і кривавих війн литовського та польського періодів він залишався осторонь переворотів і спустошливих  розорень, яких зазнали інші міста краю. Може саме тому назва Ромна ні в яких літописах та історичних хроніках з ХІ століття зовсім не згадується.

  Але на початку ХУІІ століття Ромен був вже найлюднішим та найбагатшим містом серед володінь Вишневецького. В 1604 році в ньому було 6000 господарів, тобто власників будинків. Проте. може таке число дворів було не тільки в місті а й у селах та хуторах, які до нього прилягали.Але таке чисельне населення на тодішній час може свідчити, що Ромен існував і процвітав у спокої набагато раніше ХУІІ століття. Адже жодне місто та містечко не населялися відразу. а поступово. Особливо. якщо врахувати смути та політичні перевороти з ХІІ по ХУІ століття, в ході яких зникло чимало міських поселень, то Ромен, можна сміливо говорити, залишався поза всіма цими переворотами.

Ярема Вишневецький










                                                                    Родовий герб                                                                                     Вишневецьких

                                                                             УІ

Власник міста князь Ієремія-Михайло Корибут Вишневецький мав резиденцію у м. Вишневець на Волині. Постійно роз'їзджаючи своїми численними маєтками, він влаштовував для своїх приїздів замки та палаци в Лубнах. Прилуці, Лохвиці і Ромні. Якщо вірити виданню Бантиш Каменського (1830)  він заснував в нашому місті домініканський костел.Але де він точно знаходився і де був замок Вишневецького - невідомо.Тільки назва "Монастирище" та  Монастирська вулиця, що йде вздовж берега р.Ромен, залишки фундаментів, що знаходять на глибині двох аршин на дворі Вікашевича наводять на думку. а чи не тут був палац Вишневецького та костел. Це місце, можна сказати, наймальовничіше в місті. Воно знаходиться

на високій горі, під якою на сході зливаються дві ріки - Ромен та Сула. На схилі цієї гори ще донедавна існував ліс, який тягнувся по берегу р.Ромен до с. Процівки і в якому, як розповідають старі люди, водилося чимало різних звірів.

                                                                             УІІ

       Після смерті Вишневецького, в кінці ХУІІ - на початку ХУІІІ ст., ця місцевість, як і все узбережжя Ромна,вважалася власністю Андрія Марковича Маркевича, знатного та заслуженого воєначальника. Він був,  після вигнання звідси шведів, уже полковником лубенським, тобто головним тут правителем. Потім, коли розпочали будувати  кам'яну церкву, це місце він передав у церковну власність.Назва вулиці, де знаходилося це місце - Монастирська, але її походження пов'язане з назвою урочища Монастирище, яке знаходилося в самому кінці цієї вулиці над берегом Ромна. тут, за переказами п.п. Арандаренка та Терещенка стояв колись монастир. Але яким він був - православним чи католицьким, хто і коли його зруйнував - невідомо.

Могила на утвореному тепер луговому березі ріки, де за переказами стояв монастир, невелика за площею.Вона менша теперішнього Соборного насипу і була висотою не вище 2-3 аршинів від нинішнього рівня води в річці, так що іноді навесні вода підіймається на рівень цього насипу.

  

Якщо взяти до уваги, що р. Ромен була 200 років тому набагато ширшою від нинішньої,що доводиться теперішнім її звуженням за останні 30-40 років, то аж ніяк не можна повірити. що тут міг існувати який -небудь монастир. На сьогодні на могилі росте тільки густа висока трава, а дерев ніяких немає. Ромен тепер має невелике русло ліворуч від могили, вздовж сіл Процівка та Плавинище. Праворуч же русла,під гору до міста, росте жито,а трохи далі пішли вже великі верби,липи та берести. Тому гористий правий берег ріки майже від саду Вікашевича і до села Процівки являє собою чудовий густий ліс.

    

Ось що розповідають про цю могилу та й про все Монастирище місцеві старожили. років 60-70 тому ( на початку 19 ст. В,Т.)  р. Ромен оточила могилу так, що не тільки під час весняного розливу.а й майже все літо сухого переходу до неї не було,так що переправлялися туди на човнах. Росли тоді там розкішні в'язи та берести, водилися журавлі та лелеки, на яких їздила пополювати молодь та й погуляти під тінню дерев. Говорять, що там були помітними у землі залишки цегляного фундаменту, а на краю насипу, з міської сторони були залишки брами. А ще років за півтори сотні до цього, і більше. на могилі стояв кам'яний ідол ( дехто прямо стверджує. що це було зображення Перуна). Говорять. що аж до початку 18 століття  на пагорбі проти могили відбувалися язичницькі ігрища в день святого пророка Іллі ( 20 липня). Переказують і те. що тут в густому тоді лісі жили старі люди - чаклуни та чаклунки,до яких приходила молодь та й всі марновіри, поворожити на свою долю. чаклун же перед тим як поворожити. вирушав до ідола на могилу. і тільки після бесіди з цим ідолом, повертався і розповідав зацікавленому все. що той хотів почути.

             
                                                                                                                                                                                                                 

                                                                                                                                                                  
  

      Коли ж вся ця місцевість стала власністю Андрія Маркевича. то він як освічена  та релігійна людина викорінив всі залишки язичництва. Статую Перуна було розбито і вкинуто в річку, чаклунів, які тут жили, прогнали. А всім людям які вже звикли приїздити сюди 20 липня торгувати під час гульбищ своїми виробами звелів збиратися для цього біля   Соборної Успенської церкви. Так, начебто, виник у Ромні Іллінський ярмарок. А одна стара, що живе й сьогодні, недавно розповідала, що дід її, Трохим Прядка, жив нижче урочища Монастирище на березі Ромна. Після смерті Маркевичів могила стала належати йому і надумав він посіяти на ній овес чи просо. Але коли він став розорювати для цього землю, то якийсь монах явився йому  уві сні і сказав: "Трохиме, не ори і не засівай це місце. воно святе. Хай воно залишається, як і раніше, пустим. А ти краще піди вночі під такий-то берест і там знайдеш собі  замість цього набагато більше,чим отримаєш за оранку могили." Трохим так і зробив: припинив орати на могилі і наступної ночі вирушив  під вказаний берест і викопав казан великих червінців (імперіалів), кожен з яких тоді коштував 40 роблів асигнаціями. А ще.коли він віз цей казан додому, з-за іншого береста вискочила молода конячина і бігла за ним. По тодішнім віруванням то були срібні гроші, але він закричав на неї лихим словом і коняка зникла.А міг би розжитися і на срібні гроші, адже кажуть таку коняку треба вдарити навідліт легенько - і вона розсиплеться на срібні монети. Але Трохимові було досить і золотих червінців - через них він зробився великим паном і всіх своїх трьох синів  вивів у дворяни та чиновники. Невелика кількість цих імперіалів залишилася ще, як призналася стара, у інших  родичів Прядки. Це були гроші чеканки 1768-1778 років. Отже, вони були закопані в могилі не тоді.коли стояв тут Перун, і не тоді коли Маркевич вже вигнав звідси чаклунів, що вірили в Перуна, а набагато пізніше - в кінці семисотих років.

   

 На підставі іншого переказу можна здогадатися,що ці червінці були закопані на могилі відомим розбійником кінця минулого століття - Гаркушею. Багато ще живих свідків розповідають, що він в різних місцях закопував багато грошей і як через його гроші багато людей ставало багатими. Так у нас в Ромні один десяцький,який служив у поліції, міщанин Степан Пушкар забагатів від Гаркушиних грошей.

  

 Ім'я Гаркуші зараз відоме  не тільки в Ромні, але й по всій Полтавській губернії. Про нього ще недавно парубки й дівчата співали пісень. А Котляревський у своїй "Енеїді" вдало вніс його портрет у світлицю царя Латина, коли той готувався приймати Енеєвих послів.

  Про цього Гаркушу була величезна справа в Роменському повітовому суді. Сам він був родом вірогідно з с. Засулля, так як серед засульських жителів  жителів - прихожан Троїцької церкви. зустрічаються в церковних справах 1766-1780 рр. кілька Гаркуш -Троїцьких прихожан.

 Його девізом було - грабувати багатих та роздавати бідним. За це його кілька разів судили та карали, але він постійно втікав із заслання та острогів,говорять за допомогою чар, в які тоді всі, навіть начальники, вірили. 

 І коли його ледь не всоте було спіймано роменським городничим Сегуновим, то був закований по руках і ногах. Ночував він в поліції перед відправкою до тюрми.

( Перекази говорять, що Гаркуша заїхав переночувати на масляному тижні в лютому 1784 року до заможнього западинського чоботаря Степана Бороданя. Добряче випивши, Гаркуша став хвастатися. хто він такий. Бородань послав таємно свого робітника до поліції. Гаркушу схопили.)

    

Для його охорони поставлений був тоді роменський міщанин Степан Пушкар, який служив десяцьким по найму в поліції. Йому було строго наказано: ні в які переговори з Гаркушею не вступати,очей з нього не спускати, бо той, незважаючи на кайдани,  вже кілька разів тікав і з поліції, і з острогів.  Але Пушкар, хоча й строго за ним слідкував, але поводився з арештантом добре, кілька разів давав тому напитися. а на час сну дозволив трохи послабити кайдани.

  

За цю послугу Гаркуша сказав йому: " Піди в Рябухівщину ( бувший ліс Полуботка, тепер Огньова), і та в такій-то долині, під такою-то березою знайдеш собі вдячність за свою доброту."

 Пушкар не зволікаючи, на другий день, коли Гаркушу посадили до тюрми, вирушив до вказаного місця і викопав діжку червінців. Після цього він залишив службу десяцького і став займатися торгівлею, не показуючи. що знайшов гроші. Через кілька років Пушкар став дуже багатим купцем.

                                                                      УІІІ

Але крім цього,за все ХУІІ та більшу половину ХУІІІ століть, мало що можна сказати достовірного та цікавого про історію нашого міста. Відомо тільки, що в 1632 році боярин Михайло Шеін звільнив Ромен від поляків і зайняв його російським військом, забравши в полон багатьох польських воєначальників.В 1649 році були в Ромні два царських посланники Ніронов та Богданов. Їх зустрічали за версту від міста сотник Василь Романюк та міський отаман Юрій Михайлов

           

!

 В 1659 році під час війни Виговського  з Росією князь Трубецькой виступив з Путивля у Малоросії в м. Константинов, а бувшому  в Ромні наказному гетьманові Івану Безпалому наказав бути готовим до походу.Безпалий виступив з козаками з Ромна і воював з Виговським, отже Ромен залишався вірним московському цареві. За це Виговський, як описано в Літописові Самовидця, наказав міста, які надавали допомогу війську московському Ромен,Миргород, Веприк попалити, а козаків зганяти за Дніпро.

   В 1663 році князь Ромодановський звелів гетьманові Брюховецькому тревожити короля. Гетьман виступив в похід з 14000 козаками. Воєвода Чарнецький пішов йому назустріч і захопив Ромен, колишнє володіння Вишневецьких і захопив там чимало припасів.

  

Потім за Брюховецького 11 жовтня 1665 року за постанови царя Олексія Михайловича було наказано "городу Ромну состояти при войсковой армате" В знак чого в міській фортеці була поставлена козацька гармата. ( Старожили згадували, що ще в 1820-х роках над бувшим тоді кріпосним ровом, де тепер 2-й пожежний двір,стояла велика мідна гармата.При ній була бочка, вірогідно з артилерійськими ядрами.) Гармата була прибрана вже під час засипки рову,але невідомо куди подівалася.

  

 Року 1669 Ромен визнав гетьманом Дем'яна Многогрішного, затвердженого царем Московським, тоді як Глинськ, Сміле, Константинів та інші були у владі Дорошенка, невірного Росії.

   З цього стислого історичного нарису видно, що роменці завжди були вірними російському урядові, не приєднуючись і нічим не допомагаючи бунтівникам, які робили спроби після великого Богдана Хмельницького від'єднатися від Росії.

                                              

                                                                                  ІХ

  Тільки в 1708 році, за невільну гостинність, надану шведському королю Карлу ХІІ та Мазепі, Ромен привернув страшне невдоволення і ледь не був геть знищений найсвітлішим князем  Олександром Даниловичем Меншиковим..Переказують, що роменці  зустріли короля та гетьмана без будь-якого спротиву, навіть з почестями хлібом-сіллю, за що привернули до себе справедливий гнів Меншикова, але з історії про це нічого невідомо. Пишеться тільки, що коли Карл вступив у Ромен 18 листопада 1708 року, то влаштував  у місті свою штаб-квартиру, а війська його були розташовані в усіх найближчих містах та селах. Але може роменці ще нічого не знали про зраду Мазепи в той час, коли він йшов сюди зі шведами від Десни, що легко можна припустити по тодішнім  шляхам сполучення, а тому прийняли його як свого законного  правителя.А якщо врешті щось і чули про його злі наміри, то що вони тоді могли зробити проти такого сильного війська. з яким вступав сюди шведський король і Мазепа? Тільки б даремно піддали руйнуванню місто, як це було зі Смілим. яке шведи за спротив спалили повністю. Але коли досягла Ромна звістка про зраду Мазепи і коли король виступив був до Гадяча для захисту його від росіян. то роменці приязно прийняли присланого сюди російським царем генерала Аларта.Коли ж король повернувся до Ромна,  то роменці вже зі своїм маленьким гарнізоном довго чинили опір і не допускали  до себе шведів, багатьох їх побивши у своїй фортеці. Але, нарешті, виснажені в бойових припасах і відрізані від російського війська не могли довго чинити опір такому сильному та чисельному противнику і на другий день після крещення, тобто 7 січня 1709 року капітулювали.

 В книзі "Літопис Самовидця", між іншим, говориться, що Карл зимував у Ромні з Мазепою до святок різдвяних, а  після святок - в Гадячі.І що відступаючи з Ромна донці і великоросіяни "Ромен грабували без указу"

    Карл ще при першому вступі до Ромна, тобто в листопаді, зайняв для своєї головної квартири будинок власника Михальського,який знаходився у фортеці над самим фортечним ровом неподалік від соборної Успенської церкви.Будинок цей в сорокових роках нинішнього століття належав підпоручику Федору Нєжинцову і був розібраний ним на початку 50-х років. Фортечний рів та всі існуючі в минулому столітті вали міська дума  засипала і зрівнювала ще з 20-х років для запроектованих нових вулиць. Але цей рів, який тягнувся від Монастирської башти по всій нинішній Роменській вулиці аж до яру Мухівця був, мабуть, дуже глибоким. Незважаючи на те, що все місто скидало туди кілька років гній, він ще в середині 50-х років був ще глибиною більше 3-х сажнів і остаточно був засипаний та зрівняний тільки в 60-ті роки. В цьому рову, неподалік від колишньої королівської квартири, пожежники знайшли плетену зі стальних кілець сорочку (панцир) вагою близько пуда. Сорочка довго лежала в думі а потім була продана тодішнім міським головою Семенчиковим поміщику Терновському в с. Парафіївку Конотопського повіту.

        

    Провулок. який веде з Духівської на Роменську вулицю повз бувший двір Нєжинцова зберіг до сьогоднішнього дня назву Королівського.Як свідків бувшої колись тут запеклої битви на Виноградівщині та під Соборним валом відкопували і тепер відкопують при забудовах багато людських скелетів, розкиданих  у безпорядку  на різній глибині ( до 2-х саженів і глибше).Закопані без трун і по кілька разом.  Тут же. під Соборним валом і під горою, де була цитадель, викопували в давнину, років сто і більше тому, багато золотих та срібних грошей.( В 1863 році знайшов і я в глибокій грязюці напроти Соборної церкви один шведський червінець величиною з 15-ти копієчну монету. З одного боку на ньому був шведський напис, а з другого- шведський солдат з рушницею на плечі і чітко вибитий арабським цифрами 1704 рік.

   З Ромна Мазепа писав листа польському королеві Станіславу Лещинському від 5-го грудня 1708 року про прибуття його в найближчий час для спільних зі шведами дій проти російських військ. Тут же Мазепа позичив Карлу дві бочки червінців на військові витрати і звідси вони виступили весною до Полтави назустріч остаточній своїй загибелі.

   З того часу і донині весь наш простий люд так гребує ім'ям Мазепи,що визнають його гірше нечистого. Не дай бог сказати на якогось мужика "мазепа"- це для нього така лайка,що він готовий за ножа взятися за таку образу.Лайте його яким завгодно бридким словом, він не так розсердиться, але за Мазепу - ніколи не простить і не помириться.

  А про шведську війну з того часу по сьогоднішній день збереглися між всіма нашими жителями два прислів'я. Одне-при кожній невдалій справі чи починанні " Так тільки дурні в шведчину робили ", а друге - про закінчення шведської війни "Погиб, як швед під Полтавою".

                                                                        Х

На початку ХУІІ

  У нас в Ромні з незапам'ятних часів було 6 цехів, або окремих за родом ремесла цехових братств.В ХУІІ століття вони були підпорядковані ремісничій управі,  очолюваній ремісничим  головою,якого обирали вільними голосами від всіх цехів. на чолі кожного цеху стояв цехмейстер,якого в старовину називали "старшим братом", а останнім часом перейменований в "управного старшину".До початку цього століття в місті були цехи:кравецький, різницький, ковальський,шевський, калачний і ткацький.Але потім деякі з них роз'єдналися а деякі з'єднувалися в один цех, так що на сьогодні склалося 7 цехів зі зміною старих назв.

На сьогодні у місті є такі цехи:

1-й- калашницький, корогва або знак його такий. На напівбілому сукні зі срібною бахромою без китиць зображений з однієї сторони орел, а з іншої - святий Миколай.Заснований управним старшиною Анрієм Шиденком 21 грудня 1866 року.

2-й- м'ясницький.Герб його на зеленому сукні  сукні  з білою бахромою та китицями. З однієї сторони - зображення св.великомученика Власія, а з іншої - поклоніння веригам святого апостола Петра. Заснований старшиною Петром Шипітьком 11 червня 1888 року.

3-й- шевсько-німецький.На жовтому сукні з білою бахромою та китицями зображені з одного боку Козьма та Даміан а з другого- архангел Михайло та св. Миколай.Заснований управним старшиною Михайлом Чумаченком 31 грудня 1891 року.

4-й- ковальський об'єднаний.На червоному сукні з білою бахромою та китицями зображення з одного боку святого архідиякона Стефана і святого Пантелеймона, а з другого - Успіня пресвятої Богородиці.Заснований управним старшиною Стефаном Купкою 19 лютого 1888 року.

5-й- кравецький. На синьому сукні з жовтою бахромою зображено з одного боку Спасителя та Іоанна Хрестителя, а з другого - невідомого святого. Заснований ремісничим головою Іваном Зворонцовим,старшиною Іваном Севериним і  товаришами його Іваном Будилом та Іваном Яковенком 30 червня 1852 року.

6-й -просто шевський.На сірому сукні зі срібною бахромою без китиць зображені з одного боку святі Кузьма та Дем'ян, з другого - святий Роман і багато інших святих без підпису імен.Заснований старшиною Стефаном Устименком та його товаришами -Олексієм Шрамком,Лаврентієм Боровиком та стараннями Павла Шерстюка та Григорія Хоменка 20 вересня 1849 року.

7-й - столярний.На червоному шовку з жовтою бахромою зображено орла, а з іншого боку - святі Козьма та Дем'ян.Напис хоч і є, але дуже стертий, так що неможливо визначити коли і ким він був заснований. 

  В 1858 році я був направлений міською  думою разом із з одних її членів для ревізії рахівництва та діловодства ремісничої управи. В старих справах мені вдалося знайти одну книгу різницького цеху 1689 року. Ця книга була зроблена , як зазначалося в написові на ній зробленому, для"описання "цехових обрядів виєднаного цеху".В цій книзі обряд прийому у "вічні цехові" описувався так. Року 1689 12 листопада за відома цехмейстера різницького Семена Григоровича і всієї братії Яким , довгополівський житель, виєднав цех різницький собі і своїм дітям довічно і за виєднання такого цеху  до скриньки братської поклав грошей 4 таляри,горілки поставив братії 20 кварт та дав два фунти воску.

  

Книга ця велася справно до 1823 року. В ній можна спостерігати зміни сплати в цехову казну за запис до цеху.Так 1710-1720 роках до скриньки братської вносилося   10 талярів грошей, ставилося два цебра пива та горілки. Правда, в деяких статтях горілка та пиво не записувалися, а тільки зазначалося що " все, що належить, братії цеховій поставив". З 1726 по 1750 рік до скриньки братської клалося вже 14 і 20 копійок,а з 1750 року брали вже по 20 рублів грошей та 5 фунтів воску.З 1784 року - по 25, 40, 50 рублів грошей залежно від статків, а горілка та пиво вже в приход не записувалися.Треба думати, що подібні книги були заведені для кожного цеху окремо. Були в управі книжки старіші ніж за 1689 рік, але куди вони поділися - невідомо.

  В ХУІІ столітті були в нас майстри золотих та срібних справ, які могли робити такі речі, які тепер в Ромні ніхто не робить.Наприклад, Євангеліє, оздоблене сріблом, для Соборної Успенської церкви в 1688 році робилося нашими майстрами.Можливо в той час існував окремий цех майстрів золотих та срібних справ. Але сьогодні вони входять до об'єднаного ковальського цеху, а подібних майстрів з християн зовсім немає в Ромні. З євреїв же є кілька. які називають себе майстрами цієї справи, але можуть вони хіба відремонтувати годинник та деякі срібні речі, а зробити щось нове нездатні. Мабуть причиною знищення виробництва  в Ромні золотих та срібних речей були ярмарки, які стали проходити в місті з початку минулого століття.На них завозили з Москви багато таких виробів, так що конкурувати роменським майстрам з московськими ніякої можливості не було, тому вони й стали займатися  іншими ремеслами.

                                                                            ХІ

  По сьогоднішньому вигляду міста не можна уявити яким воно було в старовину не тільки  в ХУІІ-ХУІІІ століттях, але й на початку нинішнього, ХІХ століття. На тих місцях, де тепер вулиці, були будинки та забудови і навпаки... Перші жителі розселялися на  східних пагорбах над Сулою і де тепер Соборна церква та бувша цитадель, яку й сьогодні називають "замком".

Місто з півночі та сходу було оточене річками Сулою та Роменом, а на захід від гирла Ромену і яру, який назвуть Виноградівщиною по всій нинішній Роменській вулиці до яру Мухівця  було прорізано глибокий рів. Над цим ровом стояли "городниці",тобто міцні рублені стіни. Пізніше жителі стали розселятися на валах нижче Соборної церкви та цитаделі.Селилися й на особливій горі де Могилки і по спуску цієї гори до р. Сули - на Западинцях. Майже до половини ХУІІІ століття між Соборною та Миколаївською церквами не було ніяких проваль, які є на сьогодні. Отже,тут, у фортеці, було достатньо місця для тодішнього населення.

   

Пізніше,коли місто почало розширюватися і зникла загроза набігів та розорень, жителі стали поселятися вже за фортечним валом та ровом в напрямку нинішньої Полтавської вулиці  та на передмісті Коржівка. Але і тут, позаду нинішньої Вознесенської церкви якої до 1700 р. не було в Ромні), був прорізаний другий фортечний рів і насипаний вал.Через рови в деяких місцях були прокладені мости.

  Так, наприклад, ще в 1785 році існував міст при Миколаївській брамі ( Миколаївська церква тоді була позаду дворів Терешкевича і Бабкіна, де тепер сінний базар. А брама Миколаївська була напроти теперішньої поштової контори.) довжиною в 10 саженів. Був міст в Житянській брамі.(Житянська брама, тобто виїзд на с. Житнє, знаходилася там, де тепер Аптекарська вулиця на розі двора Кочубея.Туди від міського валу йшла велика "Пробита вулиця" через теперішні двори Гелера, Підріза, і потім через Полтавську вулицю і потім через двори Золотніковой. Височіна і т.д.до двора Кочубея, де тоді був рів), в 7 сажнів довжини. ці мости й деякі гаті в 1786 році.знову відкрита міська дума ремонтувала за вказівкою Київського,Чернігівського і Новгород-Сіверського генерал-губернатора П.А. Румянцева-Задунайського за кошти місцевого бюджету.

 Із справи про ремонт цих мостів, між іншим, добре видно, що першою була бруківка від двору купця Івана Лаза ( де тепер 2-й пожежний двір) поміж присутственних казенних місць до кінця казенних лавок і до двору Іосифа Маркевича.Довжина вулиці була 858 сажнів . а ширина - 10 аршин.Нинішні Московська та Аптекарська вулиці та площа гостинного двору були пусткою.праворуч московської вулиці до 1771 року був християнський цвинтар.

Велика Монастирська вулиця не тільки в минулому, а й до 50-х років нинішнього століття була майже не заселена і називалася "глухою вулицею". Адже від самого тюремного замка і до повороту  до Гостинного двору були тільки будинок стряпчого Вікашевича із сирої цегли, покритий соломою. А ще- напроти нього на розі теперішньої Новопрокладеної вулиці стояла старенька, підперта двома дубками з вулиці, хатинка стельмаха Гальченка. Були ще будинок Полетики та диякона Каневського, але вони стояли вглиб дворів. далеко від самої вулиці.так що не тільки вночі. а й вдень було страшно пройти тією вулицею.

  З обох боків, де тепер великі забудови духовного училища та чистенькі двори з гарними будиночками господарів,там ще в кінці 50-х років стирчали тини та паркани з шалівки,які мало приховували від перехожих пустельні, безкінечні як степ двори, порослі  непролазними бур'янами. А церковний двір був відгороджений від вулиці обмазаним глиною очеретом і використовувався як звалище гною та помиїв. Так і Коржівська вулиця від  рогу Аптекарського саду і до яру Мухівця ще на початку 60-х років була пустельною і непрохідною. І це незважаючи на те, що міська дума в 1859 році збудували на ній міст через яр ( трошки коротший від нинішнього) Та все ж будинків та поселень тут не було ніяких, аж поки не збудували в 1873-74 роках залізничний вокзал.

   

ХІІ

В 1786 році були ще цілими башти: Монастирська і Пригородська. Перша знаходилася неподалік від будинку сотника напроти тюремного замку, де тепер будинок приходського училища. У цій башті теж,мабуть, був міст через рів. Друга башта була біля існуючої сьогодні церковної сторожки. Як видно із записів міської думи, в місті було 7 міських валів, які в старі часи слугували укріпленням для міста. З 1788 року дума віддавала їх в оренду для виварки селітри. Один вал - це той на якому стоїть Соборна церква, другий - замок, де була цитадель, третій в кінці фортеці від Миколаївської до Покровської церкви,четвертий-  Підзолівщина, де був двір сотника, п'ятий - від Вознесенської церкви до двора Білима на Коржівку, а шостий і сьомий були вірогідно там, де повітове казначейство і далі до Покровської церкви.

      Ще у 20-ті 30-ті роки вулиця ,що йшла повз Покровську церкву до Сули, починаючи від Миколаївської церкви була такою вузькою, що по ній навряд чи могли проїхати три вози поряд.По обидва боки її праворуч до Покровської церкви, а ліворуч - до містка стояли двори міських жителів.Двори ці зменшувались площею кожну весну від обвалу гори до початку 40-х років зовсім зникли і утворили справжню ширину Покровської дороги. Глина, яку зносило в річку і зробила її зовсім обмілілою.

                                                           

                                                                      ХІІІ

В 1793 році відставний прем'єр- майор    Андрій Коновалов, який взяв в оренду для виварки селітри міські вали, звернувся з проханням до Чернігівського намісницького правління та Чернігівського губернатора. В ньому він просив віддати йому для цих цілей ще й територію замкової цитаделі,яка на його думку була пусткою.Але міська дума пояснила губернатору, що на території замку живуть  купці, міщани,посполиті та люди інших звань. Контракт Коновалова з міською думою передбачав сплату ним за відкуп семи міських валів по 105 руб.50 коп. на рік - сума та той час досить значна і мабуть невигідна відкупщику. Ось чому  він скаржився що не встиг перемочити всі вали. З його звернення видно,що один вал, який він не встиг обробити йшов від двору Білима на Коржівці за Вознесенською церквою. Інший знаходився між дворами майора Сукова та колежського асесора  Андрія Полетики. А двір Полетики був напроти теплої церкви вздовж яру Виноградівщина, тепер повз нього йде стежка до тюремного замку. Коновалов скаржився, що йому заважали у виробництві селітри і завдали збитки місцеві жителі. Вони спорудили паркани та господарські будівлі від цвинтаря Соборної церкви і будинку Андрія Маркевича. Це означає, що вал за собором теж належав місту і віддавався думою на відкуп і що на ньому, крім будинку Маркевича, були будинки  інших жителів міста.

Залишки цих будівель були ще помітні нещодавно. Тут, на краю вала, до дороги, що називалася баштою, багато пригородських жителів викочували цеглини, з яких були зроблені фундаменти старих будівель.

    В 1788 році колежський протоколіст Марк Васильович Магеровський мав в оренді за договором з думою міський "плац" у передмісті напроти корпусу сиротського суду через дорогу.

На цьому "плацу" були забудови, які він отримав за дорученням секунд-майора Григорія Сегунова. ( Сегунов був городничим  і за його прізвищем мала Монастирська вулиця до 40-х років називалася Сегуновою).А дістав він це місце від спадкоємців колишнього власника Леонтія Бурлая.Це місце було в оренді у Бурлая з 1768 року на 40 років. Він взяв його в оренду у коронних нагалядачів Лубенського полку. котрі до відкриття думи розпоряджалися міськими маєтками. Бурлай побудував на цьому місці житлові будинки та торгові лавки. так як тут неподалік була торгова площа, на якій крім щоденних базарів проходили ярмарки. В інших документах (думських справах) пишеться,що це місце знаходилося під містом Ромен біля Житнянської башти.Отже по ту сторону фортечного рову вбік Полтавської вулиці місцевість не вважалася містом, а якби пригородком. Корпус сиротського суду. в якому розташовувалися також пізніше міська дума та магістрат знаходився якраз на проведеній у 1822 році за кріпосним

  Невідомо, хто побудував цей корпус та лавки, але в 1816 році він був уже таким благеньким та старим,що відремонтувати його вже ніяк не можна було.Тому дума в поданні губернському правлінню зазначала, що корпус стоїть на запроектованій по плану Великій Роменській вулиці. І якщо його залишити і відремонтувати, то й інші жителі будуть ремонтувати свої будинки. що відходять за планом під нові вулиці, а отже ніколи не буде виконано Височайше повеління про краще облаштування міст.Тому було вирішено:корпус продати під знесення ( що було зроблено в 1820 році). думу й магістрат прийняв у свій будинок ратман( молодший чиновник думи) Афанасій Лесковський на 5 років безкоштовно, за умови що його будинок буде звільнено від постою. Губернське правління зобов'язало квартирну комісію протягом 5 років не ставити в будинок Лесковського військових квартирантів. А дума й магістрат з того часу стали розташовуватися в приватних будинках.

ХІУ.

  Для порівняння нинішнього становища міста з тим яким воно було 100 років тому, було б цікаво навести деякі фрагменти з Топографічного описання Чернігівського намісництва, укладеного в 1786 році дійсним статським радником  Опанасом Шафонським з необхідними поясненнями цього описання.

   В 1786 році Ромен знаходився  у такому  вигляді: головних в'їздів та виїздів було три, а доріг. які йшли від них - 7.

   Перший виїзд - Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський , Московський.  Від нього виходять три дороги: середня - на Ніжин та Чернігів, праворуч на Процівку, ліворуч на Київ.

  Другий в'їзд - Глинський. Він був окремо через Могилки.

  Третій - Лохвицький, через Сулу.

  Місто було розділене на три частини.

  Перша частина складалася з власне міста. Воно було оточене земляним валом, а при ньому на високому березі р. Сули стояв маленький замок або цитадель.Внизу ж під горою було обнесено теж земляним валом частина жител. яка називалася Пригородком. В цій частині також знаходилися:

 1. Церква кам'яна зішестя Святого Духа і при ній кам'яна дзвінниця. під якою недобудована церква дерев'яна Успіння Богородиці.

2. Церква дерев'яна святого Миколая.

3 Будинків обивательських 133.

4. Шкіл при церквах дерев'яних - дві

5. Богадільня або шпиталь при Соборній церкві - 1.

6 Лавок торгівельних -146.

7.Шинків - 11.

   Тут же, між Соборною та Миколаївською церквами розташовувалися до 1804 року всі ярмарки. А от проваль, що утворилися позаду будинків Симонова і дворянства Роменського повіту тоді зовсім не було. Так що навіть стара Миколаївська церква до 1748 року стояла на тому місці, де пізніше утворилося глибоке провалля, позаду двору Бабкіна, де тепер м'ясний базар.

   Друга частина міста розпочиналася від міського валу і йщла до Чернігівського виїзду і йшла по великій Пробитій вулиці. Вона включала в себе передмістя Монастирище і ту частину передмістя, яка називалася Замістя. Замістя знаходилося між Пробитою вулицею та Монастирищем. Воно включало в себе територію нинішнього дров'яного базару і тяглося далі вздовж Тернівцівської вулиці.Ця частина міста так називалася до 60-х років, точніше до побудови кам'яного гостинного двору. Тут велася торгівля різними продовольчими товарами цілий день,як тепер біля харчової галереї.Там же і далі до Собору на Духівській вулиці велася торгівля мануфактурними, залізними та іншими товарами.

   Бувало, коли базар біля Собору закінчувався, то зазвичай посилали "за місто".( Містом в Ромні дуже довго називали базарну площу навколо Собору  і казали "піду торгувати на місто" або " була на місті".

  Монастирище розташовувалося від Підзолівщини ( де тепер тюремний замок) вздовж річки Ромна до гостинної площі і по ширині доходила до нинішньої Терновцівської вулиці. Ось чому вулиці. які були проведені по ньому були названі Велика та Мала Монастирська.

   В другій частині міста знаходилися:

  1.Пробита вулиця, головна.

  2.Будинків казенних дерев'яних для присутственних місць - 3

  3.Будинків обивательських- 108

  4.Лавок та комір торгових - 121

  5.Кузень- 10

  6.Цегельний завод - 1.

 Третя частина міста починалася від міського валу ( напроти нинішньої поштової контори) і йшла вздовж Пробитої вулиці до Чернігівського та Глинського виїзду.Це була частина Замістя. яка займала територію між Пробитою вулицею та яром Мухівця.

  В цій частині знаходилося:

1.Церков деревяних - Покрова Богородиці та св. великомучениці Варвари

2. Вулиць головних -2

  Район Шаповалівка,який знаходився трохи вище по горі від Покровської церкви, названий так тому, що ще до 1786 року там жили шаповали або шерстобої і ті що робили повсть.

3.Вулиця Коржівка.

4. шкіл дерев'яних при церквах- 2

5.Притулків при церквах - 2

6.Будинків обивательських - 151

7 Лавок та комір купецьких - 79

8. Комора соляна казенна -1

9. Шинків - 14

10 Пивоварень- 2

11. Солодовень -2

12 Цегельний заводж - 1.

   Четверта чяастина міста охоплювала передмістя Могилки та Западинці, які на сьогоднішній день не змінили свого розташування. Вцій частині знаходилися:

1.Будинків обивательських- 125

2. Шинків -3

3.Солодовень-3.

   Отже, більш ніж за сто років до нашого часу в місті було 

Церков - 4

Будинків казенних-3

                обивательських -517

Торговельних лавок та комор - 346

Шинків -28

Пивоварень та солодовень (винокурень)- 7

Цегельних заводів- 2

Кузень- 10

 Пан Шафонський в своєму топографічному описові  між іншим говорить, що річка Ромен, "від якої місто отримало свою назву" впадає в Сулу під самим містом і утворює тут широкий розлив, під час цього розливу тут діє перевіз надвірного радника Йосипа Маркевича. Невідомо звідки Шафонський запозичив відомості про те, що місто отримало свою назву від назви річки. Але ця думка цілком слушна,вона відповідає чисельним народним переказам про те що назва міста пов'язана з назвою річки. а назва річки - від рослини, яка росте по її берегам і яку й зараз в народі називають "ромен". 

ХУ

В ХУІІ-ХУІІІ ст.до заснування намісництва Ромен був сотенним містом, спочатку Миргородського а потім лубенського полку, тому управління в ньому було виключно військовим.І,хоч за торговим положенням тут проживало, крім козаків чимало торгового люду: купців, міщан та посполитих, але й вони в усіх справах підпорядковувалися полковому начальству. Головним начальником був полковник. Без його відома у місті не відбувалося нічого важливого.Він контролював не тільки торгівельні, громадянські та кримінальні справи але й церковне майно та капітали.Так, наприклад, старпости церков, які обиралися мирянами ( по тодішньому - ктитори)  затверджувалися в цьому званні полковником. При спорудженні церкви чи її реконструкції та навіть при придбанні якоїсь цінної речі необхідний був дозвіл полковника. Звіти про витрати та доходи церкви також подавалися щорічно в полкову рахункову комісію, в якій головував той же полковник.

    Наступним місцевим, не менш важливим начальником у місті був сотник. При ньому була сотенна канцелярія, котра управляла всіма справами міста до 1763 року. А коли в цьому році за розпорядженням гетьмана-графа Кирила Григоровича Розумовського Малоросія крім поділу на полки та сотні отримала новий поділ на повіти, то й Ромен став називатися повітовим містом.

тут були відкриті земський та підкоморський суди і запроваджені посади комісарів. Для завідування міським нерухомим майном та доходами були визначені коронні наглядачі, котрі в усіх міських доходах та витратах звітували перед Лубенським полковим судом.

  Коли ж у 1782 році було запроваджене намісництво, ромен було включено до складу Чернігівського намісництва і підпорядковувався Київському,Чернігівському та Новгород-Сіверському губернаторові, а також Чернігівському намісницькому правлінню та губернському магістрату.

  Потім, при запровадженні в 1796 році нових губерній, місто залишилося в тій же Малоросійській Чернігівській губернії. А коли в 1802 році була відкрита ще одна губернія - Полтавська, місто стало з цього ж року повітовим містом цієї нової губернії, в якій залишився назавжди повітовим містом.

                                                                           ХУІ.

  Під час військового управління, особливо з початку ХУІІІ ст. головними власниками маєтностей і керівниками міста були поміщики Маркевичі, родовід яких було опубліковано в "Киевской старине" за жовтень місяць 1890 року.Але цей родовід не зовсім повний.Тому на підставі старих справ та документів. які в мене є, я вважаю за необхідне доповнити та пояснити цей родовід і розповісти про деякі видатні вчинки окремих осіб з роду Маркевичів.

                                               РОДОВИЙ ГЕРБ МАРКЕВИЧЕЙ

  Андрій Маркович Маркевич, народився  близько 1674 року, за походженням був дуже багатою людиною. Він мав багато спадкових володінь в Лубенському, Миргородському та Лубенському полках, а в м.Ромні йому належало все узбережжя р.ромна до самого маєтку Полуботка, вали за Соборною та Миколаївською церквами, кілька дворів та торгівельних лавок.

  В 1709-14 рр.він уже був полковником Лубенським, а з 1729 року  генеральним підскарбничим, отримав спадкове дворянство, і ,нарешті, служив генеральним обозним ( генеральний обозний вважався першою особою після гетьмана).

  В 1716 році за універсалом гнтьмана Івана Ілліча Скоропадського від 26 липня та жалуваною грамотою царя Петра І від 7 липня 1718 року йому було подароване у вічне та спадкове володіння село Засулля з млинами, риболовлею та іншими угіддями. Це володіння було підтверджено потім  і грамотою  Імператриці Анни Іоанівни в 1735 році.

( В літописі Самовидця, на стор. 304. було сказано. що в 1718 році, коли цар Петро І був у Москві, до нього їздив гетьман Скоропадський з полковниками Чернігівським  Павлом Полуботком та Лубенським Андрієм Маркевичем. А з Москви вони ж їздили до їздили до Петербурга. де побачили його будівництво і монаршою милістю були відпущені.).

Будучи генеральним обозним, Маркевич, як видно з багатьох церковних записів та щоденника його сина Якова (щоденник друкувався  частинами в "Киевской старине" ), проживав майже постійно в Ромні.Тут, на високому пагорбі, позаду Соборної Успенської церкви стояв його великий кам'яний будинок з залізними гратами на нижньому поверсі, з великими погрібами і міцними дверима в них. Не зважаючи на своє високе положення, яке потребувало чимало турбот, він, як видно з церковних справ, прийняв на себе з 1719 р. обов'язки фундатора та ктитора  Роменської церкви св. Миколая. пізніше, вже в похилому віці, реставрував цю церкву, про що буде сказано нижче в описові Миколаївської церкви. 

   ( Крім непростих справ по управлінню полком, він в 1721 році, був за указом відправлений разом з Полуботком та хорунжим Іваном Сулимою з 1200 козаків на Ладогу для будівництва каналу. А в 1723 році з 1000 козаків ходив на Сулак для будівництва греблі, де й фортецю укріпили.[Літопис Самовидця, стор.306-309]. 

   З цього можна зробити висновок, що Маркевич був не тільки багатий та знатний світський вельможа, а й разом з ти вірний син православної церкви і благочестивий християнин. У щоденнику сина його Якова під 1725 роком записано, що в страсну середу 24 березня батько його їздив в Бубни для приготування до причастя, а в четвер 25 числа повернувся до Ромна з Бубнів, де "коммуніковався". Ця, на перший погляд, незначна подорож теж підтверджує особливу релігійність Маркевича. Адже, чому б йому не говіти в Ромні, де він був ктитором Нікольської церкви, а  їхати в Бубни? По-перше тому, що на Благовіщення там престольне свято. А наші люди особливо шанують престольні свята і тепер іноді на велику відстань йдуть храмувати. А по-друге в с. Бубнах  є ікона Божої Матері, яка за переказами колись давно з'явилася в урочищі Олава поблизу Бубнів. Ось чому Андрій Маркевич їздив говіти до Чудотворної ікони.

   Так і син його,Яків, у п'ятницю 26 березня складав слово про страждання Христові, а в суботу Велику "слово вчора компоноване закінчив і коммунікувався." Далі в своєму щоденнику він пише, що на Великдень 28 березня з поздоровленням до батька та до нього приходили: старшина полкова, "обідали всі домашні  і сожителі найчесніші". На другий день в Понеділок світлий приходили духовенство і місцева старшина і всі значкові і міщани їли у них і "подпіяхом". У четвер,1 квітня, він, Яків, став складати повість про воскресіння Христове від Євангелістів різних текстів. Отже,як батько, так і сини його не зважаючи на високе звання і велике багатство, були не тільки благочестиві християни, але разом з тим простодушні та добрі люди. Вони приймали в себе вдома як духовенство і старшину так і міщан та цехових запросто і разом приймали їжу. Мабуть Маркевичі були немалими благодійниками і для Соборної церкви, адже дружина Андрія Марковича - Анна Іванівна, яка померла 9 серпня 1743 року, тобто за 4 роки до завершення будівництва нинішньої кам'яної церкви Зішесття Святого Духа, була похована в цій церкві.там же було поховано і Андрія Маркевича, поряд з дружиною.

   

(Це записано в "Киевской старине" за жовтень 1890 року в статті про рід Маркевичів.Але мені здається, що там помилка про час смерті А.Маркевича. Адже там сказано. що він помер 3 січня 1747 року.Але  зі  справи з церковного архіву про ремонт Нікольської церкви видно, що він подавав Протопопу Павлу Свєту пояснення, ним власноруч підписане 23 серпня 1747 року.Отже він помер або в кінці цього року, або якщо 3 січня - то 1748 року.)

  Їхні труни та труни ще якихось покійників стоять під чавунною підлогою в кам'яних склепах в напрямку від правого кліроса до намісної ікони Спасителя, до царських воріт. 

   ( В 1786 році, при побіленні всередині великої церкви, випадково пробили біля правого кліроса кам'яний склеп. Під знятою однією чавунною плитою стало видно в отворі кілька трун, але ніхто тоді туди не заходив.)

   Синами генерального обозного були:

 1. Яків- бунчуковий товариш, пізніше - генеральний підскарбій, котрий після військових походів проживав переважно в Глухові. Він був одружений на Донці Павла Леонтіївича Полуботка - Олені Павлівні, маєток якої був при м.Ромні над Процівкою так звана Рябухівщина, який тепер належить спадкоємцям Огньова..

 2. Андрій - бунчуковий товариш, помер молодим в Ромні 1728 р.

 3. Марко - теж бунчуковий товариш, помер в Москві в 1754 році, був одружений на доньці Стародубського осавула Марфі Семенівні Березовській, яка померла у 1779 році. ця Марфа Семенівна жила постійно в селі Засулля під Роменом, будучи власницею цього села. Вона в 1766 році в зв'язку із жалюгідним станом старої Троїцької церкви, " побудованої в давні роки", подарувала для облаштування нової церкви зручне місце, заготувала достатню кількість соснової та дубової деревини, дала грошей 300 рублів. ( це видно з прохання, поданого 7 квітня 1766 року  в Духовне Правління від прихожан Троїцької церкви осавула сотенного роменського Кирила Галенка, курінного отамана Гаврила Безпальчого, рядового отамана Романа Сердюка та багатьох інших з проханням дозволити побудувати нову церкву в Засуллі.)

 Але,  незважаючи на старання Марфи Маркевичої, церква будувалася більше 10 років.Хоча вона й була закладена в тому ж 1766 році, а освячувалася вже в 1777 році. Так що у вересні 1777 року Духовне Правління видало указ про запечатання старої церкви в зв'язку з її благим станом, так як прихожани майже 12 років будують нову церкву і не бажають її закінчити, а в старій служити небезпечно.

  Внаслідок цього указу прихожани дали 7 листопада підписку в тому, що вони протягом трьох років зобов'язуються зробити новий іконостас в нову церкву. А до цього вони просять дозволити поставити тимчасово іконостас і жертовник із старої церкви. Це прохання було задоволено і указом Преосвященного Митрополита Київського від 11 грудня 1777 року було звелено освятити нову церкву. Але за чотири роки до цього ( в 1773 році ) бунчуковий товариш Андрій Маркевич звертався з проханням в Духовне Правління якомога скоріше облаштувати засульську Троїцьку церкву, на яку його померла мати Марфа Маркевичева пожертвувала своє місце, дерево та гроші. то ж з цього бачимо, що вона померла не в 1779 р., як це сказано в "Киевской старине", а раніше 1773 року. але похована вона коло Троїцької церкви, де до цього часу зберігся пам'ятник над її могилою. 

  

                  ВИД НА ЗАСУЛЛЯ. ЛІВОРУЧ ВІД МОСТУ ВИДНО ТРОЇЦЬКУ ЦЕРКВУ

4. Семен Андрійович був роменським сотником до 1738 року.

 5.Іван Андрійович, теж був роменським сотником з 1742 по 1756 роки,ю а після цього лубенським полковим обозним, помер в грудні 1760 року. Його друга дружина, яка його пережила, Марфа Семенівна, донька Сумського полковника Романова. Іван Андрійович був у постійному складі Соборних прихожан, мав власний будинок на горі напроти Соборної церкви через Виноградівщину, де тепер казарми повітової команди.

 Ще на початку цього століття аж до спуску до річки була пустельною і заросла бур'янами, і слугувала як і протилежна їй гора, вал за Собором, для гуляння молоді. називалася вона Підзолівщоною, за прізвищем якогось пана Підзолова, який начебто купив її у Маркевича.  В 1817 році ця гора стала власністю міста. На ній заплановано було будувати  м'ясні та шевські ряди, але ця будова не була здійснена. Посередині цієї гори була ще в 50-ті роки широка та глибока яма. Можливо там стояв дім сотника, але ніхто не пам'ятає хто і коли його розібрав.

  Йосип Маркович Маркевич, онук  генерального обозного Андрія Маркевича, син його сина Марка Андрійовича був  бунчуковим  товаришем в земському суді Роменського повіту. жив він постійно в своєму родовому селі Засуллі. В 1788 році служив засідателем Чернігівського верхнього земського суду і мав чин надвірного радника.

      Він мав постійний перевіз через Сулу, так як мосту та греблі тоді ще не було,а річка була дуже велика. Саме за цей перевіз Йосип Маркевич мав позов до знов відкритої міської думи, яка для отримання доходів розпочала будівництво порома та дубів для перевозу через річку, з отриманням плати на користь міста. На це Маркович подав скаргу Чернігівському намісницькому правлінню про те, що він разом зі своїм братом Андрієм, а після смерті останнього- з його спадкоємцями є законними власниками Засулля. З 1765 по 1785 рік вони володіли всіма млинами, риболовлею та перевозом через річку безпосередньо за участю   і тільки іноді з їхнього дозволу та Засульської Троїцької  церкви. Володіли вони цими угіддями на підставі Височайших грамот діду їх дарованих. Але дума позбавляє його, як законного власника, прибутку за перевіз. Ця справа доходила до Сената, рішення якого було таким: Маркевич як власник Засулля може утримувати перевіз на своїй землі в Засуллі., а дума теж має право влаштувати цей перевіз на своїй землі і користуватися ним. ( Справа з архіву міської думи про влаштування порому та дубів через р. Сулу 1786 р.)

   Цей Маркевич помер бездітним в с. Засулля в 1797 р.Покійний благочинний засульський отець Петро Андрієвський розповідав мені, що коли він розпочав службу священника Троїцької церкви, то застав ще живим  паламаря,який особисто був знайомий з Йосипом Маркевичем. Він розповідав, що це був чоловік  великий на зріст, надзвичайно гладкий, полюляв багато попоїсти.  Кожен ранок він виходив на берег до свого перевозу і посилав верхового до міста дізнатися про новини. А сам сидів на березі з люлькою  і чекає посланця. Коли він помер і довелося його заносити до Троїцької церкви, то довелося прорубувати лутки у дверях, бо труна до них не входила.

   Син сотника Івана Андрійовича - полковник Андрій Маркевич жив у великій кам'яниці позаду Соборної церкви і помер теж бездітним у 1797 чи 98 роках ( подейкують що й він не був одружений). Після цього будинок став занедбаним  і був розібраний бувшим в 40-х роках стряпчим Вікашевичем та пригородськими жителями.( Про цей будинок дивіться в історичному статистичному описові Собору видання 1787 року. Але там помилково зазначено, що Андрій Маркевич був сином генерального обозного, та новітні дослідження показують, що він був його онуком.)

  З вищевикладеного про рід Маркевичів видно, що в місті було дві удови Марфи Семенівни Маркевичеві.Одна - бувша за Марком, а інша - за його рідним братом Іваном, сотником роменським, і у обох були сини Андрії.

   Удова Марка, мати Йосипа та Андрія Маркевичів власниця села Засулля, постійно жила в цьому селі  і похована там же біля церкви її стараннями та пожертвами спорудженої.

  А удова Івана Андрійовича жила в місті, була у списках Соборних прихожан. В цьому можна переконатися по-перше з відомості, складеної за розпорядженням Київської Консисторії від 3 червня 1761 року, де вона зазначено у церковному приході  вже вдовою. У дворі у неї було 9 душ чоловічої та 8 душ жіночої статі. І по-друге з однієї справи,що розглядалася Лубенським полковим судом в 1764 році за позовом полкового канцеляриста Григорія Михальського.( Вірогідно сина того власника, в будинку якого квартирував Карл ХІІ). Він позивався до " обозної полкової Лубенської Марфи Маркевичевої" за бійку та лайку яку він зазнав від неї у її будинку. А було це так. Марфа Маркевичева запросила Михальського до себе начебто для того щоб його пригостити. Але мабуть маючи до нього якусь образу "пригостила" його гарненько лайкою та побоями, які тому нанесли її дворові люди.

  Це також доводить. що вона жила в Соборному приході, так як і будинок Михальського був неподалік від Соборної церкви над фортечним ровом.  За переказами Марфа Маркевичева похована теж в Соборній церкві. І досі серед багатьох бабусь ходить казка про те, що вона начебто мертва ходила до свого сина. який жив поблизу церкви в кам'яному будинку( це той полковник Андрій Маркевич, який жив там у 1780-1797 р.).

  Тоді біля церкви не було ще ніякої огорожі. Церковний сторож Юхим Струж лягав на ніч на порозі зовнішніх церковних дверей. І вночі пані проходячи крізь зачинені двері завжди говорила : " Посунься, пропусти мене Юхиме." І Юхим як ні в чому не бувало запитував: "Що, йдете пані? Ідіть з Богом, аби благополучно." Але однієї ночі пані повертається до церкви від сина і несе у подолі свою відрубану голову.Та й каже :" Пусти Юхиме мене до труни. Доходилася до сина, тепер уже довіку не піду".

    За іншими переказами теж минулого століття ця пані часто плакала в церкві.Ці легенди теж частково підтверджують, що Марфа Маркевичева і чоловік її сотник Іван Андрійович як багаті,та знатні міщани теж поховані у Соборній церкві поряд з їхніми дідом та бабою, так як там під чавунною підлогою стоїть кілька трун. Але невідомо нікому, хто у них похований.

                                                                               ХУІІ

  Усі старі справи бувшої у місті сотенної канцелярії були передані до відкритого уз 1763 року земського суду. А деякі, можливо найбільш важливі. були забрані до Лубенської полкової канцелярії. Потім в 1853 році я сам бачив, як всі старі справи бувшого земського суду за наказом начальства було знищено. У дворі, де знаходився тоді земський суд (там де тепер друга пожежна частина ) був пустий зруйнований колодязь.Туди звалили більше трьох возів старих справ і безжально засипали їх від допитливої уваги любителя старовини

  Ось чому, крім церковних справ, та йто тільки з 1730-х років, немає у нас будь яких писемних свідчень про події хоча б ХУІІ і ХУІІІ століть А за відсутності їх доводиться переважно обмежуватися лише переказами старожилів.

ЧАСТИНА ДРУГА

ВІД УСТАНОВЛЕННЯ НАМІСНИЦТВА ДО ПРЕТВОРЕННЯ МІСЬКОГО

УПРАВЛІННЯ.

                                                                             І.

 Із встановленням з 1782 року намісництв, Ромен увійшов у звання повітового міста Чернігівського намісництва. В лютому місяці того ж року в місті було відкрито магістрат, а при ньому сиротський та словесний суди.

  Першим міським головою Ромна був бунчуковий товариш  Іван Федорович Безпальчев. Членами магістрату за розпорядженням і запрошенням його сіятельства, високоповелительного пана, генерал-фельдмаршала, сенатора, Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського генерал-губернатора і різних орденів кавалера Петра Олександровича Румянцева - Задунайського

ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ РУМЯНЦЕВ - ЗАДУНАЙСЬКИЙ

дали згоду  та були тоді обрані за нестачею грамотних людей в купецькому званні нааступні жителі міста.

  Бургмістрами - військові товариші Григорій Гергель та Сава Римаренко.

  Ратманами - теж військові товариші - Онисим Білогруд,Климент Матвієвський,Семен Гайдук та полковий хорунжий Петро Чарний.

  Але всі ці особи, як дворяни, не підлягали відповідно височайших розпоряджень по містах віданню магістрату послужили лише три роки. Ще в жовтні 1784 року вони подали заяви, що більше не бажають бути на цих посадах і просили більше їх не обирати, вони не є купецького звання.

  Тому на наступне з  1785 року  триріччя були обрані:

 Міським головою - купець Михайло Бер, бургомистри та ратмани з того ж купецького звання.

 В 1786 році в Ромні було введено Височайше затверджене 21 квітня 1785 року міське положення. Ось тоді під головуванням міського голови Бера була сформована  за вибором купецької та міщанської громади загальна міська дума дума. До її складу увійшли наступні гласні:

1-ї частини Артем Криворутченко, 2-ї частини- Петро Волинський, 3-ї частини - Хома Гусаков, 4-ї частини - Сафрон Богаєнко, 2-ї гільдії гласний - Гнат Андрусяченко, 3-ї гільдії-Діонісій Кислий;  

 Гласними від цехів були обрані:

 кравецького - Петро Вербець

 різницького - Трохим Лютий

 ковальського - Моїсей Лазоренко

 шевського- Сидір Бугаєнко

 калашницького -Максим Бородань

 ткацького - Іван Боровик

  

 Із запровадженням цієї думи, посади коронних наглядачів, які розпоряджалися при полковому управлінні міським майном, були скасовані. Все нерухоме майно і доходи з нього перейшли у відання нової думи.  Багато володінь нащадків Маркевича, такі як міські вали за Собором, на Монастирській вулиці та Підзолівщина перейшли у міську власність. Родове село Маркевичів Засулля перейшло в кінці семисотих років у власність інших осіб- тамтешніх жителів. Двір Йосипа Маркевича, який був в Нікольському  приході над  горою напроти Покровської церкви став власністю дворянства Роменського повіту.

                                                                                ІІ.

  З однієї справи заведеної у міській думі в 1786 році " о шествии Ея ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА для обозрения разных губерний", між іншим видно що в тому році в Ромні було :

купців -71

міщан - 386. З них за вказівками начальства належало забезпечити височайшу мандрівку по 1 коню з 40 душ, всього 11 коней, та 4 провідника з належним обмундируванням.

  Мабуть, що така ч кількість купців було і при перших виборах членів магістрату в 1782 році. Але грамотних купців в той час було так  мало, що нікого з них було обирати бургомістрами та ратманами. Ось чому головний начальник краю повинен був запрошувати на ці посади дворян.

Так і в обраній 1786 року загальній міській думі більшість гласних були неписьменними і всима справами міста управляв думський писар- Семен Гергель, котрий в 1791-92 роках називався вже письмоводителем думи та сиротського суду. Він отримував за ці дві посади жалування 80 рублів на рік.

   В 1786-1791 роках ніякої суми з міських доходів на утримання  міського  громадського управління не визначалося. З міських жителів збиралися гроші  на утримання думи та магістрата по 192 рублі на рік. Таким збором оподатковувалися всі міські жителі в тому числі й дворяни. а збирав цей податок особливий староста, якого обирали з міщан. В 1789 році  крім цього податку був ще й особливий збір з товариства на виготовлення міського прапору, який завжди стояв на валу і на придбання нового дзвону для міського годинника.

  

 Нарешті в 1792 році дума звернулася з клопотанням до Чернігівського намісницького правління про те, що утримання її від громади для неї обтяжливо і що члени думи. які не отримують ніякого утримання, змушені витрачати власні гроші на утримання писаря і на витрати в думі. Вони просили виділити з міських сум 140 рублів на рік. З них 100 рублів на платню писарю, 15 рублів сторожу, а 25- на канцелярські витрати: на папір, сургуч, дрова та свічки!

 При цьому подання дума звітувала намісницькому управлінню, що доходів тоді після всих витрат  залишалося:

 в 1786 році- 4108 руб 79,5 коп.

 в 1787 році - 4351 руб.26 коп.

 в 1788 році- 3035 руб. 62 коп.

 в 1789 році- 2993 руб. 22 коп.

 в 1790 році- 3859 руб. 06 коп.

 в 1791 році- 4923 руб. 69 коп.

 а в 1792 році  до березня місяця залишилося 4589 руб.63 копійки.

  Звичайно, намісницьке правління беззаперечно дозволило думі витрачати на її утримання по 140 руб. на рік.Але тут виникає сумнів: з яких таких джерел дума могла мати такі залишки сум в 1786-92 роках? Тоді, як ми нижче побачимо з  окладних книг,  в ті роки не виходило навіть таких доходів, які б дорівнювали кількості виведених залишків.

 Думаю, що це канцелярська хитрість тодішнього письмоводителя Гергеля, який,щоб домогтися збільшення платні на 20 рублів навмисне збільшив у звіті намісницькому правлінні суму міських прибутків.

                                                                            ІІІ.

  Як і будь-яка нова справа, до цього часу невідома, для людей простих,неписьменних, якими і були тоді виборні від купців та міщан члени думи і магістрата, служба для них була важкою. Кожний без бажання виконував свої обовязки. та й навряд чи хтось розумів, як управляти міським  господарством і майном відповідно міського положення, котрого сам не читав та й не чув про нього.При цьому кожен гласний тодішньої загальної думи вважав тягарем  свою посаду, тяжкою повинністю ( за тодішнім виразом "відбудкою").Тому кожен намагався благополучно відслужити три роки і передати посаду такому ж точно громадському діячеві.Більш того, ці   виборні посади не давали ніякої вигоди, а іноді, як вже згадувалося,члени думи змушені були витрачати власні кошти на оплату праці писаря та на інші витрати. 

   При такому несвідомому ставленні до виконання своїх обов'язків міська дума робила на кожному кроці помилки та упущення. З будь якого  дріб'язкового приводу зверталася за дозволом до вищестоячого начальства, яке намагалося керувати,роз'яснювати і разом з ти строго слідкувати за діями відкритих дум та магістратів. Та й сам закон був укладений таким чином,що на місцях майже нічого не могли робити без дозволу начальства. Тому існувала величезна, непотрібна переписка, а місцеві справи від цього страждали.

  Наприклад, височайше дарованою містам грамотою, був пожалуваний їм прибуток від винної торгівлі.До відкриття думи в м. Ромні винний продаж був відданий магістратом на відкуп помисловцям, які проживали у місті.Встановлена плата складала 1420 рублів на період з 1 січня 1785 року до 1 січня 1786 р. Нововідкрита дума віддала цей дохід тим же жителям міста ще на 4 роки з 1 травня 1786 року по 1450 рублів. А на 1789-91 рр не дорожче 1500 рубілв. Побачивши в цьому змову Роменських виноторговців, Чернігівський губернатор звелів до призначення строку торгів оголошувати про це сусіднім містам. І з 1 липня 1792 року винний відкуп по Ромну дістався чернігівському купцеві Василеві Грищенку, який поатив у казну 2565 рублів за рік, що відразу збільшило прибуток міста на 1065 рублів.

  А в 1792 році 58 іногородніх  купців і фабрикантів подали до міської думи прохання про те, що Іллінська і Вознесенська ярмарки проходять в найжаркіший  літній час.а лавки всі стоять дуже тісноі дуже старі, розташовані між будинками.Тому на випадок пожежі буде важко не тільки врятувати товари а й врятуватися самим. Ось чому вони просили вивести ці ярмарки на заміський вигін і побудувати там за невеликі кошти деревяні лавки на ту суму, яку вносять в міську казну. Це прохання дума подала на розгляд чернігівського губернатора Андрія Степановича Мілорадовича.

АНДРІЙ СТЕПАНОВИЧ МІЛОРАДОВИЧ

   

 Але дума не дала жодного роз'яснення про те, на який вигін можна було перевести ярмарки,як облаштувати лавки і яка від цього буде користь місту. 

  Відповідь Мілорадовича була наступною: без визначення місця перенесення ярмарку, неможливо дізнатися, яка відстань нового ярмарку від міста, чи достатньо там місця для людей, чи вигідно це людям. До того ж дума не зробила розрахунку вартості будівництва лавок і який прибуток отримає місто від здачі їх в оренду. Тож без відповідних з боку думи розрахунків та їх подання рішення не може бути прийнято. Але навіть після таких слушних роз'яснень дума нічого не зробила. Вона лише довела до відома прохачів цю відповідь і переклала на їх плечі виконання віх вимог губернатора. На цьому вся справа і закінчилася. Купцям. які приїздили сюди на кілька днів справ вистачало. Їм ніколи  ( та й ні для чого)було проводити розрахунки на скільки вигідно буде для міста будівництво нових лавок на  вільному вигоні  і отримувати з них за один ярмарок орендну  плату набагато більшу від вартості будівництва цих лавок. Дума ж ці вигоди прорахувати не захотіла та й не могла. Тому, надавши таку відповідь купцям, швиденько здала справу про переведення ярмарку в архів. Точно так же дума вирішувала майже всі справи в місті.

                                                                                    ІУ.

                                КАРТИНА ВАСИЛЯ ШТЕРНБЕРГА "ЯРМАРОК НА УКРАЇНІ" 

  Роменські ярмарки, незважаючи на великий їхній обіг, не приносили місту в минулому столітті ніяких прибутків.Невідомо, чи отримували що -небудь з них коронні наглядачі, які керували міським майном до міського уложення 1785 року. Але міська дума, утворена після 1785 року, як видно з  документів ніякого прибутку з ярмарків не мала аж до часу їхнього переводу з Соборної площі на вигін за місто.  Як ми вже переконалися по розгляду справи торговців, міська дума мало піклувалася пошуками доходів, незважаючи на чисельні вказівки і роз'яснення тодішнього Чернігівського губернатора пана Мілорадовича.Адже той неодноразово вказував думі на нові статті доходів, які могло отримати місто відповідно дарованого йому Височайшого положення

19 січня 1786 року Чернігівське намісницьке правління надіслало в Роменський магістрат прелік оброчних статей, з яких видно ті доходи, які отримувало місто, до відкриття думи. До відкриття думи магістрат отримував доходи з таких джерел:

1-е - з комор шинкових, які йшли з міста по ліву сторону - 5 комор критих дранкою.

2-е - яток на базарі поблизу бувшого сотенного правління - 2

3-є - місце шинкове в передмісті, яке знаходилося поблизу колоди.

 Вищеперелічені комори, ятки та шинкове місце були віддані в оброк купцю Івану Донцову по 70 рублів на рік на строк 4 роки.

4.Комор рибних критих дранкою 5. Віддані в оброк купцю Гаврилі Чадіну по 70рублів 25 коп.

5.Пустищ на місці бувших дворі колишніх жителів міста, які переїхали або померли - 45. З них лише одна було віддано городничому Сегунову з 1785 по 1789 рік по 30 руб50 коп на рік. 

 ( Це те місце, яке знаходиться напроти корпусу сиротського суду в передмісті і було в оброці у Бурлая з 1768 року.)

6 Будинок тютюнової контори на 4 покої з різними будовами. Невідомо де знаходився і прибуток з нього не отримувався.

7. Дві ярмаркових торгових площі. Перша була за містом при присутственних місця. Друга знаходилася в передмісті міста над головною дорогою на Київ, Чернігів та Новгород-Сіверський.

З перелічених торгових площ було отримано доходів за час проведення ярмарок доходу 48 рублів 56 коп.

  В цьому поданні Чернігівського намісництва показано тільки нерухоме майно, з якого магістрат мав отримувати прибутки  на користь міста. Але головного прибутку - з винної торгівлі - намісництво до цієї відомості не вносило.

  З окладної генеральної книги 1792 року видно, що дума отримувала тоді наступні прибутки:

1.З винного продажу відданого на відкуп купцеві Василю Грищенку - 2565 рублів.

2. З 5 торгових шинкових лавок та двох яток з місцем шинковим платив купець Петро Волинський 53 рублі на рік.

3.За 5 рибних лавок і при них ятка з торговим місцем (лавки в откупі не знаходилися, бо були старі) платив роменський купець Степан Терновець 58 рублів на рік.

4. Пустищ було 47.Але тільки одне з них, забудоване лавками та ятками, здавалося колежському протоколісту Марку Магеровському ( тодішньому секретареві магістрату) за 50 рублів на рік.

5. З порома та дубів зібрано господарським способом за весну 1792 року 142 рублі 41 коп

6.За міські вали віддані на відкуп Андрію Коновалову отримано на рік за контрактом 105 рублів 50 коп.

7. З двору Києво-Печерської лаври, переданого з 1792 року місту і відданого у відкуп дворянину Корнилію Гужулєву отримано 61 руб.

 А всього отримано було міських прибутків за 1792 рік 3034 рублі 91 копійка.

 Дума ж показувала в залишку таких прибутків станом на березень 4589 рублів 63 коп.звідки взявся такий залишок - невідомо.відповідно до окладної книги більше ніяких прибутків не зазначається, навіть з ярмаркових площ  нічого в цьому році до думи не надходило.Магістрат до відкриття думи отримував з них 48руб. 50 коп., але після відкриття думи цього прибутку за невідомих причин вже не було. Можна припустити наступне. Так як ярмарки були розміщенні всередині міста між забудовани приватних осіб і у їхніх власних  лавках та коморах, то весь прибуток з ярмарок надходив до їхньої  кишені.  Тут, у цитаделі, між Соборною та Нікольською церквами знаходилися дворища вельможних панів та багатих купців. Вони мали великий вплив на тодішню думу і отримували весь прибуток з ярмарків.Отримували за свої двори. лавки, а місту не дозволяли користуватися нічим. Так що думі залишилося тільки 7 лавок при корпусі присутственних місць та й ті були такими благими, що за них купець Терновець платив на рік лише 58 рублів.

У.

 У справі №298, яка збереглася  діловодстві міської думи про влаштування великого гостинного двору, є відомість. З неї дізнаємося, що до 1804 року. тобто до переведення ярмарку на вигін за місто, дума мала при казенному корпусі 7 лавок ( вірогідно вже відремонтованих після 1792 року).За їхню оренду в 1803 році отримано 144 руб. 50 коп. За найм в тому ж році 12 місць біля цих лавок для торгівлі бакалійними та рибними товарами отримано 17 руб. За  оренду в тому ж році 5 місць для торгівлі пряниками поблизу будинку колишнього словесного суду було отримано 6 руб50 коп. За оренду в тому ж році 37 місць для торгівлі залізом та рибою на місці бувших міських лавок отримано 95 рублів 25 коп. За  найм двох місць між міськими лавками поблизу казенного корпусу і билимІвського двору було отримано 29 руб.30 коп. І за оренду місця для торгівлі замками та рушницями, яке знаходилося між двором вмерлого купця Івана Лаза та  колишнім городничеством отримано 6 рублів.

  З ціє відомості бачимо, що до 1903 року ( помилка- до 1803 року.В.Т) дума, тобто місто мало у своїй власності 57 лавочних місць і 7 готових лавок при казенному корпусі. Ці  лавки та місця продовжували приносити в думу прибуток і після перенесення ярмарків на вигін за місто. Адже в безярмарковий час вся місцева торгівля проходила як і раніше на території старого міста. Але після демонтажу корпусу казенних місць, лавки при ньому були знищені. Були прибрані і всі попередня торгові місця. Торгівля збереглася тільки при приватних дворах, бо за планом облаштування нових вулиць міста в 20-х роках 19 ст., старі місця заважали. Місту ж при облаштування нового гостинного двору дісталося 16 лавочних баштових місць, якими воно користується до нинішнього часу.

УІ.

 

  Невдовзі після утворення Полтавсьскої губернії, в 1802 році тодішній Малоросійський губернатор, князь Олексій Борисович Куракін звернув особливу увагу на Ромен, особливо на особливо на його великі ярмарки. Адже, незважаючи на всі прохання і старання іногороднього купецтва, пов'язані з переведенням цих ярмарків на більш просторе місце, вони продовжували тулитися між Соборною та Миколаївською церквами. Це було незручно для торговців, а для міста не приносило ніякої вигоди.

ПОРТРЕТ КНЯЗЯ О.Б. КУРАКІНА

 Він видав  розпорядження про виведення з міста ярмарків на  вільний міський вигін на околиці міста. разом з тим було затверджено перший план для міста, за яким всі кріпосні рови та вали мали бути зрівняними та засипаним. А колись пустельний вигін мав увійти  всередину міста і стати з часом його кращою прикрасою. Як це видно, князь Олексій Борисович особисто піклувався про благоустрій нашого міста, посилення ярмаркової торгівлі про рівномірний розподіл вигоди від неї як громадянам міста так і іногороднім купцям і самому місту. Але змінити порядок ярмаркової торгівлі, який складався не одне століття було не просто і не можливо за один рік.

 

Треба було побудувати бодай якісь приміщення для торгового люду на новому місці. неможливо було залишити і місцевих жителів, які користувалися перевагами від ярмаркової торгівлі всередині міста, без належного задоволення їх інтересів. 

 

Ця справа була важливою за своїми наслідками не тільки для міста, а й для всієї України. Тому необхідне було правильне і неупереджене обговорення. І лише завдяки постійній турботі такого просвіченого та діяльного начальника справа не затягнулася надовго.

 

Прибувши до Ромна в самий розпал Іллінського ярмарку  в липні 1803 року, Куракін особисто побачив всі незручності від тісноти розташування цього торжища. Але разом з тим він переконався в тому, що перевести зараз ярмарки за місто і відняти у роменців ті прибутки і переваги , які вони від них мали неможливо без відповідної компенсації.

Ось чому він перш за все запросив на свою квартиру повітового маршала Павла Андрійовича Полетику, міського голову Степана Михайловича Бера та деяких роменців, які мали свої лавки всередині міста. На цій нараді Куракін доручив Полетиці розробити проект з метою забезпечення рівних прав власників на компенсацію їм втраченого зиску від переведення ярмарків. Також пропонувалося подумати, як потім розподілити на влаштовуваному гостинному дворі приміщення для всіх торговців з забезпеченням їм відповідного зиску.

  Полетика так поспішав виконати бажання начальника краю та іногороднього купецтва, що вже в 1804 році Іллінський ярмарок розташувався на вигоні за містом. За порадою Полетики та під його керівництвом було обрано для цього ярмарковий комітет. До нього увійшли особи, які мали всередині міста свої лавки:

 - колежський асесор  Федір Ласкевич,

 - титулярні радники Петро Навроцький та Іван Лук'янович,

 - губернський секретар Степан Андріанопольський,

 - купці Степан Пушкарьов та Матвій Підгорний.

  

  Перш за все цей комітет розпочав свою роботу з вирішення питання, яким чином вивести з міста ярмарки, щоб ніхто з жителів не втратив свого зиску, який вони отримували від попередньої ярмаркової торгівлі. Для цього комітет постановив: роздавати кожному в новому гостинному дворі таку ж кількість місць для лавок, яку він мав всередині міста до 1802 року. 

УІІ.

   В архіві  міської думи збереглася справа 1845 року котру, за розпорядженням губернатора Ознобішина було розпочато з питання доставки йому відомостей про влаштування торгівлі та розподіл  рядів в новому гостинному дворі, затвердженому князем Куракіним і кому за якими документами було відведено торгові місця.

МИКОЛА ІЛЛІЧ ОЗНОБІШИН. ПОЛТАВСЬКИЙ ГУБЕРНАТОР 1845-1853 РОКИ

 Ця справа дає нам змогу переконатися, як давно існували в Ромні ярмарки і як ще з початку минулого століття  всі жителі цікавилися придбанням місця на "торговому ринку". З чорнової відомості, яка була складена думою на виконання цього розпорядження, дізнаємося, що при подачі документів для отримання місць в новому торговому ряду передавалися і  старі угоди. Поміщик Андріанопольський подав  таких 10 угод:

1 - від 28 серпня 1702 р. про продаж роменськими міщанами Іосифом та Євстафієм Солодухами військовому товаришу Михайлу Шкляренку "коморного місця на базарному ринку в ряді великому крамному." А 3 квітня 1739 року Шкляревський продав це місце, назване вже грунтом, Павлу Юрійовичу Андріанопольському.

 2.- датовану  25 червні 1721 року про продаж Митрофаною Дмитрівною Андрєєвою однієї комори  в Грецькому ряду тому ж Павлу Юрійовичу.

3. - 15 листопада 1730 року житель Ніжина Василь Степанов продав тому ж Павлу Юрійовичу комору в Грецькому ряду.

5 - 27 грудня 1726 року пресвітер Феодор Семенович продав Павлу Юрійовичу "Брижикову" комору в Грецькому ряду

9 - товариство міщан та цехмейстерів з цеховими м.Ромна продало Павлу Юрійовичу місце,що залишилося від згорілої ратуші  довжиною 3 сажні та п'ядь (один сажень = 2,13 м. В.Т.)  та  шириною - 1 сажень 3,5 п'яді, на ринку в ряду Московському за 600руб.

10. - 19 січня 1738 року  - договір про продаж місця в м.Ромні на ринку де "ятка шевська" братчиками шевського цеху Павлу Юрійовичу за 350  золотих і т.д.

  З  документів одного тільки Андріанопольського видно, що ще на початку 700-х років, при існуванні ярмарків всередині міста, між Соборною та Нікольською церквами були торгові ряди. Вони розподілялися майже так, як пізніше планувалися на новому вигоні. Тобто вже й тоді  були ряди крамний, грецький, Московський та ін. Є наприклад одна купча 1737 року за якою Яків Скляга придбав у роменського жителя Якима Павленка комору з місцем всередині міста в Московському ряду. Є також багато угод ( тоді вони називалися "крєпостями" ВТ.) 1715-1749  років про перехід від одного власника до іншого торгових комор на ринку в Московському, Суздальському, гончарному та інших рядах.

 Невідомо, чи подані були ці документи губернатору чи були повернуті власникам. У справі збереглася тільки чорнова відомість. Але і цього достатньо, щоб переконатися в тому, що ярмаркова торгівля в Ромні існувала давно і що вже двісті років тому жителі міста, особливо поміщики, були зацікавлені придбати лавочні місця на торговельній площі.

 В тій же справі є поданий колежським асесором Василем Маркевичем "раздельний лист" 1810 року на отримані ним у спадщину "ще від предка Андрія Маркевича" серед іншого майна лавочні місця в овочевому, гуртовому, суконному та панському рядах, котрі потім були йому надані в новому гостинному дворі.

  Про величезні обороти старовинних ярмарків і про їхню тісноту можна судити з однієї  заяви майора Гаджієва ( котра є у справі ), де він зазначає, що купці у його дворі всі кімнати, комори та погреби. Дерев'яна комора під земляним дахом тоді називалася магазином. Кам'яний погріб наймали у нього греки для волоських вин. В пригребець складали заполоч ( кольорові нитки для вишивання. В.Т.), шовкові речі, перли, діамантові речі.

 Ось такими дорогими були тут місця! Недаремно Андріанопольський заплатив за одну тільки шевську ятку 350 золотих. А за 1 кв.сажень під колишньою ратушею - 600 руб.

 То ж коли відкрився ярмарковий комітет для розподілу місць в новому гостинному дворі, то всі намагалися зайняти місць побільше і щоб були найприбутковішими. Кожен поспішав подати різні документи про те, скільки він мав торгівельних приміщень всередині міста. При цьому не обов'язково було подавати купівельні угоди. Достатньо було надати  до комітету свідчення жителів міста. що у нього були якісь лавки чи комори,котрі наймали на час ярмарок торговці - і йому на підставі такого свідчення відводили місця у гостинному дворі ( Справа з архіву міської думи 12 липня 1845 р. №1468).

  За будь-яку невелику лавочку чи місце під балаган,за будь-яку  коморку, тут, на просторому вигоні кожен отримував відповідну кількість зручних і просторих лавочних місць. Так і за дворові місця які підпадали за планом під новопрокладені вулиці, відводилося на вигоні місце значно більшого розміру.

 Наприклад, у губернського секретаря Андрія Римарева та корнетші Анни Савицької до 1800 року було всередині міста при Соборній церкві:

 у першого  дві  лавки краму в красному ряду, а у іншої - дві лавки в пушному ряду, з двома маленькими хатинками при них, льодником та влазним погребом. В 1804 році  в новому гостинному дворі  вони отримали по 6 лавочних місць у найприбутковіших рядах: Московському,Суздальському та Пушному. Савицька мала навіть дві кутові лавки. Соборна церква за 14 лавочок, що були під її стінами, отримала 14 торгових місць в кращих оптових рядах - Московському та Суздальському. За школу, що займала біля церкви 220 кв.сажнів, було відведено позад Московським рядом просторе дворове місце розміром 2400 кв.саж. (думаю, 240 а не 2400, мабуть автор помилився. В.Т.)  Так же отримували місця всі,хто мав всередині міста якісь торгівельні приміщення.

                                                                               УІІІ

   В новому гостинному дворі за розпорядженням генерал-губернатора Куракіна та відповідно до розподілу ярмаркового комітету було заплановано влаштувати у восьми відділеннях 284 лавки, по 17,5 аршини шириною кожна ( аршин= 0,71 метра  В.Т.). 16 кутових башенних місць було відведено у власність міста. Лавки повинні були будуватися так,що до розпланованого навколо всього гостинного двору просторого дворового місця,відданого під забудову, залишалися вільними вулиці  в 40 сажнів ширини. На них, вздовж нинішнього міського саду,  який був тоді пустищем, планувалося будувати на час проведення ярмарків особливі "балагани" для "азіатів". Ті,при існування ярмарків всередині міста не мали ніяких особливих лавок, а задовольнялися найменшими комірчинами по дворах, за які сплачували по 3,5, але не більше 10 рублів.

  В 1803-1805 роках  міська дума, відповідно до розпорядження генерал-губернатора, видавала кожному господареві свідоцтва на відведені йому в новому гостинному дворі  лавочні, і позаду нього - дворові,місця. А до Іллінського ярмарку 1804 року необхідно було збудувати хоч які-небудь приміщення для торгівлі на новому гостинному дворі. Адже там не існувало ще ніяких будівель.Тому самі торговці забажали самі будувати для себе необхідні лавки та балагани надійні та міцні, з тим,щоб вони залишалися за власниками торгових місць, за умови, що власники будуть плати з них помірну плату за ці місця.

   В 1804 році, перед початком Іллінського ярмарку, Куракін знову приїздить до міста.він запрошує до себе власників торгових місць та деяких купців.Після наради з ними було вирішено: крамарі зобов'язуються збудувати торговельні приміщення за свій рахунок.Власники ж торгових місць будуть отримувати з них:

в закордонному, пушному, московському, овочевому, гуртовому,єврейському та москательному рядах по 40 рублів; ( москательними товарами називалися різні хімічні речовини{фарби.клей і т.д.}В.Т.) 

в залізному, шорному, юхтовому, шапковому та суконному рядах по 35 рублів ( шорні товари- кінська упряж, юхтові - вироби зі шкіри В.Т.);

 в панському,галантерейному, срібному та книжному рядах - по 30 рублів;

  За баштові місця треба було платити в думу, тобто в міську казну в московському ряду по 70 руб., а панському по 60 руб. Ця плата не мала підвищуватися протягом найближчих 5 років.

 Було також вказано, що для облаштування кам'яного, нового гостинного двору, торговці мали вносити до ярмаркового комітету по 10 відсотків плати за найми,а власники лавок - 25%. Крім того крамарі повинні були платити ще 2% в міську казну.

  

 Відіславши цю постанову до думи, Куракін зобов'язав думу не чинити жодних перешкод для розподілу лавок в новому гостинному дворі і будівництві тимчасових комор для закордонних купців. Адже ці будови будуть стояти на міській землі і за певну плату  треба створювати цим торговцям особливі умови.

  З цього розпорядження видно, що Куракін турбувався про те,щоб іногородні купці не нанесли ніяких збитків власникам лавочних місць. ось чому купці мали насамперед  займати всі лавки власників. І лише тоді, коли місць в лавках буде недостатньо, вони мало право будувати балагани. перед початком ярмарки всі товари, що привозилися, мали складатися у відповідних рядах, а коли місця там не буде, тільки тоді їх можна складати  позаду рядів в балаганах.

  Того ж дня Куракін пише листа  Павлу Андрійовичу Полетиці. Ось його зміст:

   " Купецтво, яке з'їхалося на ярмарок, в моїй присутності вирішили розподілити в гостинному дворі приміщення  відповідно до кожного виду торгівлі. Але, не маючи ніяких будівель для торгівлі,просили мене клопотати перед панами-господарями лавочних місць затвердити ціни на ці місця на 5 років без змін. Вони зобов'язуються потрібні будівля побудувати власним коштом. Задовольняючи прохання купецтва, котре вигідне крамарям і самим панам господарям, керуючись прийнятою вами минулого року турботою про задоволення  інтересів власників через втрачені з-за переведення ярмарку  зиски, я і зараз прошу  вас, шановний добродію, задовольнити побажання купецтва, котре вам за це буде назавжди вдячне. Я ж прийму його з щирою вдячністю". ( Справа про заснування в Ромні  великого гостинного двору 1804 р. №298)

   Коли ярмарки проводилися в самому місті, тут жили в основному дворяни та чиновний люд, які знаходилися в минулому та позаминулому століттях на військовій службі.Вони й були в більшості власниками лавок та всіх торгових приміщень.Тому, при плануванні гостинного двору  та влаштуванні в ньому торгових приміщень, власниками лавочних місць стали тільки купці:  Степан Бер,  Кузьма Перовський,  Іван Санін, Сидір Кислий, Іван Левченко,  Ігнат Андрусяченко, Михайло Осієнко, Йосип Можнєвський, Яків Пушкар, Сава Лесківський; а також міщани: Дейнеко, Леон Кашпуровський,Федір Сторчак.

  Зі справи не зрозуміло, по скільки їм дісталося лавочних місць, але думаю, що небагато. Адже по кілька ( 6 і більше) торгових місць мали шість братів Маркевичів, Навроцький, Лук'янович, Полетика, Ласкевич, Володарський та багато інших заможних поміщиків. Двори їхні були в минулому поблизу Соборної церкви, а саме їм  при розформуванні "старого міста" відводилися нові місця  навкруги гостинного двору  та Московській вулиці.

(ОСЬ ТАКИЙ ВИГЛЯД  МАВ В'ЇЗД НА ЯРМАРОК.

СЬОГОДНІ - ЦЕ ЦЕНТРАЛЬНИЙ ВХІД ДО ПАРКУ БІЛЯ "ОАЗИСУ")

                                                                                ІХ

  З того часу, після переведення ярмарку за місто, завдяки старанням думи та невсипущій увазі генерал-губернатора Куракіна наше місто починає розширюватися в усі боки і набуває зовсім іншого вигляду.

  Старі башти: Монастирська, Пригородська, Житянська та інші знищуються, деякі кріпосні рови засипаються, вали зрівнюються. Від нового гостинного двору за місто проводиться нова широка вулиця, названа Московською. На цій вулиці починають облаштовуватися просторі двори, необхідні для прийому ярмарків. Замість бувших в минулому столітті  міських башт були влаштовані  1805-07 роках шлагбауми або застави. Вони знаходилися на двох головних виїздах з міста: в кінці Московської вулиці і біля р. Сули. ( В 1864 році за розпорядженням уряду ці шлагбауми були скрізь зняті).

  Це були великі, на всю ширину вулиці, ворота з кам'яними перекриттями та хвіртками з двох сторін для пішоходів. При них були кам'яні сторожки для поліцейських служителів, які відбирали  та записували паспорти тих,хто приїздив до міста. За необхідності ці ворота зачинялися довгим дерев'яним сволоком, розфарбованим  чорною та білою фарбами так, як і тепер фарбують будки військових вартових. 

 В тому ж 1805 році було побудовано на колишньому сотницькому дворі тюремний замок. Шлагбауми та тюрма будувалися тоді коштом губернської будівельної експедиції під керівництвом повітового землеміра Колобова, який і отримував потрібні суми з міської думи. ( Справи в архіві міської думи 1805-07 років ).

  Для кінних ярмарків за Московським шлагбаумом було відведено простору площу на 36 десятин. На ній  під час Вознесенського і ,особливо, Іллінського ярмарків розташовувалася безліч дрібних крамарів ( гуртові торгували виключно в лавках гостинного двору). Тут були величезні табуни коней та волів з усієї України, яких зганяли навіть татари з Криму. Збиралися тисячі чумацьких возів з сіллю та рибою, яку привозили з Дону, Волги та Криму. Селяни з навколишніх сіл щоденно вивозили тисячі возів сіна, вівса та іншої продукції.

 Так що Іллінський ярмарок  починався в останніх числах червня, іноді - після Вознесенського, а на кінній площі продовжувався "чорний" ярмарок до 20 липня. В цей день в самому місті піднімався прапор і на гостинній площі відкривався "красний" ярмарок на гостинній площі в лавках.Тоді всі дрібні крамарі перебиралися  з кінної площі на гостинну, де ярмаркова торгівля продовжувалася нерідко до середини серпня.

 Посеред гостинної площі в 1807 році думою було збудовано великий будинок, котрий був названим контрактовим або раутовим. Вірогідно тому, що під час ярмарків тут був пристойний готель. Саме тут здійснювалися всі торгові оборудки між продавцями та покупцями, особливо крупні операції закупки у місцевих поміщиків тютюну місцевого виробництва, котрий великими партіями відправляли до Москви, Казані,інші міста, навіть на Кавказ. Роменський тютюн ще з початку ХУІІІ століття так славився по всій Росії і попит на нього був таким великим, що в 1763 році, 23 лютого,  за Височайшім повелінням в Ромні була заснована тютюнова контора під керівництвом дійсного статського радника Теплова. Ця контора безкоштовно роздавала вже через два роки насіння американського тютюну для його вирощування місцевими жителями.

  Цей контрактовий будинок, після переведення Ілінського ярмарку до Полтави, залишався пустим. В 1864 році за рішенням міської думи він був розібраний. Скоро з нього  поблизу тюремного замку було збудовано будинок для канцелярії та збору місцевої повітової команди. Тепер же цей будинок переданий і пристосований для приходського училища.

 Невдовзі після переведення ярмарків на вигін і облаштування там торгових приміщень, крамарі, в кутках гостинної площі  поблизу Суздальського та Москательного рядів, збудували каплиці. В них, на початку та при закінченні кожного ярмарку, здійснювалися молебні. Ця традиція існує і сьогодні, в день Святого пророка Іллі, незважаючи на те, що в цей день буває зовсім пусто на площі та у лавках.

  Одна з цих каплиць біля Суздальського ряду, що була у веденні Воскресенської церкви 29 травня 1891 року була сильно пошкоджена бурею. Тому була розібрана, а дерево та ікони з неї забрані до церкви.

                                                                                 Х

 В 1805 році  після облаштування гостинного двору замість існувавшої  в минулому столітті великої "пробитої"  вулиці, котра починалася від міського валу і простягалася до Житянської башти, за  новим планом починає прокладатися нова "Полтавська"  вулиця - від гостинного двору і до Сули.Але для проведення цієї вулиці знадобилося так багато руйнацій, що в своєму остаточному вигляді вона утворилася лише в 1828 році.

Для проведення цієї вулиці за планом 1805 року необхідно було зняти 23 двори різних власників, в тому числі двір, що належав думі ( раніше Києво-Печерській лаврі), який став власністю міста в 1792 році; та двір народного училища.

 За ці двори дума відводила їхнім власникам інші дворові місця на новій Московській вулиці, а деякі власники отримували грошову компенсацію. На це князь Куракін виділив 4350 рублів.( Справа з архіву міської думи №298, 1804 рік.) 

 Народне училище, яке було відкрите з 1799 року посеред новопрокладеної в 1805 році Полтавської вулиці в дерев'яному будинку. Це було якраз напроти того місця, де для нього було відведено великий двір з фасадом на цю вулицю, з двома флігелями та різними службами. В 1820 році поряд з училищним двором було збудовано теж двоповерховий кам'яний будинок для поштової контори. Далі за ним до нижнього Засульського шлагбаума на одній лінії з цими двома будинками було споруджено кам'яний будинок для повітового казначейства.

  Всі ці будинки будувалися за рахунок казенних коштів, за умови безкоштовного відведення містом землі під їхню забудову.

 Потім, в 1894 році, відповідно до постанови міської думи, поряд з повітовим казначейством на вільній міській землі було закладено і побудовано просторий кам'яний будинок для міського трикласного училища. До цього воно розташовувалося найманих будинках за рахунок міських та земських коштів.

 На 1810 рік Московська вулиця вже була так облаштована, що власники збудованих на ній будинків клопотали перед губернським начальством про те, щоб цього часу ярмарки, принаймні зимові -  Масляний та Михайлівський, не проходили всередині гостинного двору, а були переведені за Московський шлагбаум для того, щоб їх двори не позбавлялися прибутку. І губернське правління, задовольнивши їхнє клопотання, враховуючи, що проведення кінних ярмарків буде засмічувати гостинний двір - головну окрасу міста, ва прибирання їх вартуватиме зайвих витрат, наказало думі негайно перевести кінні ярмарки на кінну площу.

                                                                                               ХІ

 Після Куракіна,  за його наступника, нового генерал-губернатора, князя Рєпніна було складено новий план міста, який мав на меті прокласти кілька нових вулиць.Деякі з них стали прокладатися в тому ж році:

  Коржівська - від Великої Монастирської до самого кінця міста через Мухавець на Кінську площу;

  Духівська - від бувшого передмістя "Замістя" до Соборної церкви;

  Велика  Роменська - від  Полтавської напроти поштової контори до тюремного замку;

  Лікарська - від Роменської до Нікольської вулиці та деякі інші.

                                   

                           КНЯЗЬ  МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ РЄПНІН-ВОЛКОНСЬКИЙ

Отож з того часу почалася масова ломка всього старого і остаточна ліквідація кріпосних валів та ровів.З початку 20-х років міська дума була буквально завалена справами про компенсацію бувшим власникам за їхні дворища, що відходили у власність міста, про відведення їм нових дворових місць і про розчистку валів.

 Князь Микола Григорович Рєпнін, як і його попередник князь Куракін, теж дуже часто бував у Ромні і багато  турбувався його зовнішнім видом і красою.Так що своїм сьогоднішнім виглядом та розташуванням площ та вулиць Ромен, перш за все, завдячує старанням Рєпніна. За його розпорядженням та його контролем   були розплановані та засаджені деревами ті чудові бульвари по вулицям Московській та Полтавській, якими сьогодні так приємно гуляти публіці.

 Це при ньому в 1822-1825 роках ліворуч Московської вулиці було влаштовано богодільню, при якій була збудована церква Святої Рівноапостольної Марії-Магдалини, розведено великий  сад до самого яру- Мухівця. Для побудови богодільні, за розпорядженням Рєпніна, було відведено думою вільне міське місце біля с. Лозової для цегельного заводу. Всі роботи проводилися під головним наглядом і керівництвом бувшого тоді попечителем притулків, повітового маршалка статського радника Василя Григоровича Полетики. Кошти частково виділялися приказом громадської опіки, а іншою частиною були добровільні приватні внески. Багато коштів вніс сам забудовник - Василь Полетика. Він надавав власні підводи, людей, дерево зі своїх лісів,нічого не записуючи до прибутків чи витрат.

 Так що коли Рєпнін ста вимагати від нього звіт про побудову притулку, то Полетика тільки й сказав йому свою постійну примовку: " Біг-ме, добродію! Ідіть геть зі своїми звітами.".На що Рєпнін більше нічого не заперечував такому маршалу і не вимагав більше ніякого звіту.

 Після завершення будови в 1825 році, Полетика написав до міської думи, щоб та за бажанням прийняла  цегельний завод в міське користування. Але  необхідно було йому заплатити за за всі його будівлі згідно оцінці. так як будови були оцінені в 510 рублів, то дума відмовилася. Тому всі будови Полетика забрав на двір притулку. а дума використала дерево. що там залишилося. і хоч воно було зовсім негодне, використала його на ремонт містків та обриштовку контрактового будинку. Притулок був у відомстві приказу громадської опіки до самого скасування цих приказів у 1864 році.А потім з цього року він був відданий під нагляд земства Полтавської губернії. 

 За Рєпніна була  розпланована та відкрита в 1828 році нинішня Полтавська вулиця до самого Засульського шлагбаума. В 1827 році на ній був ще й так званий "верхній шлагбаум", де дума влаштувала в тому році місток і переходи. Потім в 1830 році був збудований перший в Ромні дерев'яний міст через р. Сулу.він починався спочатку від самого шлагбаума, а потім став значно коротшим з-за звуження річища. В тому ж році були влаштовані перші ліхтарі для освітлення міста числом 120 штук, в яких тоді використовувалися сальні свічки.

 Чималу турботу проявляв князь Рєпнін  про посилення ярмарків у Ромні і про більше отримання з них власниками лавок та самим містом прибутків. Особливо він турбувався про якомога швидше облаштування нового гостинного двору.

 Проживши тут кілька днів в 1817 році на Іллінському ярмарку, він,між іншим , помітив, що постанова його попередника князя Куракіна не виконується. В деяких рядах багато лавочних місць залишалося незабудованими, а в деяких побудовані лавки залишалися пустими. Крамарі, наносили збитки власникам лавок, торгуючи в балаганах, хоча лавок було достатньо, щоб вони їх могли зайняти. Порадившися з крамарями та власниками лавок, Рєпнін при відїзді з міста, присилає з Жидової долини ( хутір Михайлівка поблизу Байрака нині Липоводолинський район В.Т.) на ім'я міського голови Бера наступне розпорядження: всі лавочні місця, відведені власникам в 1804 році були зайняті крамарями.А, в зв'язку з тим , що дума може понести збитки з-за зменшення кількості торгових балаганів, зобов'язати торговців сплачувати, крім плати господарям за найм лавок і 10% з цієї плати на влаштування гостинного двору, ще 2%  на користь міста, як було вирішено раніше.

 Так як при такій платі ще не скоро можна було збудувати кам'яний гостинний двір, то власники повинні сплачувати щорічно по 25% а крамарі по 10 % плати за найм для облаштування гостинного двору. А щоб не було приховування сплати з боку тих та інших щодо даної суми, Рєпнін встановив на 5 років нову плату за лавки,нижче якої власники не повинні отримувати плату.

 В Панському ряду - 300 рублів,

 в суконному-  250,

 взуттєвому - 150,

 залізному -  250

 шорному - 150,

 юхтовому - 150,

пушному - 200,

закордонному - 200,

паперовому -  150,

єврейському -250,

овочевому - 200,

московському - 300 рублів., а за одне місце в цих рядах - по 75 та по 50 рублів.

 Така плата існувала без змін в 20-х та 30-х роках, а обороти Іллінського ярмарку зростали щорічно. що приносило значні прибутки місту, і. особливо, власникам лавок.

 Навіть саме збільшення плати в 1817 році плати за найм лавки є достатнім доказом того, як швидко з кожним роком зростали обороти від ярмаркової торгівлі на новому ярмарковому вигоні власникам дворів та лавок.Судячи по визначеній князем Рєпніним платі за лавки, можна припустити, що Іллінський ярмарок, порівняно з 1804 роком, протягом 13 років, збільшився в 10 разів. А в 20-40-х роках власники лавок і дворів, які здавалися під ярмаркові приміщення, наживали величезні гроші. Міські ж доходи від ярмаркової торгівлі зросли порівняно не набагато.

 В 1818 за Іллінський ярмарок було зібрано по 2 % за місця у великому гостинному дворі - 2513 рублів. В тому числі: з башт - за 18 номерів - по 75 руб., всього 1350. А в 1819 р. надійшло до міської казни з лавочних місць 2% збору на суму 2175 руб. та з Суздальського ряду за 38 лавок 1850 руб.

 Ці збори проводили особливі уповноважені - гласні думи. В 1818 році- Лев Труханов, а в 1819- Іван Кузнєцов. Але, мабуть, крім цих зборів, які збиралися гласними, під час ярмарків були й інші надходження до думи, так як цифра доходів не співпадає з одним свідченням, яке є у справах думи. В 1837 році  28 квітня на вимогу губернатора дума склала відомість про суми, зібрані на Іллінському ярмаркові  на користь міста. Це плата власників міських лавок та з власників лавок та міських місць, котрі займали крамарі в у великому та малому гостинному дворі з 1804 по 1837 роки. В цій відомості зазначається, що в 1894 році надійшло всього 1623 рублі, в 1805- 1670, в 1810- 1616 руб., в 1818 - 4695 руб., в 1819- 4432 рублі, в 1825 - 3718 руб., в 1830- 4592 руб.50 коп., в 1835 - 4664 руб., і в1836 році - 4670 руб.60 коп. 

 всього ж з 1804 по 1837 рік  місто отримало 109885 рублів 75 коп.

 Подаючи цю відомість, дума пояснювала губернаторові, що вказана в ній сума 109885 руб.75 коп. була використана  за розпорядженням губернського правління на потреби міста та на відсилку до цього правління, і що з вказаної суми в думі немає нічого.Запроваджений для збору коштів лавочний комітет, збирає з Іллінського ярмарку кошти сам, без участі думи. Тому, скільки зібрано коштів для облаштування гостинного двору і де вони знаходяться думі невідомо. На користь міста ці кошти не надходили.

 З цього бачимо, що лавочний чи ярмарковий комітет в минулі роки діяв окремо від думи. Він займався  тільки розподілом місць на ярмаркових площах і збором коштів, встановлених вищим начальством з крамарів та власників ярмаркових місць для облаштування кам'яного гостинного двору.

  Зі справи про облаштування кам'яного гостинного двору видно,що в 1818 році членами лавочного комітету були : підполковник та кавалер Водарський, капітан Іван Лук'янович та титулярний радник Петро Навроцький. Вони самостійно розпоряджалися наймом лавок, отримували з них встановлений збір на облаштування кам'яного гостинного двору і на власний розсуд розсилали ці кошти різним кредитним установам з метою отримання процентів з вкладених сум. Ця незалежність комітету зберігалася до 1845 року. Потім він був приєднаний до думи та існував вже під керівництвом міського голови.

                                                                       

 ХІІІ

 Після переведення ярмарків від Собору на вигін, навколо гостинного двору,  вздовж Московської вулиці і далі за шлагбаумом над Процівською горою були облаштовані просторі двори, але добротних будівель там не було. Їхні господарі зовсім не турбувалися про благоустрій та красу міста. Живучи лише за рахунок ярмарків і турбуючись лише про збільшення прибутків, будували собі будинки з дерева на кшталт довгих казарм,котрі здавали торговцям та покупцям - гостям ярмарку. Подібними будинками були забудовані всі двори на Московській вулиці та над процівською горою. Вони були зроблені в основному з очерету обмазаного глиною і криті соломою. З хмизу обмазаного глиною були і сараї для коней під таким же  солом'яним дахом. Простіше кажучи, це були не міські будинки, а звичайні постояльні двори, котрі будувалися по всім проїзджим дорогам. Тільки й були більш -менш якісні будови: театр Огньова, в кутку гостинної площі при в'їзді до його двору; а ще два будинки у дворі Михайловського - один на вулицю. інший. двоповерховий, дерев'яний всередині двору. А на початку 1860 року у дворі городничого Яновського напроти залізного ряду з'явилися два якісних будинки. Але один з них ще не встигли добудувати, як пожежа знищила їх, як і всі пам'ятки Іллінського ярмарку.

 Ця пожежа, за спогадами старожилів,за своїми масштабами була єдиною в Ромні. Але тоді було багато  спустошливих пожеж в містах та селах і ходили чутки, що ці пожежі влаштовувалися поляками. Ця пожежа трапилася в 1862 році , перед початком польського заколоту. Вона розпочалася з пустих лавок, котрі знаходилися всередині  гостинного двору.

 Справа в тому, що під час Іллінського ярмарку всі крамарі не могли вже вміститися в 300 лавок. Тому позаду Суздальського та Єврейського рядів всередині площі було збудовано ще 112 лавок, з яких бралася плата до міської казни. Але з переведенням Іллінського ярмарку до Полтави, частина цих лавок була розібрана, а решта ніким не займалася. Тому за 10 років вони стали благенькими.

  Це сталося в неділю 2 вересня 1862 року, близько 12 години дня.Загорілися 7 лавок позаду Суздальського ряду. Зроблені з соснових дощок і криті шалівкою, які стали сухими від  біль ніж місячної засухи, вони так горіли, що ні пожежна команда ні люди навколо нічого не змогли зробити. Сосна так сильно горіла, що навколо на відстані 10-15 аршин горіла трава. Всі,хто стояв на пожежі, знаходилися на безпечній відстані і говорили, що пора вже будувати нові лавки ( проект нинішніх кам'яних лавок вже було складено). Раптом посередині Московської вулиці піднялася велика димна хмара. То напроти притулку загорілися довгі солом'яні сараї та будинок у дворі Зінченка. Всі, .хто прибув на пожежу та пожежна команда,залишивши палаючі лавки, поспішають на Московську вулицю, гасити нову пожежу. але полум'я по солом'яним дахам розповсюджується по обидві сторони від двора Зінченка, потім  запалали двори в лінії напроти залізного ряду, в тому числі нові будиночки городничого Яновського та театральне приміщення Огньова. Так що не більш ніж за дві години вся права сторона Московської вулиці аж до Процівської гори була охоплена страшенним полум'ям. Гасити вогонь чи рятувати майно ніякої можливості не було, а те, що встигли винести, палало на вулиці. Від пилюки,Ю що здіймалася сильним вітром та від диму стало зовсім темно, багато людей бігало по вулиці охоплені страхом, закривались одягом від полум'я та диму. тільки й чути було крики: " На Полтавській пожежа!", " На  базарі пожежа!". Натовп біг на базар та на пригородок, але там все було в порядку.Горіла лише права сторона Московської вулиці. Незважаючи на сильний вітер, котрий переносив на великі відстані палаючу солому, пожежа не перекинулася навіть на протилежну сторону вулиці. Це сталося, мабуть, завдяки значній ширині вулиці і широким бульваром на ній, засадженим  у два ряди розкішними деревами.

   

                                                                           ХІУ

  

  Після цієї спустошливої пожежі на Московській вулиці почали відбудовуватися значно кращі будинки. А з 1864 року  розпочалася побудова кам'яних лавок гостинного двору, котрі будувалися на кошти,що збиралися з 1804 року. За цей строк капітал, який збирався з торговців склав 346 тисяч рублів.Крім того ще біля 70 тисяч, зібраних із зайвих трьохсот номерів лавок, влаштованих всередині площі на міській землі.Міського запасного капіталу,що залишився після всіх поточних витрат було ще 120 тисяч рублів. Так що з 1804 по 1852 рік ( до переведення Іллінського ярмарку до Полтави) в Ромні назбиралося більше півмільйона готівкою.А скільки збиралося цих грошей, скільки пропало в різних закладах, скільки було вкрадено у 20-зо роках - про це ніхто не знає. Відомо тільки, що для побудови в Полтаві кузні було позичено 300000 рублів асигнаціями, котрі ніхто не повернув. В кінці 30-х - на початку 40-х років було вкрадено з приказу громадської опіки кілька тисяч. Ці гроші  відсуджувалися у 80-х роках з колишніх членів приказу та спадкоємців тодішнього губернатора Могилевського і як щаслива знахідка, були пожертвовані на побудову Олександрівської церкви.

                                       

                                                         ГЕРБ ПОЛТАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

Взагалі, в минулі роки, всі міські доходи відсилалися міською думою щомісяця до губернського правління, котре розпоряджалося ними на власний розсуд. Частина коштів поверталася  до думи на покриття зазначних у кошторисі витрат, а решта відсилалася на прирощування процентами в банки, або іншим містам, без дозволу головного господаря цих грошей -  Роменської думи.

                                                                           

 ХУ

 Отже, губернатор та губернське правління розпоряджалися міськими сумами на власний розсуд. А міська дума не могла використати без їхнього дозволу жодного карбованця і повинна була про будь-які витрати повідомляти губернське правління. В 1862 році  губернія захотіла відібрати у міста ще 60000 рублів на влаштування лавок  у Полтаві. 

Весь роменський капітал, в тому числі й зібраний на облаштування гостинного двору. зберігався у Харківській конторі Державного банку. Тодішній Роменський голова Л.Д. Остапенко змолоду займався продажем горілки ( хлібного вина). І коли в 1862 році були скасовані відкупи і запровадили  казенне акцизне управління, він забажав взяти крупний підряд для поставки спирту у Полтавську губернію. З цією метою він вирушає до Полтави, просити видати йому з казни завдаток для цієї операції. Призначений тоді управляючий акцизними зборами у Полтавській губернії, дійсний статський радник Борзенко, за порадою  тодішнього губернатора О.П. Волкова, який добре знав Остапенка, пообіцяв тому цей підряд. Обіцяно було й видати з казни завдаток 100 тисяч рублів сріблом під заклад.  В якості закладу Остапенко надав 400 десятин власного лісу в Чернгівській губернії, свій власний двір у Ромні та двір свого брата у Зінькові, тоді ж він отримав завдаток в сто тисяч рублів. За таку послугу для себе, він пообіцяв губернаторові позичити з міських сум 60 000 рублів на побудову лавок у Полтаві.

 Полтавська міська дума тут же звернулася до Роменської міської думи з такою пропозицією: 

так  як запасний капітал Ромна зберігається в приказі громадської опіки на вкладі 1,5 % річних, то полтавці пропонували позичити їм 60 000 на 10 років під 2,5 % річних, що має бути вигідним для Ромна.

  Але Остапенко в Ромні наштовхнувся на опір городян,які вважали.що цю позику їм,напевне, не повернуть.Дворяни та купці подали заяву до думи,щоб та ні за що грошей Полтаві не давала і щовони посилають скаргу Міністру.

 Щоб якось вийти з такої неприємної ситуації. Остапенко звелів написати до Полтави листа про те,що пропозиція 2,5 %  для Роменської міської думи невигідна. В Ромні незабаром планується відкриття міського громадського банку та інші більш вигідні справи.Тому Полтавська дума має подумати про отримання позики під не менше 6 % річних і повернути її не через 10, а через 5 років. Сам же Остапенко пішов у відпустку,щоб не приймати участі у думських перемовинах.

 І тут втрутилося Полтавське губернське правління, яке почало закидати Роменську думу суворими указами, "естафетами", доганами та іншими начальницькими погрозами. Вимагали, щоб гроші були позичені, і що 2,5% для Ромна вигідні. А якщо Роменська дума такої позики не надасть, то на неї буде покладено обов'язок відшкодування збитків, яких зазнала Полтавська дума закуповуючи матеріали для побудови лавок у Полтаві і т.д.

  В своїх вказівках губернське правління навіть цікавилося, де ж це міський голова і чому він не підписує документів про обіцяну позику. І раз він відмовляється від своєї обіцянки,то губернське правління буде стягувати компенсацію за збитки з нього. Остапенко знав про ці погрози і перелякався не на жарт. та найбільше він боявся втратити довіру губернатора Волкова і понесе збитки у своїх комерційних справах ( що і трапилося пізніше по взятому ним підряду на постачання спирту). Між тим, роменська громада надіслала до сенату скаргу на незаконні та насильницькі вимоги губернських властей надати позику Полтаві. сенат оголосив губернатору та Полтавському губернському правлінню догану та зобов'язав їх не втручатися в цю справу. позику ж надати за умови  взаємної та добровільної згоди міських дум. ( Справа в архіві міської думи про надання позики у 60 000 руб. м.Полтаві.Розпочата 24 лютого 1862 р. , закінчена 1863 року.) Але,звичайно Роменська дума такої згоди не дала б, навіть під 6% річних, тому Ромен зміг уникнути втрати 60 000 рублів.

                              БУДИНОК ПОЛТАВСЬКОГО ГУБЕРНСЬКОГО ПРАВЛІННЯ 

ХУІ

 З часу  впровадження  міського положення імператриці Катерини ІІ, порядок виборів на міські громадські посади у нас в Ромні встановився такий: міським головами обиралися завжди найбагатші купці,  гласними думи, членами магістрату, сиротського та словесного судів - теж купці та знатні міщани. За тодішніми законами голова та члени думи та магістрату не отримували плати. Мало того, внаслідок недостатнього фінансування штатів канцелярій, змушені були жертвувати свої власні кошти на оплату писарів, канцелярські витрати, на прийоми та пригощання різних губернських властей, що приїздили для перевірки діловодства.

 А члени магістрата ще й часто і дорого розраховувалися за чужі судові справи, коли їх з-за недосвідченості чи злого умислу якогось секретаря самих віддавали під суд.

  Вибори посадових осіб з 1784 року на підставі статей 277-282 Височайших розпоряджень та  положень про департаментські вибори 1766 року проходили після  прослуховування міщанами та купцями,які прийшли на вибори, Божественної літургії, молебню в Соборній церкві та окроплення їх святою водою. Такий же порядок виборів проводився і в пізніший час, майже до видання міського положення 1871 року.

  Бувало, під час виборів збиралися в будинку думи, місцеві купці та міщани,які мали за законом приймати участь у виборах. купців збирали повістками з думи, а міщан - міщанський староста через посланого від нього "ходака". тут, в присутньості городничого та стряпчого, складали список виборців, які з'явилися на вибори. Потім всі виборці на чолі з попереднім головою. городничим та стряпчим, з корогвами та цеховими значками з по обидва боки, урочисто йшли до Собору. Там вони відбували молебень, присягали чесно провести вибори, а потім поверталися такою ж процесією до думи і розпочинали вибори. На підставі законодавства, всі виборці розподілялися на 4 категорії, що давали переваги при виборах і більше шансів бути обраними на посаду.

 1 категорія - одружені, котрі мали дітей;

 2-га -  одружені, бездітні;

 3-тя -  удівці.

 4-та - неодружені.

 

   Незважаючи на те, що робота на міських посадах не оплачувалася, бажаючих зайняти місце міського голови  чи членів магістрату було чимало. Багато кандидатів на посади задовго до виборів збирали свої партії та витрачали немало грошей на "магаричі". До речі, магаричі були обов'язковими після виборів для кожного, кого обирали, навіть, якщо він і не хотів займати цю посаду. Великий вплив на вибори мали міщани - цехові із Западинець, котрі іноді так "умагаричувалися", що часто лаялися і навіть билися з противниками своєї партії. Тому часто, якщо хтось хотів зайняти якусь посаду, то повинен був вирушити на Западинці і домовитися з вожаками тамошніх партій, пообіцяти добрий могарич, і вже тоді бути впевненим, що бажане місце буде за ним.

Мабуть такий порядок виборів існував з незапам'ятних часів, ще до впровадження міського положенння. Я пам'ятаю вибори тільки з кінця 50-х років, але бачив справи в думі, в яких йшлося про неправильні, упреджені і т.д вибори на міські посади. І, Боже мій,  яким пожадливим було прагнення зайняти ту чи іншу посаду в міській думі чи магістраті! Які скарги та насмішки сипалися від однієї партії на іншу! І, думаєш, навіщо було так добиватися чинів бургомістра, ратмана чи гласного думи?  Адже ці посади не давали вірогідно ніякої вигоди,швидше наносили шкоду  кожному обраному : від відсторонення на три роки від власних справ до зайвих витрат. А ще був ризик потрапити під суд за свої чи чужі гріхи! 

 Та, незважаючи на це,  були люди, які прагнучи зайняти якусь посаду, не шкодували  на це ніяких витрат, аби домогтися честі стати начальником у місті. Мабуть і  в ті часи громадський пиріг був дуже ласий та масний , тому що ті, хто його спробував одного разу, докладали всіх зусиль, щоб ще до нього присмоктатися. Один старий, який служив в магістраті бургомістром в кінці 40-х - на початку 50-х років, розповідав, що отримав у подарунок 10 золотих півімперіалів. Їх йому приніс обраний на посаду ремесленного голови Зворонцов ( відомий тоді чоботар). А приніс для того, що магістрат затвердив його на цій посаді, так як він був під судом, але був виправданий.Можна тільки уявити, скільки він приніс за це секретарю, стряпчому та іншим, с кільки витратив на могоричі, поки його обрали на цю посаду.

  Багато ще є переказів про ті блаженні часи. коли члени думи, магістрату, словесного суду, які не отримували ніякої плати, наживали більше і робилися багатіями. А державні чиновники секретарі, письмоводителі та квартальні наглядачі, котрі отримували  120 рублів асигнаціями на рік. тобто не більше 2крб.85 коп. на місяць сріблом жили на цю плату по-панському.  Вони мали власні екіпажі, наживали не тільки будинки в місті, а й землі та хутори з селянами! 

                                                                       ХУІІ

  В Ромні час наживи, найзолотіший час в кінці минулого - на початку цього століття, до 40-х- 50-х років, тобто до переведення Іллінського ярмарку до Полтави.Тоді не наживався лише той,хто сам не хотів нажитися, або той, хто полюбляв нажите тут же витрачати.

  Будь-яка торгівля, служба в урядових та громадських установах приносила прибуток будь- якій, більш-менш освіченій та працелюбній людині. Але треба сказати, що і сам час, саме виховання, неймовірна дешевизна  на всі життєві потреби, а також простий до скупості спосіб життя наших предків, їхні невибагливі запити не мало сприяли кожному в наживі. Тоді ніхто не думав жити так, як зараз, вище своїх прибутків - хоч позич, та зроби що тобі заманеться!  Навпаки, тоді кожен господар намагався від своїх прибутків залишати щось на "чорний день". Про тодішню дешевизну мені розповідала моя матінка. Вона  служила дівчиною з 15 років і отримувала в перший рік копу грошей, а на 2 і 3 роки - по 1 руб. асигнаціями на рік. А було це в 1810-1815 роках. Піде вона бувало на базар, візьме півкопи грошей ( 7,5 коп. сріблом), купить чвертку, 10 фунтів баранини, хліб, глечик молока і різної зелені на борщ, і ще залишиться 2 копійки решти!

   Воно й не дивно, якщо тоді корова з телям продавалися по 5-6 рублів, а старий баран коштував 50-60 коп. асигнаціями. Прості робітники служили за 5-6 крб. на рік. Одяг та взуття теж були неймовірно дешевими, хоча їх дуже берегли,що вистачило надовше.  Між іншим в літній  час мало хто з простого люду ходив у взутті, прості парубки та дівчата всі ходили босими, і лише на зиму справляли чоботи та й те, частіше одну пару на всю сім'ю ( на 5-6 чоловік).  Якщо ж хтось з купців чи заможних міщан справить собі з доброго сукна жупан або чекмень ( дуже довге пальто зі стоячим коміром), то береже його так, що не тільки сам ним користується років 20-30, а ще й дітям залишить.

  По-буденному одягалися дуже просто не тільки купці та міщани.а й знатні пани.Вдома носили пестрові (фільдіперсові, фільдіперс - тканина з крученої бавовняної нитки В.Т)  сині китайчаті халати (китайка -шовкова тканина В.Т.)  і шаровари з вибойки ( Вибойка робилася у нас на кожному ярмарку російським майстрами, яких так і називали"вибойщики". Виносить бувало сільська жінка своїми руками вироблене полотно. А вибойщики за 1-2 коп. за аршин фарбують його за допомогою різьблених дощечок покритих фарбою в кольори за бажанням господарки. ). Парубки та дівчата іноді до 15-18 років ходили в одних сорочках, підпоясуючись саморобними вовняними  та пеньковими поясами. багато сільських та простих міських хлопців тільки тоді привчалися надягати шаровари, коли збиралися свататися. Панські синки та сини багатих міщан одягали їх, як правило, вступаючи до школи. вчитися ж тоді віддавали у 12-15 років.

  Один старий, з діда-прадіда дворянин, багато років прослужив засідателем земського суду. він полюбляв розповідати у веселій компанії про свою молодість. Після закінчення ним повітового училища, його батько відвіз його на службу в Полтавське губернське правління. Купив йому сірий нанковий сюртук ( з бавовняної тканини В.Т.)  і такі ж штани, а також за три копи шкапові чоботи.Наказав синові берегти одяг, щоб стало не на один рік. Так він, бувало, йде на службу в дощ або в осінню грязюку, то сюртук виверне, чоботи візьме під руку, штани підкотить повище  і в такому вигляді чимчикує до губернського правління більше версти. А вже на службі у передпокої виверне сюртук, вимиє ноги і вже потім взує чоботи, щоб були чистенькі і щоб надовше їх стало. 

  І  це не єдиний приклад акуратності та ощадливості. тоді багато чиновників губернського правління ходили точно так же. Калош тоді ще не було, а екзекутор ( чиновник який слідкував за порядком в присутственному місці В.Т.)  забороняв заходити до канцелярії в брудних чоботях. та й ноги в тодішньої молоді, не те що в нинішньої, не боялися осінньої грязюки і не знали ніякої застуди.Чоботи ж грошей коштували, хоч і три копи, а берегти їх треба було, щоб не на один рік вистачило.

  Взагалі тоді не тільки біднота, а й досить заможні пани, купці та міщани жили дуже просто, як на сьогодні навіть скупо. Але тоді скупістю це не називалося. Навпаки, тоді всіляку розкіш та надмірність вважали за гріх. І не дай Боже , щоб хтось позичав гроші чи брав у борг по лавці,щоб купити якийсь одяг чи покращити приміщення для свого життя. Це робилося тільки тоді, коли з'являлися зайві гроші.

  Для ілюстрації тодішніх звичаїв та моралі старих панів, думаю, цікаво буде переказати одну з оповідок мого батька. Він, до вступу в 1806 році на військову службу, був селянином поміщика Василя Григоровича Полетики.

 Він розповідав, що батьки цього Полетики жили так просто, що мало відрізнялися від своїх селян. Своїх кріпосних не ображали, поводилися з ними за старовинною простотою ласкаво. Часто багатьох господарів-селян відпускали на "чинш", поселяючи на своїй землі, піклуючись про їхнє безбідне існування.Були набожними, благочестивими і простими в стосунках з людьми. Коли розпочиналися жнива, пан і пані завжди самі виїздили на поле. там, помолившись Богу,разом з усіма жницями,  перш за все самі беруть серпи і починають жати - благословляють зажинки. А за ними вже приступають до справи справжні робітниці - жниці.  пан же й пані,  нажавши по три снопи, самі починають готувати обід. Слідом за панею з дому вивозять велику підводу продуктів : хліба, пшона, риби, горілки та ін. А в обідню годину пані скликає робітників, пригощає їх горілкою і всі разом з панами сідають обідати.

  Так і син їхній, Василь Григорович, не зважаючи на своє багатство та знатне походження, вів дуже скромний спосіб життя і не любив розкошів та надмірностей. Жив він у своєму родовому помісті в Коровинцях,але коли служив маршалом, то, звичайно, часто бував у місті. тут у нього був власний будинок, де він зупинявся коли приїздив у службових справах.Цей будинок зберігся без змін до наших днів, тільки дуже постарів і ввійшов у землю.Він знаходиться по вулиці Великій Монастирській вглибині просторого двору на краю гори, що спускається до річки Ромен. Мав будинок всього 2 кімнати і кухню через сіни і був критий соломою. Я пам'ятаю цей будинок ще з 40-х років. він зовсім не змінився, тільки став нижчим. А сад, який колись був навколо нього, спустів і заріс бур'янами. Попереду ж будинку, замість саду розведено город і нещодавно новим власником цього двору був збудований вже новий будинок.

 Коли я був малим, то пам'ятаю, що в цьому будинку жила колишня кріпосна Полетики баба Хоменчиха, яка служила у нього куховаркою. Ця баба готувала завжди для панів обід, не дуже вигадливий - з двох - трьох блюд, не більше. Але одним з них була кваша, яку  Василь Григорович дуже полюбляв. ( Кваша- це кисло-солодке варене тісто. В.Т.). Вона заміняла йому всі десерти, вигадані пізніше майстерними кухарями, і була постійними ласощами як в скоромні, так і в пісні дні. Навіть, якщо василь Григорович обідав десь у гостях, то Хоменчиха повинна була і в гості на парадний обід приносити горщичок кваші на закуску своєму панові. Тільки за це Хоменчиха  служила своєму панові пожиттєво і користувалася його прихильністю, бо вміла робити смачну квашу.

  Купці та міщани в місті жили ще простіше. Рідко  у кого з найбагатших купців був будинок  на три-чотири кімнати. А якщо й будувалися великі будинки на 6-7 кімнат ( це були найбільші), то вони здавалися в найм. Господарі ж задовольнялися однією кімнатою та кухнею через сіни. У багатьох кімната  була з перегородкою чи ширмою для спальні. Будинки майже ніколи не будували над вулицею, а в глибині двору  в саду чи на городі. З вулиці завжди ставили високі тини з  "острішками" набитими колючими гілками, щоб зловмисникам було незручно пробратися до двору.

 Ворота робилися з шельовки ( тонка дошка В.Т.) , дуже високі, з дашком, котрі замикалися дерев'яним засувом. Від воріт до будинку. або комори ( де зберігалися найцінніші пожитки) була протягнута мотузка. По ній на блокові вірний цепний собака міг безперешкодно бігати від воріт до будинку та комори і не пускати злодіїв у двір. 

                                                                                   ХУІІІ

  Першим і основним джерелом  прибутку для старожилів м. Ромна була місцева щоденна та ярмаркова торгівля, особливо - Іллінський ярмарок, який виріс  на початку  нинішнього століття до мільйонних оборотів.

  Дворові місця біля нововідведених ярмаркових площ в 1803 - 06 роках  роздавалися за мізерну плату, ледь не задарма. Захоплювали ці місця громадяни, котрі займали якісь громадські посади або мали якусь владу. Будівельні матеріали: дерево, цегла та інше були неймовірно дешевими. Більшість же будинків та сараїв були збудовані з очерета під глину, криті солом'яними стріхами. лавки на торговій площі теж будувалися з тесу, лубка і криті були тесом чи соломою. А прибутки.що отримували їх власники за один тільки Іллінський ярмарок, були значно більшими від затрат на їхнє будівництво.

  Державні та виборні посади по судовій, поліцейській та міським службам давали теж чималий прибуток, як від самої посади так і завдяки впливові посадової особи на торгівельні та громадські справи у місті. Не дуже віддаляючись у минуле, коли міськими головами були Михайло та Стефан Бери та інші, котрі нажили немалі статки і стали багатіями, можна привести для прикладу оповідки старих людей про Кіріяка Нестеренка. Його я ще застав живого і добре пам'ятаю, як він щодня сидів зі своєю старою, котра мене завжди лякала своїм старомодним кунтушем та чорною ( із соболів ) дуже високою шапкою.

 Цей Кіріяк  не мав нічого, жив у батьківській хаті на розі вулиць Полтавської та Коржівської, яка стояла вглибині городу. При батькові він торгував мотузками та рептухами для сіна, за що його звали "вірьовником", так що мало хто знав його справжнє прізвище. Але вже батько його, Тимофій Нестеренко, служив у 1787 році словесним суддею,хоч і був неписьменний, а з 1800 р. став уже купцем 3-ї гільдії. Син же його, Кіріяк, так сяк вивчився грамоті і в 1804 році був обраний в думу на посаду гласного від гільдії. У 1808 р. він вже словесний суддя, з 1812 року - ратман у магістраті, і на початку 1821 року був обраний на посаду  міського голови, на якій пробув сім триріч підряд, тобто 21 рік.

 Таким чином, прослуживши на різних посадах майже сорок років він став дуже багатою людиною.Ще до 20-х років завів широку торгівлю залізними та шорними товарами, купив у поміщика Редькіна великий двір з великим будинком над вулицею на розі Коржівської та Полтавської. Мололдшого сина Серапіона через службу у поліції,  за протекцією городничого та стряпчого, вивів у губернські секретарі. Старший син Феодосій займавсь торговими справами.

 І коли в 1856 році цей поважний громадський діяч залишив цей світ майже одночасно зі своєю старою, то його два сини ділили батьківські червінці та карбованці  не рахунком, а міркою.

Як же вдалося Кіріяку нажити таке величезне багатство, якщо він чесно і сумлінно служив на громадських посадах?  Відповідь дуже проста!   В ті часи кожна посадова особа користувалася повагою та шануванням як місцевих жителів, так і гостей міста, котрі приїздили на ярмарки, а приїжджих було в десятки разів більше, ніж місцевих.

 Навіть писарі нижнього земського суду, поліції,маючи  на рік жалування 12-20 рублів наживали іноді неабиякі статки, не говорячи вже про членів судових місць, письмоводителів та квартальних. А наживатися тоді всім, хто служив по письмовим справам було надзвичайно легко.

Так, наприклад, існував зі старих часів такий порядок: перед початком кожного ярмарку поліція відряджала до кожного з двох шлагбаумів квартальних наглядачів, або когось зі своїх чиновників з поліцейськими служителями із книгами для записування паспортів, котрі подавали приїжджі.

 Будь-який іногородній крамар чи покупець, приїхавши до міста, повинен був зупинитися на шлагбаумі та подати письмове посвідчення, за яким він відлучився зі свого постійного місця проживання.Ось це посвідчення і записував чиновник до виданої йому книги. За такий запис у два- три рядки чиновник на шлагбаумі отримував за один ярмарок вдвічі а той втричі більше своєї річної платні! І це не було  насильне вимагання, а просто так. Кожен,хто подавав паспорт вважав свої обов'язком покласти на стіл в поліцейській будці четвертак або півкарбованця за запис його паспорта. А були й такі щедрі, з купців, що за таку дрібничку клали й червінець.

 Приїхавши до міста, власники великих фірм та фабриканти, перш за все відвідували вдома городничого, міського голову, а іноді й пристава та квартального наглядача. І кожен приносив подарунки, хто чим торгував. кращі зразки товарів дарувалися начальству, а дехто ще дарував грошима. І робили це найповажніші чесні крамарі, котрі не потребували ніякої допомоги чи посередництва у своїх справах. Просто у торговців та фабрикантів з давніх давен було заведено такий звичай : в яке місто приїздять на ярмарку, то перед початком торгівлі правлять молебень в торгівельних рядах, а потім відвідують начальство -відрекомендуватися. А прибути з пустими руками вважалося неввічливим, ось вони один поперед одного і намагалися себе піднести своїми подарунками.

 Так чинили чесні крамарі, які знали що таке купецька гідність і не збиралися чорнити свою репутацію. А скільки було таких, що намагалися провернути свою справи з не зовсім чистою совістю? А скільки при такому величезному ярмарку, як Іллінський було крадіжок, контрабанди, обману? Ось тоді й була нажива начальству, особливо чинам поліції та членам словесного суду, який на час ярмарку був прямо на площі.

 Після закінчення ярмарку голова давав бенкет у своєму домі для всіх торговців, котрі збиралися до нього при від'їзді з міста подякувати за ярмарок. Тоді збиралося все начальство і гуляли на славу! Деякі не тільки ночували  у міського голови, а ще й наступного дня гуляли , похмелялися до ночі. І знову ж таки це пригощання не коштувало голові абсолютно нічого. Навпаки, приносило йому неабияку економію в господарстві, адже торговці на бенкет привозили скільки вин та закусок, що йому залишався запас до наступного ярмарку.

 Отже, по-перше - честь і слава бути в місті будь-яким начальством, а по -друге - вигоди, котрі отримували від цих посад, змушували кожного домагатися їх, не шкодуючи ніяких витрат.

    Але Кіріяк Нестеренко, можна сказати, нажив своє багатство не  скільки подарунками, а більше від торгівлі, котрій сприяли займані ним посади, а ще й  завдяки особливому вмінню спілкуватися з людьми і вести свої справи вміло.

  Перш за все він був дуже простим та люб'язним до всіх, навіть простих та бідних людей, які зверталися до нього з будь-яким справами. А народна любов та гарні відгуки про  нього громадян сприяли його матеріальному зростанню. Ставши гласним думи, потім словесним суддею, ратманом і, нарешті, міським головою, він своєю чесністю і люб'язним ставленням до всіх своїх та приїзжих торговців заслужив безмежну довіру та необмежений кредит іногородніх багатих фірм. Тому торгівля його була розширена надзвичайно, адже торгуючи в безярмарковий час монопольно залізним  товаром на весь повіт та інші сусідні міста, він, зрозуміло, мав неабиякі прибутки.

   Про ступінь його люб'язності та миролюбності можна,зокрема, побачити з його послужного списку, укладеного 1823 року і котрий зберігається в думських справах.

  Під час служби словесним суддею та ратманом магістрату. він намагався примирити між собою всіх.хто позивався. В 1820 році удостоївся отримати через малоросійського генерал-губернатора Височайше благовоління  Государя Імператора за розв'язання в 1818 та 1819 роках справ миром.  А в 1822 році був пожалуваний за те ж саме золотою медаллю на Анненській стрічці.

 Дехто розповідає, що коли він був міським головою, призначені ним збирачі поземельних грошей під час Іллінського ярмарку, щоденно приносили гроші в думу та засипали їх до комори не рахуючи. Тоді ні членам думи, ні самим збирачам на підрахунки часу не було, бо всі були зайняті своєю торгівлею та ярмарковими справами. Гроші рахувалися вже після закінчення ярмарку і записувалися на прибуток за книгами. Але,щоб не було ніяких сумнівів і для надійності, комора замикалася на два замки. Ключ від одного з них був у міського голови, а від іншого- у одного із збирачів. Так як і збирачі, інші жителі міста теж знаходили легку і прибуткову справу і швидко робилися багатіями.

  Та більшість після скорої та легкої наживи, так же швидко і проживали своє багатство, якщо не самі,  то їхні діти. так сини того ж Киріяка. котрі ділили батьківські карбованці та червінці мірками стали бідняками. Старший Феодосій, котрий одружився невдовзі після смерті батька вже немолодим, спершу зажив досить багато. Продовжував займатися батьківською торгівлею, купив великий двір напроти лавок панського ряду. Він побудував дуже гарний будинок з розкішною обстановкою. І, бувало, на час приїзду до Ромна губернатора, його завжди поселяли до будинку Феодосія Киріяковича, тому цей будинок отримав назву "губернаторський будинок".

 Але після побудови кам'яних лавок, з'явилися нові торговці залізними товарами і торгівля Феодосія Кіріяковича стала занепадати. Він почав бідніти, так що його лавки та будинок були продані за борги і він під старість залишився зовсім незаможнім.

 Серапіон жив у батьківському будинку таким самітником, що ворота та стежка до двору заросли бур'яном, ворота та віконниці з вулиці ніколи не відкривалися. Жив він удівцем і мав єдину доньку, котру він видав заміж за відставного поручика, який позарився на Кіріякові червінці. Але невдовзі після одруження цього поручика заслали до Сибіру за грабунок, скоєний в його ж будинку під час чергової гулянки. Після цього донька Серапіона усамітнилась у своїй кімнаті, з якої не виходила до смерті батька, так що двір їхній був схожий на якийсь страшний нежилий замок. Після смерті батька продовжувала жити усамітнено, продаючи для свого утримання домашні речі.Так що після смерті її в 18881 році ніяких грошей та багатства не залишилося. Нащадки ж Феодосія отримали у спадщину будинок і дещо з домашнього майна, але двір відразу ж продали, а з чого живуть - один Бог знає. З цього набожні старики роблять висновок: нажив Кіріяк багатство не зовсім чесною та сумлінною працею.

                                                                         ХІХ

 Таких переказів та живих розповідей про подібні наживи та розорення в нашому місті є чимало. В них розповідається про роменських діячів, котрі були на якійсь службі або не служили, і якщо наживали багатство неправедним шляхом,  то або самі ним недовго користувалися, або діти їхні жили бідно. А от ті, хто багатіли чесним шляхом, то і вони, і спадкоємці їхні благоденствують у спокої. Такі вірування, мабуть, склалися із священного писання і передаються у нас з діда прадіда, із роду в рід.

   Про ці наживи та розорення можна було написати за переказами старожилів цілу повість, але вона мало кому буде цікава. Я обмежуся  розповіддю про кількох, але більш-менш прикметних особистостях кінця минулого, початку нинішнього століття.

  1. Кузьма Леонтійович Петровський, або, як його називали по вуличному , Мукосій. Втім і у справах думи він в 1784-1790  роках теж називався Мукосій, а потім, невідомо як і навіщо, змінив прізвище на Петровського.

 В кінці семисотих років служив на різних виборних посадах у місті. На початку  восьмисотих років він був Соборним старостою. Двір його знаходився над кріпосним ровом, на тому місці, де тепер жіноча гімназія. Я ще пам'ятаю, що на початку 60-х років там стояв великий високий будинок, дуже старий і нежилий. Але в ньому, після знищення пожежею театру Огньова іноді заїзжі актори давали вистави. Торгував цей Петровський винами, мав у своєму дворі погріб, вина виписував з Криму. Торгував дуже прибутково, нажив великі статки і вважався найпершим багатієм у місті.

 Розповідають, що гроші у нього зберігалися засіками, тобто не в комарах чи скринях, як у інших багатіїв, а засипалися у засіки в коморах чи у погрібах! Та це й не дивно, що мідні гроші засипалися просто у засіки. Цих грошей у обігу було дуже багато і були вони дуже важкими - 16 рублів у одному пуді.Отже, якщо у Петровського збиралося іноді таких грошей 300-400 рублів асигнаціями, то це складало більше 20 пудів, так що ховати їх як інші у скрині, не було ніякої можливості.Ось чому, може, всі заздрили його багатству. А втім, як говорять старі люди, спадкоємцям дісталося від нього близько 100 тисяч рублів асигнаціями.

                                            МІДНІ МОНЕТИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

  

   У цього Петровського багато роменців позичало гроші на свої потреби, адже банків тоді ще й не знали. І він залюбки допомагав  багатьом крамарям позичками, але при цьому мав одну дивакуватість.  

  Ось приходить до нього який-небудь дрібний торговець чи ремісник із Западинець з проханням позичити невелику суму - рублів 30-50. Приходить, певна річ, із хлібом і низенько кланяється:

- Добрий день Вам, панотче, з таким -то днем, будьте здорові!

- Здоров, здоров, небоже - відповідає Петровський - спасибі, а що скажеш?

- Та до Вашої милості, панотче, треба грошенят трохи, хочу купити товару. Може б що і заробив на ньому тепер...

- Добре, добре, хлопче, а скільки ж тобі грошей треба?

- Та якби, Ваша милість, хоч півсотні позичили, то я б вам із вдячністю віддав.

- Добре. А ти ж позичав у когось коли-небудь?

- Ні, панотче, я ще зроду не позичав і нікому нічого не винен.

- Е, так і я ж тобі не дам нічого хлопче! Значить ти ще не заслужив довіри.

  А от, як скаже, що винен і одному. і другому, то і Петровський охоче видавав такому потрібну суму без будь-якої застави та векселя.

 Син його, Павло Кузьмич,був у 1840-42 роках нотаріусом, а потім служив бургомістром у магістраті. Батьківські гроші прожив швидко, бо його доньки,онуки Кузьми Леотійовича, тепер вже дряхлі старенькі, живуть дуже бідно. Двір його майже весь продали під жіночу гімназію та земству, а собі залишили тільки невеличкий будиночок біля гімназії. З нащадків по чоловічій лінії у цього Петровського нікого не залишилося, але пам'ять про нього залишиться в Ромні, мабуть, назавжди. І ось чому. Будинок його, котрий виходив на Роменську вулицю, був визначений земством для утримання заарештованих  за вироками мирових судів. І з того часу всі жителі міста називають його не будинком арешту, чи будинком ув'язнення, а просто Петровським.

 2. Василь Петрович Троянський, або,як його називають старожили, Мимря, був теж дуже багатою людиною. В кінці семисотих років займався торгівлею, потім, ставши удівцем і будучи бездітним, зайнявся добродійністю. він, до речі, своїм коштом добудував у 1811 році теплу церкву, вибудовану під дзвіницею біля Соборної церкви. Вона була закладена ще в 1751 році на честь Успіння Пресвятої Богородиці на місці старої Успенської церкви. Але за браком коштів стояла вона недобудованою. При цьому Троянський перейменував її на честь свого покровителя Святого Василя Великого. Потім і при Вознесенському храмові він теж закінчив теплу церкву Святої великомучениці Варвари, перейменувавши її в Трьохсвятительську. Жив цей Мимря по цю сторону кріпосного рову  по прокладеній пізніше Роменській вулиці там, де тепер двір Бартоша. Помер він в 1828 році на 78 році життя. переказують, що незадовго до смерті він одружився на одній молодій удові Бартошевій. Так як у нього від першого шлюбу дітей не було, все своє багатство він відписав цій жінці, у якої при виході за нього заміж було двоє малолітніх дітей.

  3. Василь Петрович Варадінов, котрий жив в кінці Полтавської вулиці біля гостинного двору. Там він збудував великий двоповерховий дерев'яний будинок. Другий поверх був надзвичайно низький і в ньому ще у 60-ті роки було видно з вулиці якісь ткацькі верстати. Кажуть, що у нього у цьому будинку була невеличка фабрика для виготовлення бавовняних тканин та хусток. Але з часу його смерті цей верхній поверх був незаселеним і являв собою щось страшне. Цей Варадінов, зазнавши збитків на своїй фабриці і не маючи змоги сплатити борги, з-за слабкодухості чи хвороби у 1822 році покінчив життя самогубством (повісився  в Рябухівщині). Він молоду дружину та двох малолітніх синів, котрі згодом стали дуже знатними людьми.

 Обидва виховувалися у Дерптському університеті. Старший з них, Микола Васильович, закінчивши курс наук, постійно служив у Петербурзі, останнім часом був членом ради в справах друку, таємним радником, доктором права та філософії і помер там уже в похилому віці.  Про нього буде сказано більш детальніше при описанні Кладовищенської церкви.

А молодший - Кузьма Васильвич, закінчивши університет десь вчителював, і , подейкують, через нещасливе кохання, трохи збожеволів. Здавна він жив у Ромні, майже нічим не займався, але любив ходити по присутственним місцям завжди з портфелем, збирав багато різних палок та дерев'яшок, помер нещодавно теж у похилому віці.

 4. Василь Петрович Дерій, з 1824 по 1846 роки був соборним старостою, нажив чималі статки на Іллінському ярмаркові, та зробився із козаків купцем. Будучи старостою Соборної церкви, піклувався будівництвом першої кам'яної огорожі при Соборі, було відновлено іконостас, зроблений новий жертовник, балдахін над престолом та багато інших прикрас у церкві.А ще, після його смерті, вдова його Дарія пожертвувала 400 рублів на позолоту риз на намісних іконах у великій церкві. Її пожертва заоохотила ще одного роменця на 200 рублів і, таким чином, за її ініціативою було зроблено нові позолочені срібні ризи, що дуже прикрасили церкву і котрі можуть служити вічною пам'яттю про таких "любителів краси дому Господнього". Цей Дерій помер в глибокій старості ( більше 80 років) бездітним. Двір його був на краю Великої Монастирської вулиці при повороті на гостинну площу.

                                                                                      ХХ

 З однієї справи в міській управі та свіжих переказів цікаво розповісти ще про дві заможні особистості, котрі жили майже в наш час і забагатіли від Іллінського ярмарку.

 В 1823 році купець Степан Михайлович Бер ( бувший до 1821 р. головою), міщани Матвій Лесковський, Іван Терновець та інші, з дозволу міської думи почали займатися підрядами на побудову для азіатських торговців особливих балаганів в гостинному дворі. Бер у цей час вже був дуже багатою людиною. Можливо, він взявся за цю справу, щоб привчити до підрядів молодого Терновця і допомагати компанії своїми коштами. Тоді в рядах, побудованих 1804 року було триста лавок. В них не могла розміститися і половина торговців, котрі приїздили на Іллінський ярмарок. ось чому вся місцевість, яку зараз займають міський сад, пожежний двір та дороги позаду суздальського ряду забудовувалася балаганами. 

 "Азіатські торговці",як їх тоді називали, тобто купці з Персії, Кавказу, татари та вірмени розташовувалися зі своїми товарами там де тепер пожежний двір і далі, де двори спадкоємців Ярмарковського  та інших. підрядчики, котрі будували ці балагани Бер, Лісковський та Терновець, діяли сумлінно, крамарів не ображали, задовольнялися невеликими але чесними заробітками.

 Але один із підрядчиків, такий собі Фалєєв, вправний аферист, надумав заробити більше інших підрядчиків.Сам він, з його ж оповідок, кілька раз був повним банкрутом, потім знову ставав купцем. був 28 разів під судом, 14 разів сидів у в'язниці. Так от цей Фалєєв в кінці 20-х - на початку 30-х років  за два-три місяці до ярмарку брав у міській думі, начеб -то для власної торгівлі  по два-три місця в вірменському рядові. А потім під час ярмарку брав з вірмен вдесятеро дорожче, ніж він заплатив за ці лавки в думу.

 Нарешті в 1831 році нахічеванський вірмен Бербер не стерпів і подав до думи скаргу. Секретар думи Яременко, в свою чергу, доповів, що Фалєєв вже кілька років займається махінаціями, що йму для торгівлі не потрібно так багато місця, що він під час ярмарку займає тільки півномера, а два з половиною здає в оренду, чим ображає торговців і приносить шкоду міській казні. І все ж Фалєєв ще довго не хотів знімати влаштованих ним лавок, подаючи різноманітні пояснення та заперечення, так що прийшлося його видаляти з вірменського ряду силами поліції.

  Все життя цього Фалєєва було розбещеним і романтичним.Так що, якщо й розповідати про нього то тільки для того, щоб застерегти інших від подібних вчинків, за які, як ми зараз побачимо, має бути належне покарання... Одружений він був на доньці багатого купця Павла Тромоніна, котра було рідною сестрою дружини Івана Степановича Терновця, про якого буде сказано нижче, отримав, звичайно, непоганий посаг, але з дружиною жив дуже погано. Більша частина справ, за якими його судили, була про його прелюбство.Дітей у них не було, він пив. гуляв, кілька разів ставав банкрутом.невідомо, чи й справді розтринькував гроші, чи навмисне їх приховував,щоб не платити боргів. Нарешті в 40-х- 50-х роках  таки добряче розбагатів, але ста справжнім скнарою і коли овдовів, то став таким дратівливим і нестерпним,Ю що не міг знайти собі порядної прислуги. Свого рідного брата та сестер дружини, котрі були людьми бідними ніколи не приймав і не любив. перед смертю дружини, котру,як казала рідня, він просто замучив, змусив її скласти заповіт на своє ім'я, що родичам її нічого не дісталося. Після смерті дружини він років  10 чи 15 майже нікуди не виходив, старждав на подагру і заживо гнив на своєму дивані, в якому зберігав гроші.Звичайно, всі знали, що він людина багата, при  тому бездітний старий. Тому дехто звертався до нього з проханням дати в борг, а деякі родичі теж іноді просили про допомогу. Але він всіх проганяв.говорячи, що грошей у нього немає. часто бувало в припадках люті проганяв всю прислугу і тоді просив поліцію дати йому сторожа, щоб його не пограбували і не вбили.

  Але сталося якраз те, чого він так боявся, хоч і знайшов він хлопчика, покоївку і кухарку. Однієї темної вересневої ночі 1868 року прийшли до нього непрохані гості. зв'язали його прислугу. котра була на кухні на нижньому поверсі, зайшли до нього і розбили йому голову ломом на тому ж дивані, на якому він лежав і оберігав свої гроші. Але злодії не здогадалися, що гроші у нього під головою, в подушці, а шукали у шафах. скринях, комодах і мало чим поживилися. Наступного дня їх спіймали та посадили до в'язниці.  Так і закінчив своє непутяще життя  багатій Фалєєв і близькі родичі його дружини не отримали нічого з його багатства...

    Іван Степанович Терновець був людиною дуже благочестивою, про яку варто розповісти детальніше.

    Прізвище Терновців дуже давнє. У справах духовного правління в першій половині минулого століття це прізвище зустрічається  у зверненнях громадян в духовних справах. Так, наприклад,якийсь Павло Терновець Покровський, прихожанин, був у 1755-1760 роках міським отаманом, а у 1779 році вже був сотенним осавулом. Але невідомо - чи був родичем чи просто мав одне прізвище з нашим Терновцем.

  Батько Івана Степановича - Степан Іванович - був людиною не дуже заможною, займався у кінці минулого - на початку нашого століття невеликою рибною торгівлею за містом у лавці, котра була збудована  Бурлаєм. В 1784 році він був  у званні купця третьої гільдії, а у 1791 році знову міщанином і був міським старостою.Потім в кінці семисотих років придбав тут же за містом собі двір, котрий по його смерті був єдиною спадщиною його п'яти синів. ( був цей будинок на розі утворених пізніше вулиць Роменської та Терновцівської,котра була прокладена Іваном Степановичем вже під час його перебування на посаді міського голови в 1847 році і була названа на його честь Терновцівською). 

                                                      ТЕРНОВЦІВСЬКА ВУЛИЦЯ

  Іван Степанович з дитячих років звик до праці і негараздів.Ще за життя батька він служив хлопчиком у Криму в якось крамаря-грека. Повернувшися до Ромна був прикажчиком в погребі та  в готелі свого майбутнього тестя - багатого роменського купця Павла Тромоніна, двір і готель якого були на тому місці, де тепер другий пожежний двір.

  Одружившися на доньці Тромоніна Марії Павлівні і отримавши посаг 500 рублів асигнаціями, Іван Степанович спочатку в компанії з Бером, Лісковським та іншими став займатися підрядами по будівництву балаганів. потім, як людина досить грамотна та освічена, в 1828 році був обраний від купецького товариства маклером. Прослуживши на цій посаді два чи три роки вже почав самостійно приймати різні кращі підряди. Так, наприклад, у 1830 році виготовляв ліхтарні стовпи, потім льодорізи біля Засульського мосту і т.п. При тодішніх прибутках роменських  ярмарків, посада маклера приносила  великі прибутки, як і підряди на будівництво будь-чого з дерева при неймовірній дешевизні лісу.коротше кажучи, вдача посміхалася Івану Степановичу в усьому. В 30-ті роки він придбав дуже прибутковий двір напроти Московського мануфактурного ряду, почав скупляти лавки, а в 40-х-50-х роках був справжнім банкіром, мав величезні статки, багатьом позичав гроші, так як банків тоді у нашому місті не було. саме завдяки цим позикам у його власність перейшло немало дворів та лавок  у місті, навіть маєтки деяких поміщиків у повіті, які були закладені і не викуплені. Але, кажуть, багато грошей він втратив на позиках. Так за одним тільки Черновим у Києві пропало 40 тисяч! Треба сказати, що Іван Степанович від природи був людиною доброю і поблажливою до потреб бідняків. але, звичайно. всім не вгодиш, хоч би він роздав задарма і все своє багатство і то були б невдоволені.

  Я познайомився з ним, коли став служити в думі в 1854-55 роках. Він був уже старим, росту вище середнього, дуже гладкий, з великим пузом, мав дуже біле обличчя. голова теж була білою, з великою лисиною, з наростом на потилиці більше волоського горіха. Бороду та вуса голив, ходив трохи зігнувшись вперед як і всі старі люди і говорив простою малоросійською мовою. Був він дуже начитаний в священному писанні та дуже релігійним. Часто їздив до Києва та до інших монастирів, мандрував Кримом та південними губерніями, допомагав бідним людям. Наприклад, викупав у поміщиків кріпосних дівчат і видавав їх заміж за умови, щоб дівчина прослужила у нього рік чи два за ті гроші які він витратив на викуп та на заміжжя. Роздавав багато милостині, за найменшу надану йому послугу платив завжди щедро. мав багато справ, особливо боргових, в магістраті, повітовому суді та в інших присутственних місцях. і де б він не з'являвся, іноді за самою незначною довідкою, він завжди наділяв "рубльовиками" всю канцелярію.

 Багато ділових паперів він складав особисто, але коли з'являвся в думі  чи магістраті, подати укладений ним самим документ і отримати те, що просить, то кожен писар вже радів, що отримає "рубльовик".

 Перед Різдвом та Воскресінням Христовим, у нього  була така звичка. Кожному з начальства у місті: городничому, стряпчому, квартальним, секретарям всіх присутственних місць та всім, до кого йому не було ніякої потреби -  він надсилав подарунки: чаєм, цукром, винами та іншими речами, або грошима, кожного, відповідно до посади. Та й ув'язнені отримували не тільки у великі свята, а й у деякі неділі чи поминальні дні хліб, м'ясо, чай та інші продукти. Кожного свята та неділі Іван Степанович ніколи не пропускав недільного богослужіння. І, якщо, бувало, в церкві було якесь храмове свято, то він раніш за всіх приходив на всеношну та обідню з великою пакою свічок і відстоював всю службу у великій святобливості.

 Дітей у Івана Степановича ніколи не було. І, якщо вірити розповідям його брата та  сестри дружини, він все життя залишався незайманим, і дружину такою зберіг, про що та  сама призналася вже перед смертю своїй сестрі. Але, незважаючи на це, він дуже любив свою дружину та дітей свого меншого брата Михайла Степановича. Той був часових справ майстром і проживав у Москві, але часто присилав своїх дітей на гостини до дядька. Для цих дорогих гостей  у Івана Степановича стояв посеред зали великий стіл, на кшталт більярдного, заставлений всілякими іграшками. В усіх кімнатах, на квітах, дзеркалах, на шафах стояли опудала багатьох рідкісних птиць та звірів.

 Т а й сам Іван Степанович, у вільну хвилину, особливо вночі, полюбляв розважатися: перечищати ляльки, змазувати дерев'яною олією бритви та складані ножики, котрих у нього було по кілька десятків дюжин. Іноді просиджував всю ніч з наближеними друзями за графинчиком горілки, читаючи та розповідаючи про старовину та святих угодників. Це у нього вважалося найкращим проведенням часу, бо він ніколи не лягав раніше, ніж у 2-3 години ночі.

 Прокидався Іван Степанович, як правило о 9 чи 10 годині ранку, цілу годину молився, обходячи всі кімнати, кладучи поклони перед кожною іконою. Потім виходив до їдальні і, помолившись, сідав пити чай. Хто б і за якою справою не приходив до нього оцій порі, запрошувався до чайного столу. Якщо ж хтось приходив після чаю,годині о 12-й, того пригощали закускою - не пригостивши, Іван Степанович нікого від себе не відпускав.

  Пам'ятаю, я ще був нічого не значущим писцем в думі в кінці 50-х  на початку 60-х років. Іноді посилали мене з якоюсь справою до Терновця, то мене він завжди приймав як гостя: " Сідай, душко! Випий чайку."... А який він був акуратний  у дрібницях. Коли почали будувати кам'яні лавки гостинного двору, він в 1864-65 роках отримував з будівельного комітету, створеного при думі, гроші на внутрішнє обладнання нових лавок. Кожен раз отримавши гроші від касира ( по 100 рублів на кожну лавку), він, виходячи з присутсвенного місця, клав на стіл отримані в канцелярії гроші, три рази хрестився на ікону, потім три рази хрестив гроші. А вже потім сяде, порахує їх, загорнувши у папір, покладе у бокову кишеню, а потім витягне гаманець і почне обділяти всю канцелярію: секретарю 5 рублів, бухгалтеру - 3 рублі, а всім іншим по 1 рублю.

 В 1866 році, коли я став бухгалтером, Іван Степанович платив додаткові збори за свідоцтво першої гільдії за 1866 та 1867 роки, при клопотанні у спадкові почесні громадяни. Обділивши за звичкою всю канцелярію, вже у передпокої, надягаючи шубу і розраховуючись зі сторожами, щось помітив у своєму гамані. Повернувся до мене та й каже: " А подивися, душко Іван Олексійович, що я тобі дав?" Я вийняв з кишені недбало згорнуту асигнацію, на яку, звісно не дивився при отриманні, і кажу: " Три рублі". " А я - каже - думав - чи не помилився, чи не дав і тобі рубльовика".

 На скільки він був багатий та щедрий на подарунки за найменші послуги, на стільки ж акуратний та ощадливий. навіть скупий, у своєму господарстві, до найменшої дрібниці. У нього жодна копійка не використовувалася не за призначенням. В усьому він був економний та ощадливий: від крупних витрат ( на будівництво, підряди і т.п.) до старого поношеного одягу і недопалка сигари. Наприклад, приходить до нього одного разу повірений від якогось московського купця, розряжений чепурун-прикажчик, наймати лавки. Іван Степанович, за звичкою, запросив його до чаю, запросив  запалити ( у нього завжди на столі для гостей були гарні сигари та цигарки). Прикажчик взяв сірника, тернув його,той не запалився. Кинув сірника на підлогу, другого, третього -теж. Нарешті, припаливши від четвертого сірника. продовжує розмову. Дивиться, Іван Степанович піднімається зі стільця, нахиляються і збирає сірники. Може прикажчик і не звернув би на це уваги, але бачить що Івану Степановичу з його великим черевом важко це робити, що він крекче. Тоді прикажчик підхопився та мерщій допоміг йому зібрати сірники. Та при цьому господар встигнув зробити гостеві зауваження: " От що значить не хазяїн!" Той питає, навіщо ж потрібні зіпсовані сірники.

- " Е - відповідає Іван Степанович-,  у мене ось бачите воно все збирається у коробочки. Оце недопалки сигар, оце попілець з них, а оце недопалені сірнички."

- " Для чого ж ви все це збираєте?"

- " Е, воно все в хазяйстві здасться. Недопалки та обрізки сигар я віддаю до богодільні і вони мелють мені дуже гарний нюхальний тютюн. Попіл знадобиться зуби чистити. А надпалені сірники знадобляться засвітити свічку від лампадки, щоб не використовувати цілу. А воно, бачите, все економія."

- " Щира правда", погоджується відвідувач і вибачається за своє незнання такої економії.

   Одного разу приїздить до Івана Степановича один з його чисельних боржників - поміщик Л., котрий був винен йому 2000 рублів. Вже кілька років з ним велася справа по судам з питання отримання цього боргу. Іван Степанович дуже зрадів, що, нарешті, Л. сам приїхав розрахуватися.

- " Прошу покірно сідати. отак би й давно приїхати та й розрахуватися, чим по судам тягатися." Наказує подати гостеві чаю.Починає рахувати: " Ви винні мені 2000 рубів серебром. Так? Процентів з такого-то року й місяця стільки-то, на протест, на подачу прохань до уїзного суду, в громадянську палату, на переписку, на гербовий папір, на подарунки писцям в судах та інше я витратив стільки-то."

-"Добре, я все заплачу",- каже боржник.

- " Нарешті, я сам сидів, писав, горіло по дві свічки, згоріло на таку-то суму".

-" Добре."

- " На папір. на чорнило та пера стільки -то. На ганчірочку, що витирав пера,хоч дві копійки. Отже, виходить всього от стільки-то."

- " Добре, я згоден заплатити все" - відповідає Л.

- " Та ще ж на темні витрати треба покласти хоч рублів 10!"

- " На які ще темні витрати?", запитує Л.

- " Е, то вже не ваше діло", заперечує Іван Степанович.

-" Як же не моє діло? Коли ви вирахували все до дрібниці, а я маю платити? То я маю знати, що таке темні витрати?"

-" А я вам каже - не сперечайтеся, треба платити стільки-то. Може ще й пропустив де."

  Тут Л. не стерпів і вибухнув докорами:

-" Вже коли ви мені чорнила та ганчірочку ставите у витрати, то я маю знати, які у вас темні витрати!". І не віддавши нічого ляснув дверима і пішов, лаючи Івана Степановича на всі застави. А той зовсім не знітився. лише махнув рукою, кажучи:

 -" Тай гарячий. Біжи, біжи. А таки прийдеш і розрахуєшся."

 Іван Степанович в кінці 40-х - на початку 50-х років був міським головою в Ромні. В той час він вже мав майже 100 номерів лавок у гостинному дворі і кілька дворів, з яких отримував значний прибуток під час ярмарків, особливо Іллінського, котрий до того часу мав мільйонні прибутки. Але на цій службі Іван Степанович нажив чимало неприємностей та нарікань тодішніх міських діячів. Всі тодішні жителі міста звалили на нього звинувачення в переведенні ярмарку до Полтави.

  Але Іван Степанович, як розумний і далекоглядний політик, не журився і після переведення ярмарку  і коли інші власники у відчаї  збували свої лавки за безцінь, він сміливо купляв лавки, знаючи, що торгівля насиджена тут століттями, не перейде відразу у Полтаву слідом за Іллінським ярмарком. І дійсно, два інших ярмарки, Вознесенський та Масляний,посилилися в кілька разів проти попередніх оборотів. Масляний ярмарок на прохання крамарів в 1855 році з семиденної стала місячною. так що всі лавки, котрі займали торговці, давали неабиякий прибуток. А Іван Степанович на початок 60-х років встиг придбати в різних рядах 102 номери лавок.

Кокошкін, Сергій Олександрович, генерал-ад'ютант, генерал-лейтенант, генерал-губернатор Малоросії (1847-1856)                                                                                             детальніше    

  Між тим Кокошкін,успішно перевівши Іллінський ярмарок до Полтави, вирішив відняти у Ромна весь капітал,котрий назбирався з часів генерал-губернатора Куракіна на облаштування нового кам'яного гостинного двору, котрий на його думку, був уже непотрібний у зв'язку з переведенням головного ярмарку до Полтави.   Але Сенат, розібравши цю справу,визнав, що капітал, котрий збирався з крамарів на облаштування лавок у Ромні не може належати Полтаві і має бути використаний за своїм початковим призначенням.

 Після такого рішення Сенату роменці почали клопотатися про облаштування кам'яних лавок Гостинного двору. В 1862 році був вже затверджений план на будівництво цих лавок в такому ж порядку, в якому були розташовані старі дерев'яні лавки, тобто у восьми корпусах 300 лавок. Але Іван Степанович, згруповуючи свої лавки до найбільш вигідних. на його думку, місцям, задумав змінити цей план. Він намалював якийсь еліпс  і кілька разів ходив з клопотанням у будівельний комітет з облаштуванням лавок за його планом. Але комітет не задовольнив його клопотання  і навесні 1864 року було розпочато будівництво лавок.

 Підряд на будівництво лавок за результатами торгів, котрі проводив комітет, виграв полтавський купець Андрій Іванович Рейхельт. Сума підряду становила 279 тисяч рублів, або по 900 рублів за лавку, тобто на 30 тисяч дешевше закладеного кошторису. Всього ж капіталу, зібраного на будівництво лавок назбиралося 346 тисяч. Тому  комітет ухвалив кожному крамареві видавати по 100 рублів на лавку для внутрішнього оздоблення.  на решту коштів планувалося побудувати церкву всередині гостинного двору, будівництво якої тоді ж губернський інженер Михайловський склав план та кошторис на 30 тисяч рублів. Але будова церкви не розпочалася, бо  духовне начальство вимагало додаткову оплату на утримання приходу. На це власники лавок не погодилися, і церкву почали будувати вже після подій 1 березня 1881 року. 

 Іван Степанович, засмучений невдачею свого плану забудови лавок по еліпсу, почав хворіти і зліг у ліжко. Але і хворий, продовжував турбуватися про своє господарство, свої лавки. Неодноразово він кликав до себе коваля Лазоренка  і докоряв йому. що той начеб-то зробив слабкі засуви та петлі до дверей.

 - " Які ти поробив там   засуви до дверей? Куди вони годяться? Їх і на год не стане! Ти мені роби гарні засуви та петлі дебелі!"

 Потім, у великий піст,коли хвороба його так ускладнилася, що вже й лікарі не давали ніякої надії, Іван Степанович одного ранку викликав до себе свого повіреного, точніше дармоїда Івана Опанасовича Л., котрий дуже полюбляв хороший ром та слов'янку, котрих вистачало в погребах Івана Степановича.

 - " Коли б ти знав, який мені сон снився! Що наче ми поїхали з тобою на Могилки. І там так гарно, такий десь там гарний садок, що я там і зостався!   Ти може б оце і на самому ділі поїхав та узнав: чи не можна було б купити у кого-небудь дворик із садком. Може б коли літом каші наварили..."

 Але не довелося Івану Степановичу вже куплять сади і двори. На п'ятому тижні він відговівся вдома, на страсному його соборували маслом. а на  четвертий день Світлого свята він переселився в краще, безтурботне життя. Три дні у місті  та навколишніх селах дзвонили за супокій душі Івана Степановича. На його поховання зібралося  27 одних священників (міських та з багатьох сіл), 10 чи 11 дячків і величезна кількість людей, котрі урочистою процесією супроводжували його труну до кладовища.

  Заповіту Іван Степанович з-за хвороби не встиг залишити. Вся його чимала спадщина була розподілена між двома братами Михайлом та Леонтієм Степановичами. Третій же, з тих що залишилися живими, його брат Андрій Степанович, самотній бездітний старий, від спадщини відмовився і брати йому видавали пожиттєву пенсію по 100 рублів сріблом щомісяця.

ХХІ

  

 Незайве тепер згадати хоча б коротко про простоту  та звичаї  наших жителів 1820-х-30-х років, котрі служили тоді на різних виборних посадах. Тоді губернатор,або генерал-губернатор поводився з членами присутсвенних місць, уїзного суду, магістрату,думи та іншими дуже фамільярно, навіть рідко говорив комусь "ви", а просто "ти".

 Одного разу до Ромна приїхав новопризначений генерал-губернатор князь Рєпнін. Йому, за звичаєм, представляються з хвилюванням члени та секретарі присутственних місць. З дворянами - суддями та засідателями повітового та земського суду він поводився більш-менш ввічливо. Потім представляються члени думи і магістрату, рекомендуються ледве ворушачи від страху губами : міський голова такий-то, бургомістр такий-то. Нарешті черга доходить до бідних, неписьменних шевців, членів словесного та сирітського суду. Ті ледве тримаються на ногах від страху і не можуть ні слова вимовити. Рєпнін підходить до них та питає, що за люди? Але ті тільки кланяються і мовчать.

 - " Та кажіть швидше, хто ви такі?" Звертається до члена сирітського суду

- " Ви що за звір?"  Той ледве вимовив: " Заєць, Ваше Превосходительство!"

 Потім другому :" А ти що за птиця?" " Синиця, Ваше Превосходительство!"   

 "Хай тобі аби-що...", дивується  Рєпнім " І справді тут і звірі й птиці"

Нарешті  звертається до третього, члена словесного суду " Ну, а ти ж хто такий будеш?"

 " Підгорний,Ваше Превосходительство! Слуга покорний", ледь з неземним поклоном той, тремтячи всім тілом.

" Чудово", сказав тоді Рєпнін. ( Може цей вигадка, але дійсно Заєць, Синиця і Підгорний служили членами магістрату, і представлення їх начальству  з такими поясненнями до цього дня сприймається багатьма жителями за щиру правду.)

  Але говорити з ними про якісь справи начальник не вважав за потрібне, розуміючи, що не їх справа щось знати про канцелярські справи. Коли вже й дуже письменні пани-судді, наприклад, і члени повітового та земського судів мало що знають про те, робиться в канцеляріях цих місць. Адже про це мають знати секретарі та столоначальники, а з них і так досить на кожен день роботи: підписувати. що подадуть і писати під диктовку котрогось з писців резолюції в настольних реєстрах. А ці, переважно зовсім неписьменні члени сирітського та словесного суду, котрі  тільки прикладали печатки  ( штемпель з його іменем та прізвищем)  на журналах та вихідних паперах; що ж вони могли знати про справи, котрі їм доводилося вирішувати?...

 А між тим справи у цих місцях були іноді дуже важливі і на великі суми. Але простота і неухильне виконання даної перед вступом на посаду присяги дозволяли робити все дуже сумлінно. Такі люди, котрі не знали законів, керуючись виключно совістю,вирішували справи так, як робив це  Киріяк Тимофійович - правдиво і , переважно, миром 

  Звичайно, ведення справ в магістраті. сирітському та словесному суді залежали від секретаря. Коли секретар був не знайомий членам міських органів, то ті хто на ці посади обиралися, намагалися  з усіх сил від них відмовитися, боячись, щоб ненадійний секретар не підвів їх під суд. Але у нас в 20-х - 30-х роках та на початку 40-х років був секретарем у магістраті свій місцевий Семко-Савойський, котрий прослужив на цій посаді більше 40 років і на котрого всі виборні особи покладали надії вірячи, що він нікому не зробить зла.

 А канцелярські жартували іноді над такими членами, надсилаю чи записки в погреби чи лавки про видачу випивки, закусок, тютюну і таке інше. Та це приймалося за невинні жарти, бо на принесену випивку завжди запрошувалися і члени і така посилка ніколи не перевищувала одного рубля. Одного разу бургомістрові Йосипові Івановичу Литвиненкові (котрий і сам не був проти випити) підніс писець записку в лавку та погріб купця Пінькова про видачу до свята на всю канцелярію горілки, вина, закусок та ін.

- Підпишіть, дядечку, оце прохання.

 Дядечко, звичайно, ніколи не читає, що він підписує, і все ж запитує, що за прохання.

 - Та в казначейство, на видачу сундука, відповідає, хитро посміхаючись, жартун-писець.

 Через кілька місяців приносять Литвиненку рахунок з лавки та погребу Пінькова рублів на 15 з лишком. Той дивується, що ніколи не брав у Пінькова нічого в борг,а тут раптом рахунок на таку суму, тай жене прикажчика:

 -  Ти здурів зі своїм хазяїном? Я ніколи нічого не беру в борг.

Але прикажчик показує йому ним же підписану записку. Тут Йосип Іванович почухав потилицю  та й каже:

- Се, мабуть, канальскі паничі так мене піддурили.

Та й заплатив по рахунку.

  До речі, в ті часи в усіх присутственних місцях платня була мізерна, а щоденна випивка до обіду була такою обов'язковою, що без неї не можна було виходити з присутствія. Але випивку цю в основному приносили "чоломбитчики, котрі приходили щоденно у різних справах, або ж вона куплялася з "хабарчиків", котрі давали ті ж "чоломбитчики". Тоді хабарі давали значно більший прибуток, чим зарплатня. Їх приносили не тільки грошима, а й різними речами, випивкою та різними продуктами.

 Одного разу трапилася така кумедна історія. Один бідний міщанин мав справу в сирітському суді. Не маючи грошей,щоб дати хабаря , він притягнув з дому індика в подарунок словесному суду. В той час словесний суд разом із сирітським знаходився в одному будинку з магістратом і всі справи велися магістратською канцелярією.

 Словесним суддею був у той час небагатий міщанин і вже літня людина Яків Іванович Біркут. Величезний на зріст і носив за тодішньою модою довгий синій халат і дуже широкі шаровари, котрі ховалися у халяви величезних чобіт. так як в присутствії  ще нікого не було, то індика можна було прийняти непомітно для інших. Та от біда: сховати індика не було куди,щоб не побачили пустуни писарі, а нести його додому далеко не хотілося зі старістю. То Яків Іванович вирішив сховати його у шаровари. Розв'язати очкура і посадити туди індика - хвилинна справа, а місця у шароварах вистачить і на десяток індиків. І ось прилаштувавши індика  в такий сховок, Яків Іванович підтягнув міцніше  очкура, підперезав халат поясом і спокійнісінько всівся у своєму судейському кріслі.Зібралися й інші  канцелярські, зайшов секретар магістрату і почали розглядати справи. Та тільки Яків Іванович хоче подати голос за свого клієнта,котрий приніс йому такий подарунок, як індик з шароварів  подає свій голос: "курлю". Раз,другий. Що таке, члени суду запитують одне одного, де це індик курлюкає?  Тоді Яків Іванович,щоб скоріше закінчити справу і не дати зрозуміти, звідки подає голос індик, сказав урочисто:

-  Та годі вже з цим ділом возитися, цур йому! Давайте краще вип'ємо, бо вже пора.

 Потому зняв герб із дзеркала і поклав на стіл. Це означало, що суд закривається  і тут же на канцелярському столі можна випивати і закушувати. ( За правдивість цього анекдоту не ручаюся. Це дійсно розповів столоначальник магістрату П.С.Радченко.) Як правило в словесному суді справи переважно вирішувалися миром, а будь яка мирова угода між позовниками, за тодішнім звичаєм, не могла завершитися без "могорича".

  В більш давні часи, раніше20-х років, могорич при будь-якій громадські справі - зібранні товариства, виклиці свідків до суду чи при якійсь торговій оборудці- вважався обов'язковою справою. І якби, не дай Боже, знайшовся б хтось, хтоб не поставив могорича за вирішення його справи, то всі б його називали беззаконником, а справа його вважалася незавершеною. Та що там старовина, коли і в наш час при всіляких зібраннях ( за виключенням засідань думи) завжди відбувається випивка, хіба що у більш делікатному вигляді.

 А у 20-30-ті роки, при простоті старих звичаїв, часто траплялося так,що члени магістрта та словесного суду виріщували якусь справу ( звичайно за рахунок винуватця) не в присутственному місці, в сусідніх з ним храмах Бахуса: у погребі Тромоніна або у шинку Копеля Леонтійовича Новицького, освіченого та толкового єврея, який багато допомагав у вирішенні кримінальних та цивільних справ своїми порадами. Цей Копель відрізнявся від своїх одноплемінників: стриг пейси, голив бороду, носив коротикий сюртук, шляпу-циліндр,шинель  блакитноого сукна з довгим каптуром, навіть їв ковбаси й сало. Такою своєю сучасною поведінкою він мав великий вплив на всіх канцелярських і дужк часто сприяв примиринню позовників своїми мудрими порадами і за допомогою різноманітних настоянок, наливок та смачних страв, котрі  готувалися у його шинку.Так що дуже часто ті, хто позивався,хто був до цього непримиренними ворогами, заспокоювалися на мяких пуховиках Копеля разом з іншими членами суду і розходилися наступного дня після маленької "поправки" щирими друзями.

 Але одного разу, під час такого приємного для всіх розгляду чергової справи, в магістраті, сиротському та словесному суді, якийсь, вірогідно. ворог "не навидяй добра",  страшенно налякав добросердних місцевих секретаря тьа канцелярських. В березні місяці 1837 року було викрадено грошову скриню з магістрату. Грошей у ньому було всього три рублі, але було багато векселва та різних грошових документів у різних справах, котрі велися магістратом, а також бланки паспортів, котрі тоді ще видавалися купцям та міщанам на випадок їхньої тимчасової відсутньості в межах магістрату. Але ця крадіжка виявилася не так страшною як смішною і зроблена була вірогідно якимось знайомим канцелярських, який прагнув викорінити вплив Бахуса на вирішення судових справ.так як на другий чи третій день після крадіжки, був підкинутий в магістрат досить просторий пасвиль у віршах, миалоросійським наріччям, в якому йшлося про всі слабкості і недоліки тодішніх канцелярських та секретаря. У цьому пасквилі було детально зображено, як другого дня після крадіжки зібралися всі члени магістрату, сирітського та словесного судів, як бідні члени- западинські шевці - прощалися вдома зі своїми дружинами та дітьми і збиралися їхати у "великі палати" у Полтаву, де їх, можливо, засудять на довічне заслання. Розповідалося як їх утішав один з ратманів - Андрій Золотаревський, найбільш розумний і меткий, як секретар Олексій Семко-Савойський гірко плакав, згадуючи свій сорокарічний пенсіон: " Пропав мій пенсіон, пропала вся надія, пропала служба бідного Олексія". Як старший бургомістр Йосип Іванович Литвиненко "сидів, схилився, аморейським дише, насупив брови, нічого не каже й не пише, сидить та тільки чмише". Як потім з'явився розрадник - словесний суддя Іван Миколайович Астахов від природи недорікуватий і насилу промовив: 

- І я ту-тут но-но чував, і до -о півно-о-чі си-си-дів, від ні-і-чо-о-го ро-ро-би-и-ти  ню-хав сво-ю-ю та-ба-ба-ку і я-я-як це тра-трапи-ло-лося не зн-зна.ю в чо-чо-му сво-ю су-су -ддейську  со-совісь по-по-ставля-ляю".

Як потім цього словесного суддю відправили до Полтави, з доповіддю про нещастя, що звалилося на магістрат. Іяк поті на другий день після від'їзду Івана Миколайовича до Полтави, такий собі Лєдніцький, кравець, який жив за поштовою конторою, знайшов у своєму саду скриню магістрту і приніс її до поліції. Там з'ясувалося, що злодій відбив дно скрині, взяв тільки гроші, авсі папери та векселі залишив. Як пісял того зраділи всі члени і секретар, котрому відкрилася знову дорога до пенсіону. І як ратман Аврам Кричевський, коли прийшов до поліції і побачив скриню то" зняв ярмолку, як каїн увеь затрусився і від радості ледь не перехрестився". Словом кажучи, з великим гумором була описана повна картина дій тодішнього магістрату , при тому немаловажливим діячем був виставлений Копель Новицький, котрий так сумлінно допомагав вирішувати всі справи.

 З приводу цього пасквілю проводилося суворе слідтсво за наказом губернського начальства, з метою визначити автора. Але винуватця не знайшли і скінчилося тим, що за вироком кримінальної плати пасквіль було публічно спалено катом на ешафоті. Було суворо заборонено преписувати та читати його, а члени магістрату залишилися ні в чому невинними. ( Я пам'ятаю, ще в кінці 50-х років ці вірші охоче преписували і читали (звичайно таємно) всі канцелярські думи та магістрату. А авторство приписували (за здогадками) Івану Степановичу Терновцю і його товаришу Ілларіону Микитовичу Тандетникову, знаменитому юрисчту свого часу)

 Невдовсі після цієї пригоди надійшло розпорядження начальства, що паспорти на тимчасову відсутність купців та міщан з міста, надалі видавалися  міською думою, що й виконувалося до утворення міського управління.

Потім з 1842 року замість Кіріяка Нестеренка було обрано міським головою Івана Степановича Терновця. Як людина розумна, досить освічена і впливова, він впроваджувати кращі порядки діловодства в думі, магістраті і сирітському суді. Так що при ньому стали припинятися попередні пиятики і вирішення справ за могоричі та подарунки. Але Іван Степанович прослужив головою лише одне триріччя.З 1845 року він по своїм купецьким справам переїхав до Києва і головою у 1845-47 роках був купець Порфирій Дем'янович Зінченко, людина теж освічена, дуже розумна й обережна в усіх діях.

 Потім у 1848 році  вдруге було обрано міським головою Івана Степановича Терновця, котрий перебував на цій посаді до 1852 року,року преведення Іллінського ярмарку о Полтави. Його наступником став бувший до того гласним від гільдії, купець Костянтин Іванович Посніков.

                                                                         ХХІІ

  Після переведення Іллінського ярмарку до Полтави, в тому ж 1852 році був призначений Височайший проїзд через м. Ромен.

 Государ Імператор Ніколай Павлович  з Наслідником Цесаревичем Александром Ніколаєвичем і багаточисельною свитою зволили їхати на маневри під Білу Церкву. І в 1852 році Ромен удостоївся бачити Свого Государя і його Наслідника. Може Государеві  навмисне захотілося самому побачити Ромен, зовсім знеславлений Кокошкіним і ображений переведенням  ярмарку. Може навіть хотів явити місту особливу милість, а може й повернути Іллінський ярмарок. 

                                                                  

                                                       Російський імператор Ніколай І

   Алей зустріч і прийом Його в Ромні були такими невдалими, що Государ після свого проїзду не звернув на роменців жодної уваги.

  Як зараз пам'ятаю всі ці події.Я тоді був учнем 2-го класу повітового училища. Це було !! вересня. день був дуже теплий та сонячний. Нас, всіх учнів, наглядач училища, старенький поляк Вікентій Юрійович Клопотовський  з самого ранку став готувати для зустрічі Государя. Ми кілька разів в училищному дворі милися, підстригалися, причісувалися, чистили свої мундири чоботи і т.д. Потім вчитель російської мови, зібравши всіх у залі,вчив, як вітати Його величність при вході до зали, яку співати молитву та інше. Нарешті, втомившися від чекання, нас годині о 4 чи 5 перед вечором відпустили з училища, з сувори наказом не бігати містом в училищній формі. Але ми, вирвавшись з училища, відразу побігли на Процівку, де всі жителі міста з самого ранку чекали приїзду Государя. і чекаючи. так напилися "вільної" ( дешевої горілки В.Т.), що коли карета Його Величності преїхала  Процівський міст, то вони схопили її за колеса і почали кричати "ура" так, що коні ставали дибки, але не могли далі тягнути карету з-за сотні рук. котрі її утримували. Государ спочатку розкланювався на обидва боки, кілька разів підводився, піднімав кашкета. Але бачачи, що п'яний натовп не пускає його їхати далі, а з начальства і поліції ніхто не з'являється, почав сердитися і кричати:"Розійдіться!", " Пішли геть!". Нарешті, виїхавши на гору, зупинився для переміни коней напроти двора кусонського, де Йому адюютант доповів, що жителі бажають піднести хліб-сіль. 

 Між тим, тодішній міський голова Костянтин Іванович Посніков та Іван Степанович Терновець засперечалися, хто має підносити хліб? Терновець кричав на Поснікова: " Ти ж голова, ти маєш підносити". А Посников просив Терновця прийняти на себе цю честь за правом старшого, бо сам тремтів, як у лихоманці і не міг  утримати блюдо ( він таки полюбляв добряче випити). А тут ще, як на біду, поліцмейстер Полетика і приватний пристав Дуброва, які теж мали представлятися Государю, так перелякалися, що загубили ключа від кімнати, де знаходився хліб, а самі заплуталися серед людей та екіпажів. І поки вони пробилися до будинку, де був хліб, поки Терновець з Посником сперечалися, кому підносити його - пройшло більше чверті години. Коней перемінили і Государ, не дочекавшися ніякого представлення міського начальства, виїхав через місто вже перед заходом сонця. І вже на Гудовичевській станції, куди Його Величність супроводжували предвотитель дворянства і багато поміщиків, зволив зупинитися і сісти за вечірній чай. А у нас при виїзді Государя  в Засуллі збиралися дзвонити у церковні дзвони і запалили ілюмінацію.

  Наступного дня після цього зволив проїздити через місто Наслідник Цесаревич Александр Ніколаєвич, з Паскевичем та іншими генералами.

                                                               

                                                                   Александр ІІ

                                                                      

                                               Генерал-фельдмаршал І.Ф. Паскевич

                                                               

   Вони зупинялися для преміни коней біля поштової станції напроти бувшого земського суду (де тепер друга каланча) і пили там чай в станціонному будинку Рапопорта. Цей будинок тепер належить Михайлу Ілларіоновичу Свариці і зберігся у такому ж вигляді, в якому був у 1852 році, хоча й ремонтувався потім, але зовні зовсім не змінився. 

                                                                        ХХІІІ

  У 1854-1855 роках, коли почалася турецька війна, вся Полтавська губернія була оголошена на військовому положенні.  У нас в Ромні  за розпорядженням губернатора було визначено розмістити  три тисячі поранених і тисячу військовополонених турків. Тоді в міській думі було чимало роботи: винаймати та пристосовувати будинки для шпиталей. Багато приватних будинків було зайнято пораненими, а полонених турків розмістили у контрактовому будинку. Раніше у нас набір у рекрути проводився по черзі то у східній то в західній частині Імперії і не більше як по 5-6 чоловік з тисячі. А в 1854-55 роках було по два на рік набори в обох частинах імперії по 10-12 чоловік з тисячі, потім набиралося державне ополчення і формувалися Малоросійські козачі полки.

  Скільки ж тоді було військових у місті! На гостинній площі  щодня проводилися навчання то новонабраних рекрутів, то ратників ополчення, куди потрапляли іноді вже літні люди, ледь здатні підняти ногу за командою офіцера чи фельдфебеля. А скільки було щоденно перехідних військ, котрі відправлялися до Севастополя! Іноді по три- чотири рази на добу вступали до міста підрозділи різних полків, так що в кожну хату на Пригородку чи Западинцях ставили на квартиру по 10 - 15 чоловік, котрі ще іноді і днювали, через що господарі ладні були тікати зі своїх будинків.

  Пам'ятаю, як одного разу нам темної осінньої ночі затягнув посланець в нашу хатинку 15 солдатів, та ще й оренбургських калмиків. Таких здоровенних та страшних, що ми змушені були ховатися від них на горищі та у сараї, тим більше що ми не розуміли їхньої мови, а вони нашої.

 Скільки ж тоді жителі потерпали від отих незвичних постоїв, скільки витрат понесло міщанське товариство на відбуття рекрутської повинності! Тоді в рекрути набирали лише селян та міщан і кожен набір коштував товариству значних витрат. Відразу ж при отриманні на місцях Маніфесту про набір, міщанський староста забирав до себе всіх підходящих роками і станом здоров'я  молодих людей. Якщо набиралося від товариства , наприклад,  8 рекрутів, то таких молодиків набирали 24: два підставних, на випадок, якщо присутсвіє когось з рекрутів забракує; сторожів до них визначалося чоловік 10, бо випадки втеч і ухилення від рекрутства були частими. Вся оця ватага  утримувалася іноді по місяцю в громадському будинку, пили і бешкетували досхочу ( їм надавалася повна воля).

  Рекрутські присутствія були не в кожному місті, як це стало пізніше за Маніфестом 1863 року, а визначалися по одному на три- чотири повітових міста. То ж частенько доводилося возити рекрутів та їх сторожів до Гадяча, а іноді й до Полтави, годувати та поїти їх там по кілька днів, поки не вдасться їх здати.

  Тож все це обходилося товариству в копієчку! наші міщани так збідніли, що нездатні були платити податки, накопичилась велика недоїмка і губернатор часто надсилав чиновників з особливих доручень, щоб міська дума т а міщанські старости переклали недоїмку на більш заможних та шукали способи для її сплати в казну

  Влітку 1855 року з'явилася холера і почалися спустошливі пожежі. У нас поліція розділила місто на сторожові дільниці. В кожному дворі і біля кожної хатинки на Пригородку обов'язково мав ходити сторож з калатайкою кожної ночі. на кожній хаті, котра була крита дранкою чи соломою, влаштовувалися переходи з дощок і на даху коло труби повинна була стояти діжка з водою. І як тільки зійде сонце. дітлашня бігає скрізь стежинами, горбами за собором на Виноградівщині і на Пригородку і в тон вартовим, котрі стояли біля тюрми, казначейства, лазаретів та ін. і вигукували безперервне протяжне " слухай!" Бувало так, що у маленьких дворах чи хатинках без дворів на Пригородку, де не було нікого з чоловіків, яка - небудь дівчина чи стара баба змушена була сама ходити з калатайкою і теж кричати за жартівниками хлопчаками "слухай!", так як  представники поліції змушували кожного безперестанку клепати в калатайку і кричати.  Це була така прекрасна розвага для хлопчаків кожної ночі, що вони хотіли б, щоб така тривога продовжувалася постійно.

 Та, дякувати Богу, у нашому місті великих пожеж не було і холера продовжувалася не більше двох місяців. Але й за липень та серпень  померло чимало людей. переважно жителів Пригородка та Западинців, тоді як в самому місті смертність була майже непомітна. Хоча особливих санітарних засторог проти зарази тоді ще ніяких не було і поліція обмежувалася тільки забороною продажу овочів на базарі. Лікарі ж тоді не знали майже ніяких  засобів від цього захворювання, крім розтирання перцівкою та іншими зігрівальними спеціями. Так що з тих, хто захворював на холеру, здається, ніхто не видужував. Але варто відзначити, що помирали переважно лише  дорослі від 20 років та старші, котрі розуміли вже добре як берегтися від холери і чого не можна їсти. Між тим малолітні від 10 до 16 років, користуючись нагодою, що поліція проганяла з базару огірки, дині та кавуни, звалювала їх в провалля, жерли їх від пуза. А ще купалися по кілька разів на день, не береглися і жоден з них не захворів і не помер від холери.

                                                                            ХХІУ

   Так як перцівка в той час вважалася єдиним засобом від холери і порекомендувалася лікарями не тільки для розтирання  а й для внутрішнього споживання, то вона за розпорядженням начальства продавалася в кожному шинку в запечатаних шкаликах. Тоді ще існували всюди єврейські відкупи у містах. То ж всі шинки були єврейськими, з росіян ніхто не міг домогтися права "шинкувати", а євреї робили великі зловживання та завдавали образ усім жителям. Розпорядник "питейної контори",якийсь Мовша, отримував дохід в 100 рублів на місяць, тоді як секретарі присутственних місць отримували 200 на рік. То ж вигода з цієї справи була така, що відповідно місячних звітів з отриманої на місяць горілки виходила економія 30 відер і більше. ( Я сам два місяці служив в такій конторі, бачив дії питейних розпорядників, відпускав у шинки запечатані шкалики та складав місячні звіти в акцизну контору. Це було в 1858 році. І.К.) І це при тому,що до 30 відер на місяць роздавалося безкоштовно чиновникам, таку ж, як не більшу кількість випивали в конторі її служителі: касир, підвальні, об'їзджчики та ін.,котрих там було чоловік 30-40. Звідки ж бралася така "економія"? Адже при розливанні у підвалі кожному шинкареві у четверткові, осьмушкові та інші шкалики відра чи двох відер горілки мали б бути втрати, а тут така величезна "економія"! Звичайно, всю цю "економію" підвальні, вірні служителі "пана відкупщика", черпали прямо із Сули та колодязя у дворі контори  ( Одного разу, мабуть самі канцеляристи повітового суду влаштували такий жарт. Піймали величезного рака, в його клешню вклали подання, котре було написане від імені риб та раків. В ньому вони скаржилися на відкупщика питейних зборів, що він так багато бере води із Сули для розбавлення горілки,що скоро їм, скаржникам, ніде буде жити. Цього рака пустили в приміщення суду! І.К.) 

    Та й кожен шинкар у свою чергу прагнув отримати "економію" зі шкаликів, які він продавав. Для цього він умудрявся підколоти шилом запечатаний папером і слабким бочковим сургучем шкалик, відливав звідти скільки хотів, а потім доливав недостачу міцним відваром гіркого перцю. І за ці вироблені в єврейських лабораторіях помиї жителі міста платили по 6 а то й по 8 рублів за відро. Власники готелів отримували таку ж бурду вже без шкаликів по 10 рублів за відро.

  В той же час, у повіті можна було купити чисту, без єврейських добрив горілку по 2 рублі за відро, тому що на повіт права відкупщика не розповсюджувалися. Ось чому горілка. котра продавалася у селах називалася "вольною". Скільки ж нещасть було через цю "вольну".

  Питейний єврейський відкуп завжди утримував 20-30 чол. найвідчайдушніших силачів-об'їждчиків, котрі поперемінно і вдень і вночі знаходилися на всіх в'їздах до міста. Вони нікого не пропускали без обшуку: везе селянин дрова, сіно чи солому на базар, йому перевертали палками всього воза. Чи жінка несе для продажу клунок картоплі.огірків, чи щось зі свого врожаю. Її зупиняли і піддавали ретельному обшукові не тільки клунок але й весь одяг. Одним словом, ніхто не міг в'їхати до міста без знущань цих завжди п'яних , зухвалих і нахабних єврейських наймитів.

  Траплялося частенько, коли не дуже заможні жителі Западинець, Могилок та Пригородку, коли мало відбутися якесь свято, не маючи коштів платити в питейну контору по 6 рублів за відро розбавленої горілки, ухитрялися іноді таємно діставати "вольну". таку горілку часто возили з с. Герасимівки човнами хитрі рибалки. ( Цілком можливо, що саме тому на Сулі неподалік від Пригородку є місцина , котру і сьогодні називають "Вольне". Може саме там відбувалися ці таємні оборудки з "вольною" горілкою. В.Т.). Але як тільки об'їждчики запідозрювали когось в купівлі "вольної", як тут же налітали на будинок підозрюваного господаря. Не звертаючи уваги ні на які обставини( хрестини, весілля,поминки), скільки б не було гостей, вони починали обшукувати будинок. Порпалися у скринях,шафах, ліжках, шукали за іконами, в усіх приміщеннях, на горищі, а потім обшукували й одяг кожного з гостей. І біда тому господареві у котрого знайдуть хоч осьмушку горілки! Безжальні  об'їждчики відразу ж тягнуть його за шкірки в поліцію і саджають під арешт. Потім ще й накладається штраф 48 рублів асигнаціями за будь-яку кількість горілки, часто продаючи найнеобхідніше майно того бідняка, який був неспроможний заплатити штраф.

   Всі поліцейські чини крім прямого обов'язку сприяти питейному відкупу, щедро винагороджувалися відкупщиками за те,що не перешкоджали свавіллю  об'їждчиків. Скільки ж було у земському муді справ про незаконну купівлю "вольної", скільки утисків та грабежів зазнавали бідні обивателі від відкупщиків! І які були страшні бійки, якщо  об'їждчики зустрічали кількох дебелих парубків, котрі несли для своїх потреб у місто майже відкрито вільну горілку з Герасимівки чи  Євглашей ( Овлашів В.Т.)! Часто калічили і прибивали до смерті ненависних   об'їждчиків, не зважаючи, що тих захищала поліція.

  Але і у ті люті часи був у нас у Ромні один поліцейський чиновник, котрий не служив відкупові , а сприяв бідноті, сам ненавидів всіх відкупщиків та  об'їждчиків, і котрого і тепер багато старожилів згадують добрим словом. Звали його Іван Онисимович Бондарцев. Він був одним із найстаріших квартальних наглядачів. прослужив на цій посаді ледь не піввіку. Дуже тихий,  простий і добродушний старенький, він добре знав статки і моральні якості майже всіх жителів Пригородку, Западинець та Могилок.  Поліція тоді була суворою, адже кожен поліцейський міг схопити кого завгодно і посадити за грати, а квартальний міг без будь-якого суду і часто без всілякої вини висікти різками і послати підмітати базар. Але Іван Онисимович ніколи цим не зловживав і з усіма поводився лагідно і привітно, тому йому завжди були раді і приймали як найдорожчого гостя.

 Тож, бувало, коли служителі відкупу пронюхають, що до когось із жителів принесена вольна горілка, то зразу ж біжать до поліції. Вони все ж не мали права проводити обшук без представника поліції. А поліція завжди для таких справа відправляла Бондарцова, як старого непридатного для інших справ. Та й передмістя Западинці та Могилки були на його ділянці. І як тільки Іван Онисимович з юрбою  об'їждчиків з'являвся на чиємусь дворі, то відразу ж вибігав господар, низько кланяючись, запрошував до хати.  Об'їждчики, бачачи що господар так сміливо запрошує їх до хати, думають що горілка схована у дворі і починають нишпорити в городі, хліві, шукають в усіх закутках, залишаючи на останнє обшук хати зсередини. Іван Онисимович , ввійшовши до господи і привітавшись із господарями, тихенько питає : А що,є горілка? Признавайся по правді!"  "Та є добродію!", відповідає зовсім зніяковілий від страху господар.  " Так давай її скоріше сюди, ледачий сину!"  І господар виймає зі скрині чи з-під подушок барильце і ставить його під табуретку чи під лавку. А Іван Онисимович сідає на це барильце і закриває його своєю довгою блакитного сукна шинелею з довгим каптуром, котру він носив постійно більше 50 років. Потім виймає з портфеля папери, збираючись писати акт обшуку, протирає окуляри і понюхує тютюнець. Об'їждчики, обшукавши увесь двір, біжать до хати і починають шукати там. Нишпорять у скринях,у ліжку, в кутку за образами, скрізь, де тільки можна. А Іван Онисимович ще й підганяє їх: "  Шукайте, шукайте краще!"  Тут   об'їждчики вже зовсім сатаніють: добре знають, що горілка була сюди принесена нещодавно, а ніде немає, наче хто проковтнув. " Ну - наче втративши терпець вигукує Іван Онисимович, - найшли свого чортового батька? Я ж кажу, гемонські ви сіпаки, ви б такечки б і нападались на людей! Щоб вас лиха година напала з вашим відкупом, мене тільки зі старістю тягаєте дарма!" Тут іноді  об'їждчики починають виправдовуватися : та знаємо, добродію, достовірно, що сьогодні принесена горілка, хіба б ми даремно тривожили б Вас!. " Так де б же вона дівалася, диявольські ви напасники, уже ж усе перерили як ті гончі хорти. Геть, ідіть собі к чортовому батькові, бо мені вже обридло тут сидячи!" І присоромлені   об'їждчики ні з чим йдуть з хати. Тоді Іван Онисимович, вставши з барильця, каже господареві: " Візьми ж та випивайте скоріше з добрими людьми, та не носи більше. хай їй цур!Бач скілько сраму!"

  Господар, цілуючи йому руки, пропонує іноді взяти якийсь подарунок, але Іван Онисимович ніколи й нічого не візьме у такої людини. Та й взагалі він , здається, ніколи не брав ніяких хабарів і дарунків, тому він і служив довго на одному місці. І всі жителі любили його за добродушність і безкорисливість.

                                                                               ХХУ

  В цей самий тяжкий час, коли тривала Севастопольська війна та згубна хвороба - холера ( в 1854-56 рр.) у Ромні міським головою був Антон Микитович Скляга, дуже заможний тоді купець, проста і добродушна людина. на його- то долю і припали всі чисельні турботи: по відбуванню наборів рекрутів та державного ополчення, по боротьбі з холерою, по стягнення суттєвих недоїмок з міщанства, по пристосуванню приміщень для поранених та військовополонених. І незважаючи на всю простоту та малограмотність, Антон Микитович встигав діяти в усіх справах як самий запопадливий та взірцевий голова. Він не отримував ніякої платні за службу і жодної винагороди за всі свої старання по чисельним справам, покладеним на нього відповідно посаді.Але тільки завдяки своїй старанності і відданості державній справі завдяки своїй суворій побожності служив  всіма силами інтересам громади і точно виконував взяте на себе зобов'язання будь-якого вірнопідданого: служити вірою та правдою не шкодуючи живота свого.

  Не кажучи вже про особисті турботи та працю, Антон Микитович витрачав і чимало власних грошей по службі: тоді кошторис витрат по місту затверджувало губернське правління, без дозволу котрого дума або міський голова не мали права витратити жодного рубля на предмети в кошторисі не визначенні. А скільки потрібно було кожного дня їздити для для огляду та найму будинків під шпиталі, для домовленості про найм робітників для для переробки та пристосування цих будинків і т.ін. А скільки треба було сплачувати за естафети, котрі часто траплялися в цей важкий час то з однієї то з іншої справи. А ще треба було заохочувати канцелярії, щоб пришвидшити виконання вимог та вказівок начальства, котрі щоденно надходили на ім'я міського голови. Так що ця посада коштувала Антону Микитовичу дуже дорого.

 Для характеристики Антона Микитовича цікаво буде коротко передати його біографію і деякі епізоди з часів його служби.

 Походив Антон Микитович з найстаровинніших мешканців Ромна - городових козаків. Існує до сьогоднішніх днів переказ, кажуть навіть це записано у якійсь книзі, котрої мені не прийшлося бачити,  начебто під час вступу  шведського короля Карла ХІІ до Ромна в 1708 році, серед депутатів, котрі підносили йому хліб-сіль, були роменські козаки Скляга та Любар. Прадід а може прапрадід А.М. - Яків Скляга,  як видно з церковних справ, був ктитором Нікольської церкви у 1745-1750 роках. ( В 1764 році він подавав прохання в духовне правління про повернення йому перевитрачених на реставрацію церкви із власних його 300 рублів грошей, коли він був ктитором" років 20 тому".Значить Скляги і тоді були дуже заможними. Цікаво, що і Антон Микитович теж був старостою в Нікольській церкві у 1768-71 роках) Потім, у 1752 році їздив разом із сотником Роменським Іваном Анрієвичем Маркевичем по селам Роменської сотні для збирання "показаних грошей" ( З козаків, котрі займалися гуральництвом. Тоді майже кожен селянин виробляв у себе вдома горілку. А збір з козаків йшов на користь сотника, котрий служив без оплати.Але мабуть збір цей був мізерний,бо горілка тоді продавалася не більше 15-20 коп. за відро.)

  Дід і батько його теж були козаками. Але він перечислився у міщани мабуть при ревізії 1816 року. Адже за ревізькими казками того року.котрі зберігаються в думі, він записаний там сам, без сімейства, і йому показано тоді 11 років,отже народився він у 1805 році. Але ревізьким казкам не варто довіряти, бо роки в них вказувалися приблизно. Так, наприклад, в 1835 році він записаний по ревізії теж в числі міщан, 29 років з дружиною Єпистимією Данилівною 18 років.

  

 Одружився він з донькою теж природнього козака, котрий в 1834 році став купцем, дуже заможнього рибного торговця Данила Самойловича Павленка.  Антон Микитович  мабуть після кількох поїздок на Дон за рибою заробив чималий капітал. Одружився Скляга не молодим, бо як розповідала дружина він був старшим за неї на 20 років, а їй тепер 77.( Антон Микитович помер 23 травня 1895 року на 96 році життя, переживши всіх своїх синів. Ховали його в середу пятдесятниці 24 травня) 

  Невідомо як  Антон  Микитович провів свої молоді роки, але мабуть дуже весело і безтурботно, як і всі, хто жив на початку цього століття, особливо промисловці, котрі наживали чималі капітали після поїздок на Дон за рибою. Добре проведені молоді роки і в особливості його добрий безтурботний характер допомогли йому прожити ледь не сотню років.

 В 1840 році він служив міщанським старостою,а ставши міським головою  у 1854 році,був уже літньою людиною. У нього було 5 чи 6 дітей, він вважався у місті багатієм, мав великий двір позаду нинішнього міського саду. Кілька будинків на цьому дворі приносили чималий прибуток під час ярмарків. Ще більші статки приносила йому рибна торгівля.

 Зросту він був середнього, широкий у плечах, гладенький, з помітним  черевцем, волосся темно-русяве, гладеньке з помітною сивиною. Обличчя  завжди червоне, повне, невеликі веселі очка і 

незмінна посмішка показували в ньому людину відверту і не злобливу. І дійсно, за три роки його служби в думі ніхто не бачив, щоб Антон Микитович на когось розсердився, кричав і шаленів, як часто чинили інші члени правління та міські голови. Навпаки, він ніколи не підвищував голосу в присутньості членів думи, які б у нього не були службові неприємності. Завжди знаходив потрібні цитати зі Святого Писання, з усіма службовцями та відвідувачами думи поводився так скромно та ласкаво, як найніжніший батько поводиться зі своїми дітьми.

   За тодішніми порядками всі справи в присутственних місцях залежали від секретарів, особливо в думі та магістраті. де більшість була людьми простими та малограмотними. Тому Антон Микитович дуже балував свого секретаря і канцелярію "заохоченнями",щоб швидко, акуратно і чесно виконували свої обов'язки. так що він підписував усі папери нічого не боячись. Але через його доброту все вийшло невдовзі недобре.

  В 1854, 1855 роках, колив місто наїхало чимало поранених офіцерів і навезли багато червінців, у нас завелась постійна гра в карти та постійні гулянки.Тоді в місті було 5 чи 6 готелів,  багато трактирів та погребів з розпивочним  продажем, і всі торгували з великим прибутком. Військові, у яких було чимало грошей і котрі нічого не робили, проводили час в готелях  за картами. Цивільні чиновники - секретарі. письмоводителі, та інші, котрі з ними познайомилися, наслідуючи військових, стали й самі займатися гулянками та картами

 Секретарем в думі служив тоді молодий та дуже добрий Павло Іванович Кондратенко.Його молодший брат був столоначальником у повітовому суді, а старший брат був військовим. Він ( його брат) був учасником 11 місячної оборони Севастополя, за яку кожному солдатові зараховували місяць служби за рік, і служив полковим скарбничим. Так ось цей військовий брат Кондратенків багато чим нашкодив своїм братам.Як секретар думи Павло Іванович отримував платні 200 рублів на рік. Брат же його в повітовому суді отримував ще менше. Так що на такі гроші навіть неодруженому  не дуже можна розгулятися.

  Але військовий їхній брат, маючи на руках за своєю посадою чимало грошей, своїх власних та грошей померлих та вбитих солдат і офіцерів.  Бачачи,що життя його щоденно висить на волосині, він чимало грошей надсилав своїм братам.Думав, хоч не йому , так собі забезпечать вони безбідне існування. Брати ж, отримавши таку кількість дармових грошей, стали їх швидко витрачати, пити і програвати в карти.

 Поранені офіцери привезли нам із Севастополя нову, дуже швидку  гру в "трилистник".Цю гру можна було швидко розпочати і закінчити, і . між іншим, при значній ставці можна було багато виграти або програти за короткий період часу. І ось цей "трилистник" ввійшов у нас в таку моду, що в нього стали грати всі. І не тільки офіцери та чиновники, котрі мали гроші, а навіть останні писарі думи, поліції котрі отримували по 2-3 рублі на місяць, і ті так захопилися новою грою, що у кожного були в кишені карти.  Бувало, тільки вийдуть поліцейські та думські писарі покурити на хвильку в караульню ( тоді в канцелярії палити не дозволялося нікому), і давай "по разу з нею"...Так і піде іноді так "з нею" до тих пір. поки письмоводитель не забіжить до караульні та не виштовхає всіх у шию. щоб йшли працювати.

  В зимові вечори, частенько, коли вищі чиновники із знайомими офіцерами грали у когось на квартирі або у готелі, то менші,замість роботи, зібравшись в думі. різалися в "трилистника", При тому часто пиячили за рахунок того. хто виграв.

 В той час діловодство в думі під урядовим наглядом було набагато складнішим ніж тепер у міській управі. Тоді по всім вхідним, навіть незначним паперам , обов'язково  велися журнали.     До губернського правління щомісяця надсилалися відомості про рух паперів та справ.До казенної палати щомісячно мали надходити детальні виписки з прибуткового та видаткового журналів. Багато вимагали різної інформації, не говорячи вже про величезну переписку на потреби війська в зв'язку з воєнними діями 1854-56 років. Ось чому в канцелярії думи було постійно від 6 до 10 вільнонайманих писарів, крім секретаря та бухгалтера. На утримання ж думи виділялося кошторисом всього 1084 рублі на рік. Так що в 1855 році найбільша платня була у бухгалтера - 12 руб.50 коп., у столоначальника - 10 рублів, а писарі отримували 2-3 не більше 6 рублів на місяць.

  При такій платні,звичайно,знайти порядних людей в канцелярію було неможливо. Тому й служили в ній ті. кому ніде не було притулку - той бувший квартальний, інший - письмоводитель поліції, виключений по третьому пункту, ще один- висланий з Петербурга за негідну поведінку. а той - бувший наглядач тюремного замку...З такими людьми треба було вміти працювати, щоб діловодство було в порядку. Часто бувало. коли траплялася якась термінова відписка, секретар посилає ввечері сторожа по шинкам шукати канцелярських для вечірньої роботи. Коли ж вони такі п'яні. що не здатні писати, то укладає їх спати в думі, а на другий день дасть похмелитися, аби тільки справу зробили і нікуди не ходили.

  Влітку 1855 року, під страхом згубної хвороби  холери, наша канцелярія стала дуже себе дезинфікувати перцівкою. І коли власних коштів - канцелярських доходів за видані паспорти і т.ін. не вистачало для повної загрузки до обіду, то часто застосовували таку хитрість, щоб напитися за рахунок секретаря чи голови.Для цього треба було комусь прикинутися хворим. Цю роль часто грав бувший письмоводитель Лубенської поліції , вже літній губернський секретар Ів. Вас. Петровський. Бувало, як тільки вийде секретар з присутственної кімнати в канцелярію, Петровський візьметься обома руками за живіт. упреться підборіддям в стіл і скорчить таку пику, що секретар мимоволі зверне на нього увагу:

 - Що з вами. Іване Васильовичу?!

- Ой,живіт болить, Павле Івановичу - ледь не з плачем цідить Іван Васильович.

 Тут же секретар виймає рубля сторожеві:

 - Біжи скоріше, візьми шкалик перцівки та півкварти "трьохпробної". Та що-небудь закусити, часи зараз небезпечні!

 Те саме частенько робив і голова. Так що канцелярія наша була унебезпечена від холери надійно. У старій шафі в коридорі завжди стояли перцівка та трьохпробна.

  Вже минуло й літо, пройшла холера і настала зима, а наші канцелярські все продовжували випивати щоденно та грати в трилистника. Та догралися до того, що на початку 1856 року програли свого доброго секретаря. А трапилося це так. За інструкцією МВС розрахунок доходів та витрат міста на наступний рік мав бути поданий до губернського правління до 1 жовтня. а в листопаді він, після розгляду і виправленні губернським правлінням. вже подавася до Міністерства. Як на гріх. у нас в кінці 1855 року бухгалтера не було. Займав цю посаду бувший наглядач тюремного замку. З бухгалтерією зовсім не знайомий, та щей постійно зайнятий випивкою та трилистником. Секретарі ж, отримуючи чималі гроші від брата із Севастополя, часу на роботу в думі не мали. І скільки не присилало губернське правління вказівок про негайне подання розрахунку на 1856 рік, скільки не писало суворих доган та різних начальницьких погроз - розрахунку ніхто й не думав складати. Секретар складав всі ці укази під сукно, спокійно платив за естафети, і тільки писав на всіх указах коротку резолюцію:"Пришвидшити подання розрахунку."  Вже губернське правління отримало кілька доган за Роменський розрахунок і, не вбачаючи ніякого успіху у своїх вказівках, прислало свого чиновника Авраменка. щоб той допоміг скласти розрахунок і в семиденний строк подати його до губернського правління.   Чиновник цей приїхав до Ромна 7 чи 8 січня. Але оговтатися йому не дали! Ледь він представився голові.городничому та іншому міському начальству, познайомився із секретарем, як за нього ухопилися і почали "мочити" щоденно так. що він забув за чим і приїхав. Розрахунок,звичайно, склала вже сама канцелярія ще до приїзду чиновника, переписали його, як належить з усіма додатками у трьох примірниках, але секретарю,як на гріх, ніколи було документ переглянути і підписати. 15 січня його іменини - треба готуватися, та ще й не як небудь, бо маємо такого важливого гостя, як полтавський чиновник! А 17 січня - іменини міського голови! Це такі законні свята. що ніколи й думати про надсилання розрахунку. А наш губернський гість розїзджав з секретарем по готелям та знайомим офіцерам, проводячи час дуже весело. А потім так розгулявся на іменинах 15 та 17 січня,що ледь не зазимував у Ромні.  Губернське правління так жахнулося. що вже не згадуючи про нещасний розрахунок на 1856 рік, прислало з нарочним естафетою указ на ім'я городничого та повітового стряпчого: " Вислати негайно до Полтави з посланцем чиновника Авраменка і секретаря думи Кондратенка.!". Ось тільки тоді їм, бідним, свята урвалися!..

 Городничий, звичайно, відразу ж їх схопив і відправив до губернського правління. де їх заарештували за це на 7 днів. Розрахунок теж був надісланий з поясненням причини такої затримки. Губернське ж правління за таку затримку зменшило утримання думи на 300 рублів. так що заміст 1084 рублів на 1856 рік виділили лише 784.

  Після цього Кондратенко, повернувшись із Полтави, звільнився з посади секретаря і став пиячити ще більше, від чого захворів на сухоти і невдовзі помер. На його місце був присланий із позаштатних губернських чиновників такий собі Андрієвич, дуже ласий до наживи канцелярист свого часу. Заявившися в засаленому віцмундирі, в дірявому циліндрі та залатаних штанях, він дізнався, що на утримання думи виділенна така мізерна сума, з якої його попередники використали вже половину. Тоді він підлизався до міського голови Антона Микитовича, навіть встиг покумуватися з ним, завів знайомство з купцями та заможніми міщанами і під різними приводами став їх доїти та свою користь. Попередніх канцелярських думи - губернських та колежських секретарів, начеб то із-за того,що ті багато пьють, а більше з-за того,що сам був лише колезьким реєстратором і не любив старших за себе за званням - звільнив. Набрав же хлопчаків по 2-3 рублі на місяць і став з ними прокручувати справи так.щоб всі крупні канцелярські доходи припадали на  його долю. Він навіть заключив угоду з представниками християнського та єврейського товариств, що з виданих на відлучку з міста квитків йому платили по гривенику. Тож невдовзі за 16 рублів платні на місяць добре вдягнув і себе і дружину, найняв неподалік від думи гарну квартиру, завів господарство, більше з дарунків Антона Микитовича, а років через два-три став заможнім паном і мав грошенята.

ХХУІ

   Після Антона Микитовича Скляги міським головою в 1857 році натри роки вдруге було обрано П.Д. Зінченка. Але , прослуживши лише рік, з-за протиріч з городничим він звільнився. У 1858 році міським головою став купець Лука Давидович Остапенко. Освічений ( закінчив курс Сумської гімназії) і на той час дуже багатий. При ньому проводився 10 народний  перепис ревізії. котрий наробив йому чимало неприємностей з-за немомірної жадібності секретаря Андрієвича.  За правилами проведення ревізії кожен обиватель повинен був подати про своє сімейство відомості ( "ревизские сказки") в трьох примірниках до своєї станової установи. Тобто купці, цехові та міщани мали подати "ревизские сказки" до міської думи. Звичайно, Андрієвич передбачив, що кожен купець та міщанин буде писати "ревизские сказки" виключно в думі, і що від такого написання , як і в грудні, при оголошенні купцями капіталів, буде суттєвий прибуток канцелярії.  Але навіть йому, при його "секретарському сумлінні", все ж було совісно укладати оборудку з канцелярією, щоб і собі мати частку прибутку. Тоді він вигадав ось таку комбінацію:  випросив у міського голови дозволу, щоб не відволікати канцелярію від роботи, доручити міщанському старості приймати "ревизские сказки" від усіх міщан в його громадському будинку. ну а з писарем вже староста домовився про розподіл прибутків від написання відомостей. Остапенко, будучи далеким від цих канцелярських

хитрощів, погодився на таку пропозицію секретаря думи,за що сам ледь не потрапив під суд. 

Писар міщанського старости був страшенним п'яницею.Він приймав від кожного міщанина гербовий папір для "ревізских сказок", беручи при цьому з кожного за наказом Андрієвича по 1 рублю за їх написання. Зверх того, вже виключно для себе , на півкварти горілки 30 копійок, або ( і це було частіше) саму горілку.  То ж три місяці цей писар ніяк не міг протверезіти і записати відомості хоч про одного.хто їх подав.Та і як йому було писати. коли він три місяці не бачив світу Божого! Кожного дня кілька чоловік  приходили до писаря в громадський будинок, з гербовим папером, котрий саме для цього продавався в казначействі по 2 коп. за листок, потім перш за все посилав півкварти а потім віддавав рубль за написання. Писар же складав папери до скриньки і робив тільки помітки про сімейний стан відвідувача, та й те не кожного, бо й цього не в змозі був зробити.

   А між тим кінцевий термін на подання "ревизских сказок" від дум та волосних правлінь до податного присутствія був призначений на 3 червня 1858 року.  Андрієвич до останніх чисел травня особисто не цікавився у міщанського писаря, чи готові відомості. Міщанський староста за наполяганням міського голови був викликаний до думи і приніс цілу скриню чистих бланків, котрі не були заповнені ні за одне сімейство. Писар же допився до білої гарячки і відправлений до богодільні.

  Тоді Андрієвич, відклавши всю іншу роботу, посадив усю канцелярію і три доби, і вдень і вночі, всі писали "ревизские сказки" як попало: то з якихось заміток, а то й просто з попередньої ревізії або кожен писар по пам'яті.Так що роботу ледь закінчили 3 червня о другій годині дня, так що письмоводитель повітового предводителя дворянства, де знаходилося податне присутствіє, незважаючи на велику дружбу з Андрієвичем,не заходів приймати відомостей про купців та міщан Ромна.І тільки після прохання міського голови предводитель дворянства погодився їх прийняти.  Але,  коли  приїхав чиновник казенної палати для перевірки ревізії, то виявлено було велику кількість неточностей і пропущених душ. за котрих протягом двох місяців призначених для перевірки платилося до казни лавок штрафу по 20 коп. з душі і подавалися додаткові "ревізські сказки" вже на гербовому папері по 15 коп. за лист. За це Остапенко дуже розгнівався на Андрієвича  і погрожував йому звільненням і судом. Та Андрієвич зумів всю вину перекласти на одного міщанського писаря, котрий доречно встиг перебратися на той світ, щоб на цьому не відповідати за чужі гріхи. І тільки міщанському старості справа 10 народного перепесу стала дуже дорого. Сам він зі своїм сімейстовм були не записані по ревізії. а за багатьох бідняків, котрі вчасно подавали відомості про себе,але були пропущені, йому довелося платити всі штрафи і вислуховувати зауваження голови та чиновника казенної палати. Сам же перепис виявися абсолютно неправдивим : за 9 ревізією в 1850 році  у нас було багато цехових, котрі записувалися окремо від міщан, а за 10-ю - не було вже жодного цехового, всі змішані в одній групі. Роки багатьом проставлені невірно, багатьох же взагалі нікуди не записали, їх дописували казенною палатою вже в 1859-60 роках.

  Йому ж, Остапенку, належить честь заснування в Ромні громадського банку. Він перший підняв клопотання про це і сам склав в 1859 році статут громадського банку, хоча сам не дочекався результатів своєї праці, бо банк було відкрито вже в 1865 році після  усунення Остапенка у зв'язку з невдалим зобов'язанням перед казною про поставки спирту, про що було сказано вище. При Остапенкові ж було затверджено план про облаштування нового кам'яного  гостинного двору.Для цього при думі був облаштований будівельний комітет під головуванням повітового предводителя дворянства Петра Олексійовича Лукьяновича.Коли ж проводилися торги на віддачу в підряд будівництва кам'яних лавок, то на місце Остапенка вже було обрано Івана Лукича Семенчинова.

  За кошторисом на облаштування 300 номерів кам'яних лавок було нараховано 340 тис.рублів. Але на торгах, котрі проводилися будівельним комітетом, підряд дістався полтавському купцеві  Андрію Івановичу Рейхельту за 270 тис. рублів, тобто по 900 рублів за номер. Із суми, котра залишилася, було вирішено комітетом видавати кожному власникові лавки по 100 рублів на внутрішнє оздоблення.

  Урочисте закладання кам'яного гостинного двору відбулося 5 травня 1864 року.Все міське духовенство, все начальство,багато власників лавок та жителів міста, після здійснення в Соборній церкві божественної літургії, йшли великою процесією  від Собору на Гостинну площу до московської гуртової лінії, з якої і починалася закладка кам'яних лавок.

  Саме тут, біля Московських воріт, навпроти нинішнього міського саду,після молебню і водосвяття, було укладено перший камінь заснування та мідна дошка з надписом часу закладки та осіб. при яких вона проводилася. Потім в облаштованому тут же наметі було запропоновано сніданок від підрядчика для всього начальства та присутніх власників лавок.

  Старі дерев'яні лавки, розташовані в такому ж порядку як теперішн і- кам'яні, стояли далі від дворів,ближче до площі. Ось чому їх не розбирали і торгівля в них під час ярмарок проводилася безперешкодно до остаточного оформлення лавок кам'яних.

                                                                                ХХУІІ

   Коли вже будувалися кам'яні лавки в 1864-1865 роках, то теперішній Панський ряд,котрий тепер вважається найкращим і найціннішим, тоді нічого не був вартий.Дерев'яні лавки,котрі були в ньому, артилерійські солдати, які в 1859 році квартирували в Ромні рознесли  і переробили на різні столики, лавки і т.ін.. так що на деяких дерев'яні дахи ледве трималися на стовпах, а стін,дверей та підлоги не було зовсім, все було забране. І хто б міг подумати, що через 10-15 років тут буде така торгівля, що лавки в цьому ряду будуть коштувати зх часом в десять разів дорожче! Ну а поки що кожен власник лавки готовий був продати свою розорену і ніким не зайняту лавку за 300-400 рублів. Навіть під час ярмарків у цьому ряду майже нікого не було, і прямо через ці лавки всі ходили в залізний та суздальський ряди як через пусте місце. Тоді ще головна торгівля мануфактурними, бакалейними та іншими товарами в безярмарковий час проводилася на старому базарі коло Собору, в лавках на Духівській вулиці та за "містом"  по Терновцівській вулиці.

  Постійних місцевих торговців до 1860-х років у Ромні було мало. З більш менш великих лавок були:чотири-п'ять мануфактурних, 3- бакалійних, 2 - залізних; а таких  як зараз дрібних лавочок, бакалійних, залізних і т.п. ані в гостинному ряду ані по вулицях не було.

  На базарі коло Собору торгували щоранку на ташовках ( криті балагани В.Т) два чи три дрібних краснорядці ( торговці текстильними виробами В.Т.) та 10-15 крамарок з  нитками, голками, стрічками та іншим дріб'язком. Зате під час ярмарків  Масляного та Вознесенського наїздила багато різних торговців. так що і при облаштуванні кам'яних торгових рядів всі триста номерів займали приїжджі крамарі і всі були задоволені роменськими ярмарками.

 Коли ж в Полтаві Іллінський ярмарок став занепадати, то на прохання іногородніх купців та жителів міста урядом в 1871 році було засновано  третій головний ярмарок - Олександрівський з 30 серпня по 8 вересня, перейменований на прохання торговці в Різдвяно-Богородичний, котрий продовжувався майже весь вересень.Потім заміст давнішнього чотириденного Михайлівського ярмарку ( 8 листопада), на прохання тих же торговців з Кролевця було переведено Введенський ярмарок , який триває з 8 по 30 листопада. Словом. Ромен став такою собі філією Москви та Харкова для всіх інших міст та сіл України. При зростанні мережі залізниць, коли більшість ярмарків  стали втрачати своє значення. а багато взагалі зникли, в Ромні стали відкривати постійну торгівлю чимало фабрикантів та великих оптових торговців, так що всі дрібні крамарі - Роменського та багатьох сусідніх повітів могли в будь-який час купувати для себе всі необхідні товари. Під час ярмарків приїздять з Москви та Харкова оптові торговці, котрі не мають тут постійної торгівлі, чимало покупців, але теперішні ярмарки вже не схожі на старі. Немає того багатоллюддя, великої кількості перевізників на площах, все перевозиться залізницею. і ярмарки проходять дуже швидко й тихо. Лише на Кінській площі чорні ярмарки - Вознесенський та Олександрівський бувають багатолюдними та іноді дають прибуток дрібним торговцям.

                                                                      ХХУІІІ   

  Назвежаючи на значну здавна і дуже прибуткову торгівлю, Ромен в 50-60 роках був ще містом невеличким, в ньому не було більше 5-6 тисяч жителів. Не було й тих забудов, котрі з'явилися пізніше з проведенням залізниці. Всі вулиці,особливо базарна площа, були такими брудними,що восени та навесні по місту пройти було неможливо. Вулиці, котрі були прокладені за останнім планом 1843 року були ті ж що й тепер. Їх прикрашали облаштованй ще раніше, за князя Рєпніна, широкі бульвари, засаджені деревами у два ряди, але під час дощів тут було багато багнюки.Нинішніх тротуарів на них не було, а перейти від бульвара через вулицю було часто неможливо, бо грязюки було по коліно. Багато старожилів розповідають, що в сорокові роки під час Іллінського ярмарку, якщо дощі йшли кілька днів, то на Московській вулиці люди та коні буквально потопали у багнюці, перевозка товарів поцій вулиці до лавок коштувала бідним перевізникам дорожче цілої станції. Та й я пам'ятаю, що підчас Маляного ярмарку в 1855 році під час ранньої весни та дощів зробилася така багнюка, що купці тільки за переїзд від лавок на бульвар Полтавської вулиці платили візникам по рублю з людини, так як подолати цю невелику відстань не було  ніякої можливості.

                                                                              

  Інші вулиці та провулки були бруднішими  та непрохіднішими.Жителі щовесни та щоосені намагалися замощувати їх гноєм  і на коремих переходах клали тимчасово пластини та дошки.  Поліпшення вуличного покриття в 40-50-х роках дума здійснювала таким оригінальним чином. При пожежній частині тоді було дві пари міських волів, плуг і коток, зроблений з товстого дуба, здається більше аршина в діаметрі та аршини три довжиною. Навесні та восени, а частіше після заливних дощів, котрі залишали значні канави, вілиці зорювали плугом,а потім запрягали пару волів у коток і трамбували всі нерівності. Дороги після цього були рівні та гладенькі, але після першого ж гарного дощу перетворювалися у справжнє море грязюки. Свіжий спушений чорнозем, просякнутий водою, буквально засмоктував перехожих по коліна, а коні з візками застрягали на кожному кроці.

   Терновцівська вулиця на з'єднанні якої з Роменською здавна був дровяний базар і цілий день торгували продуктами,не иала з боку  Полтавської вулиці  майже ніякого проїзду,там був лише вузенький провулок ,такий який зараз з'єднує Полтавську та Ромменську вулицю навпроти Вознесенської церкви. Вже в 1847 році, коли міська дума розташовувалася в будинку тодішнього міського голови Івана Степановича Терновця, Терновець розширив цю вулицю за свій рахунок. У деяких жителів він придбав їхні дворові місця і зробив вулицю в її нинішньому розмірі. В пам'ять про це вона й названа " Терновцівською".

 Будинків,що виходили на вулиці було ще тоді дуже мало. Будувалися вони за старовинним звичаєм вглибині дворів і крилися зрідка залізом або дошками, а найчастіше соломою. Тільки після знищення пожежею всіє правої сторони Московської вулиці, в кінці 60-х - на початку 70-х  років стали зводитися значні забудови і всі будинки будувалися вже на вулиці,покривалися залізом, так як на той час було прийнято постанову, котра забороняла в певних частинах міста  покривати будови соломою.

   Але на передмістях - Коржівці, Могилках та Пригородку, не було до початку 70-х жодного значного будинку.Особливо Могилки та Западинці являли собою таку бідність та неохайність, що людина стороння, котра ніколи не була в Ромні, могла подумати в цих халупах, критих соломою і мазаних глиною тулиться найжалюгідніша біднота. А, між іншим, тут, в цих передмістях здавна жили прості ремісники-шевці, кушніри та шаповали, котрі були заможнішими від багатьох купців та панів. Всі Западинці і частина Могилок з давніх давен були заселені одними шевцями переважно "простошевського цеху", котрі з покоління в покоління займалися вичиненням шкір та виготовлення виключно для селян чобіт та черевиків, котрих тепер вже немає та про котрі вже не багато старожилів пам'ятає. Це було чоботи з надзвичайно довгими і широкими халявами. з закругленими широкими носками, як у постолів. Такі чоботи носили тоді всі селяни. Так звані "німецькі чоботи", котрі носять селяни зараз, тоді носили лише деякі заможні та освічені городяни, тому німецько-шевський цех був набагато біднішим і малочисельнішим від простошевського. Тому на 20 - 25 постійних крамарів-шевців на базарі з німецькими чоботями було не більше 3-4 ташовок. Ремісники простошевського цеху,міщани й козаки, котрі заселяли всю Западинську вулицю, мали кожен від 5 до 10, а більш заможні 20-25 душ  робітників. Кожен займався вичинкою шкір в своєму домі і шив чоботи, котрі продавалися у великій кількості на базарі і на всіх сільських ярмарках. Це заняття, на вигляд таке брудне і смердюче на всі Западинці, було дуже прибутковим і багато 2западинчан" вважалися заможніми людьми, при цьому вони жили так, що ніхто не міг назвати їх багатими, сьогодні найбідніші з них живуть набагато краще. Тоді господар, котрий мав 10-15 робітників, жив та працював разом з ними в одній хаті. Мало в кого була окрема чиста кімната для гостей через сіни, але і  в ній від обов'язкового дубильного чана в сінях сморід був нестерпний. Всю товчену дубову кору, котра залишалася від вичинення шкіри, звалювали кожен перед своїм двором на вулицю, щоб менше було грязюки, від чого незвичному міському жителеві важко було пройти Западинською вулицею, особливо у спеку. Одягалися ці заможні господарі так бідно, що тепер найбідніший робітник посоромився б так вдягнутися. Робили вони це не скільки від жадібності чи скаредності, а швидше для того, щоб подавати  своїм  хлопчикам та підмайстрам  приклад ощадливості, від котрої залежить добробут кожного господарства. По кілька років носили вони батьківські та дідівські чумарки та чекмені і до того їх заношували, що кілька разів вставляли з іншого сукна спини та рукава, доношуючи їх до найостаннішого. Взимку одягали нагольні кожухи ( нічим не покриті) ,  білі баранячі, котрі виготовляли  кушніри, котрі жили на сусідніх Могилках. Тільки на свята вони вдягали кожухи з високими з чорних смухів комірами, криті сукном або черкесіном. Такої ж економії вони дотримувалися в харчуванні себе і робітників. в домашній обстановці і чим хто був заможнішим тим скупішим. багато хто  носив залатані чумарки і черкески, бо в цих латках вони зашивали гроші, ховаючи їх не стільки від злодіїв, скільки від рідних. щоб ніхто не знав скільки в нього грошей. Інші ж закопували свої гроші біля своїх хат, позбавляючи іноді своїх дітей спадщини.

  Багато було заможніх людей на Западинцях 30-40 років тому.Деякі з них згадують, як під час Кримської війни та війни Австрії з Прусією в 1866 році, вони возили чоботи власного виробництвва у Полтаву на Іллінський ярмарок, і деякі заробляли за один ярмарок  по 200-300 червінців! Але сьогодні це прибуткове заняття майже припинилося. Тепер вичиненням шкіри займається небагато господарів. Шевських майстерень майже немає. Тепер, переважно, вичинену готову шкіру привозять сюди з Болхова, Єльця та інших місць, а готове взуття. котре витіснило чоботи місцевого виробництва, завозиться у великій кількості з Москви та Варшави. Вся значна шкіряна торгівля перейшла до рук євреїв, від чого наші западинські шевці зовсім припинили свій промисел і багато з них дуже збідніло.Деякі - природні шевці - хоч ще й шиють чоботи і торгують на базарі, але весь шкіряний товар вони купують у євреїв, і, звичайно ж не мають тепер і десятої долі того заробітку, який мали їхні батьки та діди в добрі старі часи.

                                                                                  ХХІХ

  

  Переведення з Ромна до Полтави Іллінського ярмарку, хоча спочатку  і дуже тяжко вплинув на місцевих жителів,  але наслідки цього переведення  були ще важчими для самої Полтави, а для загального розвитку українських ярмарків зовсім згубними. Якби цей ярмарок залишався у Ромні, може б він існував і до сьогоднішнього часу, хоч і у меншому розмірі. Існували б також другорядні ярмарки у Кролевці, Єлисаветграді і т.ін.А у Полтаві ярмарок зовсім було знищено,завдано  багато збитків як заїзджим торговцям, так і самому місту.

  У перші роки свого існування у Полтаві, ярмарок начеб-то розширився у своїх розмірах більше ніж був у Ромні. Але це,здається. були дещо перебільшені статистичні дані про обсяги торгівлі, котрі складалися за вказівками начальства, щоб не показати помилки невдалого переводу ярмарку.Правда, спочатку більша частина населення Ромна погналося за своїм годувальником-ярмарком до Полтави. Купці, власники готелів і постоялих дворів, багато ремісників і всі євреї виїздили на Іллінський ярмарок і займалися там різними промислами. Навіть роменські торговки, котрі пекли хліб та готували гарячу їжу для простого люду. жили у Полтаві на кінному ярмарку  місяців по півтора, заробляючи іноді рублів по 20-30. Але тривало це не більше 6-8 років. Вже на початку 60-х років всі наші торговці та промисловці переконалися на власному досвіді, що їхній рідний годувальник -ярмарок. не може привитися  у Полтаві до таких масштабів, яким він був у Ромні. не може давати їм попередніх прибутків. Тому багато з них зовсім перестали їздити до Полтави, а деякі - більш далекоглядні - ще тоді передбачали,що  ярмарок цей втрачений назавжди не тільки для Ромна, а й для всієї України.що збулося, хоч  і не відразу.

   Іногородні крамарі.дуже люб'язно прийняті губернатором, теж спочатку хвалили Полтаву. Особливо їм  там подобалися кращі квартири і вони лякали роменців, якщо ті не влаштують їм таких же приміщень як у Полтаві, то вони будуть клопотати про переведення всіх роменських ярмарків до Полтави. Ця вимога, ще більше - пожежі 1862 року, що знищили праву сторону Московської вулиці та багато інших критих соломою будівель. спонукали наших домовласників будуватит нові, набагато кращі будинки, як для себе так і для квартирантів -крамарів, щоб ті не перестали приїздити на роменські ярмарки.

  Торгівля, котра тут встановлюваклася столяттями, не перейшла слідом за Іллінським ярмарком до Полтави. Ті ярмарки, що тут залишилися- Маслянська та Вознесенська, стали збільшувати свої прибуткили тут був Іллінський ярмарок. Так що не тільки у 50-х роках, а й після побудови нинішнього кам'яного гостинного двору, всі триста номерів лавок були зайняті торговцями. А у Вознесенський ярмарок ще й позаду лавок влаштовувалися  комори та балагани для торгівлі.

  Замість згорівшого на дворі Огньова театру. був збудований великий дерев'яний театр посередині гостинної площі. На кожен ярмарок приїздила хороша труппа артистів. Влаштовувалося чимало балаганів на кінній площі. Пригонялися такі ж табуни коней, була така ж сила візників та чумацьких возів, на котрих привозили сіль та рибу. Було два звіринці, 5 готелей, багато розважальних закладів. Так що в кінці 50-х на початку 60-х років у місті майже не відчувалася втрата Іллінського ярмарку, так як Вознесенський ледь не повністю замінив його своїм велелюддям і прибутковою для усіх торгівлею.

   Власники будинків, котрі вибудували кращі.ніж раніше.будинки напроти Суздальського та Залізного рядів та на Московській вулиці, ніяк не жалкували про свої витрати. На Масляний та Вознесенський ярмарки вони отримували з квартирантів ( купецьких прикажчиків та робітників)  по 1 рублю а той по 1р.20 коп. на добу з обідом та вечерею без чааю. А така плата була дуже вигідна, якщо у одному дворі квартирувало чоловік 30-50. А ціни на продовольство тоді були такі: хліб 15-20 коп. за пуд, краща паюсна ікра - 20 коп. за фунт, балик -15-20 коп, яловичина та баранина - 2-3 коп за фунт і т.д.

   Потім. у 1871 році, на прохання жителів та іногородніх торговців, був відкритий новий Олександрівський ярмарок, котрий. за оцінками знавців торгівлі мав затьмарити Іллінський ярмарок.Але облаштування в ті роки залізниць завадило збутися цьому прогнозу. Адже ярмаркова торгівля з розширенням мережі залізниць  скрізь стала скорочуватися сама собою. Тому з відкриттям у 1874 році лінії Ландраво-Роменської залізниці наші ярмарки стали теж слабнути  з кожним роком.хоча не зникли до цього часу.

 Зменшення ярмаркової торгівлі відбулося тому, що багато місцевих роздрібних торговців вважали за вигідне їздити за покупками до Москви, або ж виписувати звідти товари залізницею. Ось чому з того часу фабриканти та великі оптові купці перстали їздити по ярмаркам. 

                                                                                 

                                                                        ХХХ.

Тихе патріархальне життя більшості наших пересічних громадян так і тривало в первісному спокої та задоволенні майже до початку 60-х років. Точніше до селянської реформи та запровадження гласного судочинства та земських установ.  До цього важливого  перевороту в державному устрої, котрий спрямував течію звичного життя у нове русло, місцева торгівля та промисли давали кожному господареві заробіток ,хай не такий щедрий, як раніше,але достатній щоб безбідно існувати разом із сім'єю. Принаймні до того часу всі наші  обивателі, як прості ремісники-западинчани, так і торговці жили  безбідно і без боргів. Хоч багато хто із сумом згадував старі часи і зітхаючи повторювали батьківське прислів'я: " Минули ті роки що розпирало боки."

   Але коли з новими реформами були введені і нові податки: на нарехоме майно, на право торгівлі і промислів; коли багато колишніх селян теж стали займатися торгівлею та промислами; коли у повіті з'явилася сила-силена євреїв, котрі почали відкривати в кожному селі крамнички з предметами першої необхідності для кожної селянської сім'ї ; коли ці євреї,як більш жвавий і досвідчений у цих справах народ прибрали до своїх рук виключно всю торгівлю- тоді не тільки наші дрібні торговці-міщани, але й поважні купці стали здавати свої позиції, а багато й зовсім збідніли.

    Торгівля, котру  в місті тримав десяток рук ,розбилася на сотні рук. Скрізь: не тільки в місті,а й по всьому повіту - в селах та хуторах -  відкрилася велика кількість  різних крамничок. І кожен прагнув розвинути свою торгівлю, але як правило й іншим заважав і собі нічого не заробляв. Таке ж роздрібнення торгівлі привело до того, що із сотні колишніх покупців -поселян. може лише один приїздив до міста, та й той не завжди щось купляв, бо все необхідне міг купити у себе на місці. До того ж,із запровадженням у 60-ті роки таких важливих державних реформ, як скасування кріпосного права, подушного податку,полегшення рекрутських наборів, всі наші обивателі як би прокинулися від вікового сну  і відчувши рівноправ'я ( у перекрученому змісті) всих станів зразу відмовилися від батьківських звичаїв. Перш за все почали ганятися за модою і в усьому наслідувати панам і заможнім людям. Міщани та козаки,до того зовсім неписемні. стали навчати своїх дітей в училищах. Їм стало тісно жити в одній хаті з наймитами і носити одяг свойх предків.Вони хотіли справляти собі сюртуки та пальта, носити калоші і жити просторніше і багатше ніж раніше. Їхні діти,отримавши мізерну освіту у міському чи земському училищі, вже не хотіли шити і продавати чоботи, а шукали бульш легкрї та чистої роботи. Деякі ж зовсім нехтували будь-якою роботою,вважаючи себе  освіченими, "панами", яким не належить працювати.

  Треба сказати, що у шістдесятих роках почалася така швидка ломка всіх патріархальних звичаїв, така звивага (особливо серед молоді) до  всих минулих порядків, що не тільки міські парубки та дівчата а й усі селяни,навіть наймити у міських обивателів, колишні кріпосні,які до того хадили у запасках та шерстяних свитах зроблених з місцевих овець, стали слідувати моді. Одягалися як їхні колишні господарі, наче насміхаючись над ними - хай,мовляв,знають що і я такий же пан! Не маючи коштів  наслідувати моді, впадали в розпусту та різні злочини, аби лише добути кошти на модні вбрання та іншу зайву шкідливу розкіш. А із збільшенням різних зайвих потреб при падінні заробітків, самі собою приходять у суспільство бідність та злидні. 

    Відкритий у 1866 році міський громадський банк деяким великим та  спритним торговцям  може й допоміг, та й то не надовго. Не чутно й не видно було,щоб після появи у місті банку хтось став багатшим ніж був. Навпаки, місцева торгівля не зросла і не принесла нікому суттєвої користі. А багато дрібних господарів-промисловців просто розорилися з часу відкриття банку.

    Спочатку  бухгалтер банку Ч...ко, про якого буде сказано пізніше, почав пояснювати довірливим міщанам-западинчанам, що тепер відкрився наш власний банк, беріть грошей,скільки потрібно. Багато тих, хто торгував по-старому,без кредиту,на свої трудові заощадження ризикнули розширити торгівлю за рахунок банківських грошей. Інші ж просто стали брати гроші на ремонт чи будівництво будинків,на інші господарські потреби. При цьому початкові правила,котрі встановлювалися банком були незручними та грабіжницькими для клієнтів. Векселі приймалися не менш ніж з чотирма підписами: векселедавця, бланконадписавця та двох довірителів. При цьому  від неписемних вимагалися при підписові за них доручення на дворубльовому листку паперу.

  І от наважився якийсь дрібний ремісник,западинський швець спробувати щастя- покращити свої статки на банківські гроші. Він неграмотний. Його сусід-приятель, котрий дав згоду бути пред'явником векселя - неграмотний. Умовлені ним два поручителі -теж неписемні. Йдуть вони вчотирьох до нотаріуса. Векселедавець складає доручення на когось.хто за нього підпишеться, пред'явник чинить так само, теж змушені робити і 2 поручителі. Таким чином на один гербовий папір витрачається 6 рублів. На засвідчення трьох доручень і векселя треба заплатити (мінімум два проценти зі ста рублів) треба заплатити наперед 8 рублів. А ще могорич довірителям та тим хто підписав вексель та доручення - не менше 2 рублів. Всього 18 рублів. Отож позичальник отримує замість ста рублів лише 82. Приходить термін сплати позики. А грошей немає. Добре якщо вони вкладені у торгівлю і є у товарі. Але ж інший брав їх на придбання землі, ремонт хати, чи на йнші потреби. Йому нагадують, що треба сплатити борг,або його частину та відсотки.  Він просить збільшити позику,надає новий вексель на 150 рублів.І знову та ж процедура з дорученнями,ті ж,ще більші витрати і т.д. до неможливості вибратися з боргової ями.

      

  

  Траплялося,що більш хитріший боржник при збільшенні позики шукав нових поручителів підписати за нього вексель. І ті,не знаючи,скільки ж він позичив раніше, знаючи стан його господарства та торгівлі, підписували доручення на останню суму позики. Коли ж позичальник вже не в змозі був повернути борги банкові, то поручителям доводилося відповідати за нього своїм майном.Такуі банківськи правила призвели до того,що багато хороших господарів, котрі ніколи з банка грошей не брали і не мали боргів, поплатились своєю власністю за чужі борги і зовсім розорилися.

   Взагалі, в останні часи, у семидесяті,восьмидесяті роки при зростанні цін на всі життєві потреби і при збільшенні попиту на ці, як правило зайві потреби у всіх жителів, почалася загальна убогість та бідність серед всіх станів жителів міста. Всі колишні багатії збідніли, багато господарів та ремісників пішли служити на залізницю та інші місця, залишивши свої ремесла та промисли,бо вони вже не приносили доходу. Місцева,колись прибуткова торгівля з відкриттям оптових складів,котрі торгували і у роздріб теж перестала приносити прибутки. Тому кожен торговець перебивався з хліба на воду. І тільки з відкриттям залізниці небагато щасливців з євреїв встигли нажити чималі статки. Нові жителі міста,котрі залізницею стали прибувати до нас,теж майже виключно євреї, прибрали до рук майже всю торгівлю, і закупили чималдо нерухомого майна місцевих корінних обивателів.

   Так що в наш час місто майже все заселене новими обивателями, прикрашене новими будовами, і всі живуть у ньому вже на новий лад відпорвідно новим модам.  Мало хто вже пам'ятаєб старі добрі часи. коли у маленьких хатинах жилося краще і вільніше ніж у теперішніх великих будинках. Тільки небагато старих.котрі вже доживають віку, у розмовах між собою часто  повторюють старе прислів'я :"Минули ті роки.що розпирали боки"  і "Було добро та давно; буде опять та довго ждать."

                                                          

ХХХІ

   

  В кінці 60-х років міська дума попереднього складу  почала здійснювати деякі покращання в міському господарстві та турбуватися про благоустрій міста.  Івана Степанович Терновець та Ан.Н.Скляга в 1866 році просили віддати їм в оренду незабудовану місцину напроти Суздальського та Московського рядів, яка колись була зайнята полковими манежами. Дума ж за рішенням громади вирішила не віддавати це місце в оренду, бо Терновець хотів його забудувати,а залишити його у користування всіх містян,розчистити та засадити деревами. Ось так виник з 1870 року  міський сад,який тепер є  місцем відпочинку жителів міста і приносить він 150 рублів  прибутку на рік.

   В 1871 році була збудована напроти Суздальського ряду перша пожежна частина з камяною каланчею, і кам'яним під нею приміщенням для пожежників та інструментів.Пожежна команда здавна розміщалася у винайманих приміщеннях. В ос танні 20-30 років у дворі спадкоємців Смолянінових  на Монастирській вулиці  і складалася з 11 службовців.11 коней та мала мізерну кількість необхідного приладдя. 

  Раніше пожежники комплектувалися за розпорядженням уряду з нижчих військових чинів,але у 60-ті роки вони були замінені вільнонайманими. При такій мізерній кількості пожежних, для гасіння пожеж поліція та дума залучали всіх жителів міста. Місто тоді було розділене на три квартали. У кожного власника будинку була прибита на воротях бляшана дощечка на якій було вказано його звання, прізвище,ім'я,номер його двору та назва того інструменту з яким він мав прибути для гасіння пожежі.Багаті,великі двори мали посилати візника з конем та діжкою води, інші направляли лише коня, решта мала прибути з відрами,сокирами,драбинами  та іншим інструментом. За неприбуття на пожежу поліція притягувала власників будинків до відповідальності. Але від присутньості на пожежі великої кількості людей і від невміння поводитися з інструментами для пожежогасіння був такий безлад.котрий мало сприяв припиненню пожеж.

    В 1859 році міська дума за міські кошти відправила до Московського пожежного депо хлопчину з міщан для навчання робити вогенгасні інструменти та гасінню пожеж. В1864 році він повернувся  вже досить досвідченим ( для нашого міста)  брандмейстером. А в кінці 60-х років пожежну команду стали збільшуват. Для цього планувалося розширити її приміщення за рахунок міських коштів,щоб більше не винаймати приватних будівель зовсім непридатним для цієї справи. Всі камяні приміщення будував купець Андрій Іванович Рейхельт,котрий будував і Гостинний двір. За 13300 рублів та за ще 220 доданих думою будівництво було закінчено і передано у відання міста у жовтні 1871 року.

    Попередня дума почала також справу про підведення до Ромна залізниці,яке вирішувалося вже новою думою. Так що в кінці 60-х років  міська дума за прикладом земських установ,спираючись на рішення громади, почала діяти рішучіше та самостійніше у всіх справах спрямованих на користь міста.

                                                                  

                               Вулиця Терновцівська (вид з рогу нинішніх вулиць Пушкіна і                                                                                         Руденка)

                                Нинішня вулиця Руденка від універмагу до початку базару

                                Названа на честь міського голови І.С.Терновця.

                                                     

                                     

                                           ЧАСТИНА ІІІ

                             ВІД РЕФОРМИ МІСЬКОГО УПРАВЛІННЯ ДО НАШИХ ДНІВ

                                                                            І     

   За старими законами та міському положенню 1785 року міську громаду складали тільки  купці та міщани,котрі були записані за ревізією та занесені до міської обивательської книги, котра мала вестися у кожному місті міською думою належним чином так як і дворянські родовідні книги. Але у нас у Ромні такої книги не було. Були тільки приготовані для неї міською думою бланки. А ще було заведено з 1839 року велику справу  " про укладення обивательської книги",яка тягла більше ніж 20 років і так нічим і не закінчилася, бо, незважаючи  на чисельні накази губернського правління, дума ніяк не могла зібрати від обивателів даних,необхідних для внесення до обивательської книги.

    Та все ж вибори на всі міські посади та вирішення питань в усіх міських справах вирішувалися  лише купцями та міщанами. Нарешті у 60-ті роки, після селянської реформи та впровадження гласного судочинства та земських установ, до управління міським господарством були залучені всі жителі міста,котрі мали тут нерухомість: дворяни,козаки та інші.

 І невдовзі після підписання нового міського законодавства 16 червня 1870 року міська громада.котра зібралася в думі 16 березня 1871 року прийняла рішення: так як місцеві фінанси дозволяють клопотати про введення нового міського уложення, то вони уповноважують думу клопотати через Губернатора через пана Міністра внутрішніх справ про якнайскоріше в місті Ромні міського уложення.

                                                                   

                                                                       ІІ.

         

Міська дума,подаючи цей документ губернаторові, повідомила,що у м.Ромні налічується така кількість жителів:

 -  тимчасовопроживаючих -2000;

-  корінних:

   дворян  потомствених чоловічої статі - 59, жінок - 78

  службового дворянства ( отримували титули за державну службу В.Т.) чоловіків - 56,             жінок -52;

- духовенства -чоловіків 48, жінок -50;

- спадкових почесних громадян - чоловіків - 8, жінок - 5;

- купців- чоловіків -237, жінок -254;

-  міщан: чоловіків - 1726, жінок - 1632.

- державних селян: чоловіків -178,жінок 163;

- козаків: чоловіків 363, жінок - 384;

- відставних солдат: чоловіків -239, жінок - 128;

- іноземних підданих: чоловіків 9, жінок 4;

    

  Всього чоловіків 2923, жінок 2746.

Купецьких капіталів 65 ( тисяч? В.Т), іногородніх -20.

780 дворищ, триста лавок у гостинному дворі та в інших частинах міста -100.

Міського запасного капіталу у залишку - 56551 рубль.

   Після подання такого документу, було отримано від губернатора в серпні того ж року постанову Полтавського губернського по міським справам присутсвія, за яким визначалося : запровадити міське положення у м. Ромні з 1 лютого 1872 року. Строк обрання гласних  був призначений губернським присутсвієм  на 11,12,13 січня 1872 року.

                                                                               ІІІ.

     У кожному місті  завжди були і є люди, котрі виділяються серед своїх співгромадян. Вони вважають себе значно вище інших завдяки освіті або своїм здібностям. Саме до них часто звертаються за допомогою та настановами в скрутних життєвих ситуаціях, їх поважають за їхні здібності, але частіше ненавидять і тримають проти них камінь за пазухою. Таких людей називають коноводами громади.

  У нас з незапам'ятних часів такі люди походили переважно з міщанських громадських писарів. Коли ще серед наших співгромадян писемність була рідкісним явищем, громадський писар відігравав важливу роль у громаді та керував всіма виборними - старостами та членами присутственних місць. Причому, кінець таких людей завжди сумний

    Перед введенням  нового міського положення в Ромні були два таких бувших   писарі. Перший-  Д.В. Ч...ко - чудовий самоук-юрист свого часу. походив із козаків, син простого бідного пічника,навчився грамоті у парафіяльного дячка в 30-ті роки. За традиціями того часу Д.В. вступив до волосного правління, де у старі часи писарі відігравали велику роль у сільських громадах, були юристами і грабіжниками простих поселян.Багато чому навчившись у таких крючкотворів,  Ч...ко, наділений природнім розумом,сам скоро став  волосним писарем і набагато кращим від своїх попередників юристом. Але після покарання волосним начальником за якусь провинність різками звільнився і перейшов до міщанської громади у якій став писарем та головним керівником не тільки міщанських старост та всієї громади, а й членів і секретаря думи.

                 .

   В думі йому запропонували посаду столоначальника. На початку 50-х років купецька та міщанська громада обрала його  публічним нотаріусом м. Ромна, внаслідок чого він зобов'язаний був перейти у купецьке звання.

    Трохи поживившися за рахунок громади, Ч...ко зробився дуже гордим і зарозумілим.Він став вважати себе  за розумом та званням вищим за всіх не тільки у місті а й в усій губернії. І дійсно,незважаючи на його зарозумілість,Ч..ю.ко був розумною людиною, добре вивчив  усі цивільні закони і за тодішніми судебними порядками не було юриста, котрий так би вмів складати  різного роду ділові папери. До нього зверталися у різних складних судебних справах не тільки місцеві громадяни, а й поміщики Роменського та інших повітів. Багато справ він у судах вигравав. Але у нього було чимало ворогів-заздрісників, котрі ненавиділи його за зарозумілість і намагалися при найменшій можливості йому нашкодити. Саме з-за таких заздрісників він недовго пробув на посаді нотаріуса, знову перейшов до міщанського стану і став жити дуже бідно, у найманому будинку, перебиваючись випадковими заробітками юридичного плану.

  Нарешті у 60-ті роки він отримав прихильність тодішнього міського голови П.Д.Зінченка,котрий ледь не задарма поступився йому частиною дворового місця на Коржівській вулиці. Підрядчик Рейхельт,котрий будував кам'яні лавки, побудував йому за якусь позовну справу добротний будинок. Коли ж у 1866 році відкрився міський громадський банк, то його перший директор Зінченко зробив Ч...ка бухгалтером, а банк розташував у його будинку.

   Ось тоді вже Ч..ко зжив розкішно, як справжній пан.Отримуючи значну платню, він міг спокійно жити решту життя у своє задоволення. Але гордість і честолюбство не давали йому спокою. Йому хотілося стати верховодити у всіх міських справах. він перший пробудив у громаді бажання введення нового міського уложення. Коли ж проходили вибори гласних  і посадових осіб, то через посередництво багатьох клієнтів банку, котрі йому були чимось зобов'язані,він став першим гласним. Потім забажав стати членом управи і зайняти місце голови, щоб повністю керувати всіма справами у місті. Воно мабуть би так і сталося, бо тому що голова С. та члени управи в усьому слухалися Ч. і підкорялися йому незаперечно, як досвідченному знавцю законів,здатному вести всі міські справи. Але його зарозумілість і постійні кпини над усіма, а також сутички з деякими гласними налаштували проти нього більшість громади. Тому давні його таємні недоброзичливці змогли після наступних виборів усунути його з управи.Потім його  позбавили і поади бухгалтера у банку і ганали його до того,що йому довелося перебиватися посадою писаря у Полтаві. Набравшися на посадах бухгалтера та члена управи боргів, він нарешті зовсім збанкрутів. Єдиний його син,одружений на сестрі О., зпився і помер молодим. будинок продали за борги,дружина померла. Він від горя та сорому він поїхав  до Полтави, де, поки дозволяло здоров'я, служив писарем у міській управі. Під кінець життя з'явився у Ромні уже не колишнім гордим володарем, а жалюгідним жебраком. Свої останні роки він провів у богадільні.

     До цієї повчальної біографії необхідно ще додати, що при всій своїй пихатості та зарозумілості , Ч...ко був абсолютним безбожником, ні у що не вірив і не визнавав жодної релігії.Він ніколи не ходив до церкви і відкрито насміхався над релігійними людьми. При будь-якій розмові постійно по-блюзнірськи критикува церковні статути, лаяв духовенство, доводив кожному, що священне писання вигадали попи для своєї вигоди. Хоча два-три дні на рік і ходив говіти, але з таким презирством, говорячи,що робить це тільки для того, щоб його не переслідували за цивільними законами. Але і кінець йому Бог послав такий сумний...

   Інший, І.І.О..ко, котрий почав з молодих років писарем в думі і ретельною працею і талантом дослужмвся до столоначальника,  теж був міщанським писарем, отримув чималу плату, вигідно одружився,два  роки був маклером, не залишаючи думи і посади писаря. За допомогою тестя придбав велике дворище, добре облаштувався. Але  останнім часом, незадовго до виходу нового міського уложення став добряче попивати. За це був вигнаний з думи, його позбавили посади маклера після запровадження за новими судебними статутами посад нотаріусів. Тож залишився він тільки писарем християнської та іудейської громад. Цей О...ко, як близький родич Ч...ко ( син Ч.був одружений на доньці О.) під час виборів за новим міським уложенням був також обраний гласним та членом управи.

                                                                             ІУ

    Вибори за новим міським уложенням  нової міської думи розпочалися без традиційних релігйних обрядів. Тепер вже не було тріумфальної ходи з хоругвами до Собору виборців, щоб там прийняти присягу про сумлінне і непідкупне проведення виборів, як це робилося в минулі часи.

    Виборці були розділені за майновим цензом на три категорії.Вони приходили до думи вже підготованими і замогариченими  особами котрі прагнули потрапити до гласних. Особливо великий шум і безлад  робили виборці третього розряду,котрих було більше 150-ти. Вони відкрито вимагали від бажаючих стати гласними подачки на магарич і багато з них вже так намагаричилися,що зовсім не розуміли що чинять! То ж обирали не тих, хто  за своїми зжібностями міг виконувати свої обов'язки, а тих хто більше дав на магарич.

  Усіх гласних на перших виборах  було обрано до нової  думи  48 чоловік. Серед них: 7 дворян,14 купців, 19 міщан, 3 почесних громадянина, 3 козаки і 2 євреї.

   Міським головою нового складу думи було знову обрано  І.Л. Семенчикова,який займав цю посаду з 1864 року. А членами управи, як уже було сказано вище : Чумаченка і Омельченка ( Ч і О. з попереднього розділу . В.Т.), і ще двох:  Олександра Тимофійовича Петрова та Якова гнатовича Ільченка. Обраним членам управи та голові міська дума  спочатку не призначила ніякої платні начеб-то  з-за відстньості  коштів. Але причиноюбули ворожі наміри  Ч.та О. проти голови та двох інших членів управи. Чумаченко домовився з Омельченком, щоб платні їм не давати і для того і сам відмовився від плати. Вони і думу налаштували таким чином,щоб перші 4 роки обрані особи служили без платні. Саміж Ч.та О. невдовзі  усунули з посади попереднього секретаря думи та управи Канєвського і Омельченко став секретарем управи, називаючи себе " член завідуючий діловодством " . Він став отримувати платню секретаря - 600 рублів, залишаючись міщанським писарем. Ч..ко зробився міським секретарем (секретарем думи) і призначив собі платню в 500 рублів.

    Тоді решта два члени управи,бачачи такий обман Ч. та О. не схотіли служити задарма. Один з них Петров написав заяву про звільнення з посади. Алде коли наступний обраний кандидат відмовився виконувати обов'язки члена управи, то постало питання призначення оплати решті  посадовим особам. Але Ч.та О. всетаки довго гальмували вирішення цього питання. І коли на засіданні думи 10 жовтня 1874 року, то сама управа доповідала,що для цього немає коштів, що міських доходів за кошторисом 1873  року було нараховано 15966 рублів, а витрат - 17924р.25 коп. і що нестача  коштів поповнюється  із запасного капіталу, котрий найближчим часом може закінчитися.

    Тоді міська дума прийняла рішення збільшити податок на кожну корчму, готелі та постоялі двори у звязку з відкриттям Олександрівського ярмарку та розширення Михайлівського. На засідання 13 лютого 1875 року збільшити податок на нерухоме майно і оплачувати міському голові з початку 1875 року по 700 р.,члену управи, відповідальному за казну - 300р. а реші по 200 р..Але Ч. на тому ж засідання від оплати відмовився, але тільки тому що отримував на посаді секретаря думи набагато більше.

                                                   

                                                                             У.

         Перше засідання нової міської думи відбулося 8 лютого 1872 року.Серед інших  питань

найважливцішим було питання  запропоноване міським головою - облаштування вокзалу проектованої до міста Ланраво-Роменської залізниці.

           Ще в 1865 році,коли почалося будівництво  Курсько-Київської залізниці,якийсь невідомий,  без підпису, прислав з Курська нашому голові листа, у якому радив жителям м.Ромна звернутися з проханням у відповідні інстанції, щоб дорога,яка проектується від Курська до Києва проходила через Ромен, як більш прямий і більш вигідний для цієї дороги пункт. Але тоді порада доброго незнайомця залишилася без уваги.Голова заховав цього листа під сукно і нікому про нього не сказав. То ж дорога пройшла через Конотоп зовсім не торгове і не значне містечко. Коли ж наші містяни дивлячись на Конотоп  дізналися що знасить бути на шляху залізниці, то при перших чутках про проведенння її прямо до нашого міста, всіма силами стали допомагати,щоб залізниця пройшла якнайближче до міста. І коли приїхали інженери для визначення місця для залізничного вокзалу, то вони дуже зраділи їм і пообіцяли сприяти в усьому,що знадобиться для будівельників дороги.

    Керівником будівництва  Ландраво-Роменської залізниці був  Фон Мек, який через своїх уповноважених інженерів  Ізмайлова та Фіна, вимагав,щоб місто поступилося 8 десятинами землі під залізничну лінію.Крім того, так як від наближення до міста станції довжина дороги збільшится на цілу версту, це буде коштувати 25 тис.рублів. , то місту пропонувалося взяти на себе половину суми - 12500 р. В іншому випадку він розташує станцію за три версти від міста.

 ( планувалося це зробити в районі Житнього В.Т).

   Як і на засідання 10 вересня 1871 року, так і на цьому засідання нова міська дума, обговоривши всі переваги від близькості до міста залізниці, визнала бажаним,що вокзал був збудований на кінній площі майже в самому місті на Глинській вулиці.Там в той час було всьго два  заміських двори  іноземців  Симоні. Дума постановила: виділити Фон Меку міської землі 8 десятин з кінної площі. Власники лавок заявили,що вони згодні виділити із зекономлених на будівництві камяного Гомтинного двору 42 тисяч рублів виділити Фон Меку 12500 рублів ,якби тільки не віддаляв вокзал від міста. Видача цих коштів була відкладена  до 1874 року, тому що капітал знаходився у банку на строковому внеску і не міг був зняти достроково, на що Фон Мек погодився.

   У квітні 1872 року було проведено урочисту закладку приміщення вокзалу Ландраво- Роменської залізниці, пізніше перейменованої у Лібаво- Роменську. Духовенство всіх міських церков разом з міським начальством, увесь склад міської думи і велика кількість народу після закінчення в Соборі  Божественної літургії рушили процесією з хрестами,іконами і хоругвами, співаючи великодні ірмоси ( священні пісні В.Т. ) від Собора Московською вулицею до колишніх  заміських дворів Симоні та Ріхтера. Після відправлення молебню і водосвяття було проведено заккладення всіх приміщень вокзалу. А через два роки і два місяці після цього прийшов до Ромна перший пасажирський поїзд, прикрашений прапорами,котрий  урочисто і радісно зустріли всі жителі міста. З того часу почався регулярний рух по збудованій від Лібави до Ромна залізниці, котрий продовжується  успішно і по сьогодні.

                                                                           

                                              Залізничий вокзал в Ромнах  (сучасний вигляд)

      Між тим пізніше з'ясувалося, що Фон Мек за умовми концесії мав будувати дорогу саме до Ромна, без ніякої за те приплати з боку міста. При цьому він ще невиконав умови стосовно вільного виїзду на Ніжинську і Прилуцьку дороги,зробивши тільки один переїзд,дуже вузький і незручний для проїзду під час ярмарків.Коли ж було розпочато з ним судову справу,котра дійшла аж до Сенату, той йому відмовили у видачі від міста 12500 рублів.Також було роз'яснено,що місто не зобов'язано було безкоштовно поступатися йому землею під залізничну колію і може вимагати за це плату.  Але дума не забажала далі судитися з Меком і за виділену під залізницю частину Кінної площі  плати не вимагала.

     З початком регулярного руху залізничного траспортау В ромні почалася не бачена до того часу хлібна операція. Щоденно з усіх усюдів до станції прибували тисячі возів із зерном. Їх було так багато, що залізниця не встигала відправляти вантажі за призначенням. Утворилися черги для  відправників вантажів, більш розторопняі з них отримували великі прибутки. У місті відкрилося кілька контор для закупівлі та відправки хліба до Лібави,Кеннігсбергу та інших портів. Комісіонери цих контор,переважно євреї,котрі до цього не мали й копійки за душею, стали отримувати великі гроші. Вони їздили економіями ( господарства поміщиків В.Т.) , закупляли всюди хліб, давали завдатки, а сільські господарі доправляли закуплений  хліб до міста на залізничну станцію, отримуючи за нього розрахунок в конторах.

  На Глинській вулиці поряд з вокзалом та напроти нього почали зявлятися добротні будинки, так що колишня пустка скоро перетворилася на квітуче місто, а хлібна торгівля дуже швидко зробила бідних євреїв неабиякими багатіями. 

   З того часу по Московській та Глинській вулицях та на околицях Могилок на нічого не вартих пустирах стали будувати будинки як для служителів залізниці так і для нових жителів міста, котрі приїздили залізницею. Населення Могилок значно зросло і ті ,раніше нічого не варті, пусті дворища та городи, стали коштувати стільки ж скільки у самому місті.

                                                                          УІ.

   Невдовзі після відкриття руху залізницею, виникла потреба зробити вільний поїзд до вокзалу  Коржівською вулицею через яр Муховець. Це питання вперше піднімалося ще в 1840 році, коли при великому скупченні підвод під час Іллінського ярмарку була сильна тіснота на Московській вулиці. Під час дощів глинистий грунт вулиці так розбивався, що коні потопали у багні. Тодішній начальник края, на прохання жителів, хотів спрямувати частину підвод, котрі рухалися на Кінний ярмарок Коржівською вулицею, адже Кінний ярмарок в той час займа в усю площу і всю Глинську дорогу до передмістя Могилок. Але справа про цей проїзд затяглася, бо по той бік Муховця  дорога ще не була прокладена і доводилося купляти у деяких жителів дворові місця і зносити будівлі.

  Нарешті в 1859 році було збудовано через яр дерев'яний міст,котрий за підрядом облаштував поміщик Мазаракій за 1665 рублів. Але міст цей майже не використовувався, бо був значно коротшим і вужчим за міст теперешній і з обох боків перед ним були круті під'йоми, на які неможливо було заїхати. Та й сам міст був визнаний небезпечним для проїзду, тому знову розпочалася  переписка про переробку мосту. В 1864 році було розроблено новий проект за яким міст плановалося зробити вищим і довшим від попереднього. І коли після будівництва залізниці почався великий рух вантажів до вокзалу, міська дума на  для найшвидшого проїзду Коржівською вулицею , вирішила будувати міст за проектом 1864 року.

  За кошторисом на будівництво цього нового мосту було нараховано 7075 руб.55 коп. Підряд отримав після торгів купець  Самбур. Старий міст вирішено було розібрати, а  дерево з нього використати для облаштування поперечних мостків, ліхтарних стовпів та на інші  міські потреби.

                                                                              УІІ.

  Майже через два роки після впровадження нового міського уложення, у неділю 11 грудня 1873 року трапилась при нашій управі страшна пригода. І хоча вона не стосувалася міських справ, але, як дещо незвичне, чого ніколи не бувало у нашому місті і як таке,що мало релігійно -моральний зміст, не може не згадуватися.

    Неподалік від будинку міської управи, в якому вона і зараз знаходиться, не далі як на відстані 8-10 аршинів стояв інший будинок спадкоємців Мачинських, в якому до трансформації поліції знаходилися архів думи та квартирна комісія. Адже тоді дума,поліція та квартирна комісія розташовувалися в одному будинку, котрий наймався за рахунок міських коштів.

  У згадуваний час в цьому будинку, після скасування комісії,жила сім'я бувшого бухгалтера думи П.С. Радченка, про характер якого необхідно сказати кілька слів. Син незаможнього титулярного радника, котрий служив багато років у повітовому суді та магістраті, а під кінець життя  писарем в думі - П.С., після закінчення повітового училища став на службу теж у магістраті. Там невдовзі він отримав посаду столоначольника та чин губернського секретаря. В кінці 50-х років на утримання міського магістрату разом із сиротським та словесним судами місто виділяло 380 рублів на рік. Так що писарі отримували 1-2 рублі, а столоначальники 5-6 рублів на місяць, та й тих, з-за нестачі коштів не виплачували по кілька місяців. Але,як відомо, тоді такі службовці не могли жити лише на платню, а мали сторонні прибутки за рахунок постійних чолобитників. Коли ж і це джерело доходів стало слабшати, то  Радченко в 1861 році за протекцією деяких доброзичливців отримав посаду бухгалтера в думі , де платня була 200 рублів сріблом на рік.

   Ще до переходу  до думи він 17 квітня 1860р. одружився на доньці ротмістра Мачинського, молодій і дуже гарній дівчині - Анфісі Василівні, в котру був шаленно закоханий. Їхнє подружнє життя могло йти тихо й мирно, бо П.С. обожнював свою дружину, намагався з усіх сил догоджати їй і, крім платні за службу, вмів отримувати доходи на всі примхи молодої дружини. Але,  як на гріх, вони не зійшлися характерами. П.С. не був великого розуму та здібностей,але дуже добрий, відвертий як природній малорос і у товаристві веселийі чудовий гуморист. Так що його любили і приймали в усіх порядних сім'ях. Бувало на свята чи якихось вечірках  П.С. прохали розважати та смішити гостей, то ж він не цурався ніякої компанії. А дружина його була гордою,делікатна, пишалася своїм  походженням та вихованням. П.С. вона часто називала неосвіченим мужиком, але найгірше те,що вона постійно вимагала грошей на задоволення своїх забаганок. Тоді П.С. доходив до відчаю, рвав на собі волосся, проклинав своє кохання та одруження, навіть намагався не раз вкоротити собі віку. Мені з великими труднощами вдавалося відмовляти його, тим більше,що через такі образи, він часто стверджував, що Бога немає, немає майбутнього,що людина як тварина- пропав і не буде нічого.  Я ж по кілька днів ходив за ним як нянька, втішав та умовляв його, не раз віднімаючи у нього мотузку на якій він хотів вішатися.

    Нарешті, при допомозі свого дального роди ча Д., він у 1866 році переїхав до Борзни, секретарем поліцейського управління, де отримував порядну платню і міг задовольняти забаганки своєї примхливої дружини. Але у Борзні він служив недовго, доки Д. був справником.  Потім П.С. зовсім звільнився зі служби та поїхав до Харкова, де знову ж за допомогою знайомих став служити в якійсь купецькій конторі. Цого дружина, А.В. повернулася з Борзни до Ромна і жила у своєму будинку поряд з будинком міської управи, який теж належав їй.

   Незадовго до катастрофи, котра сталася  в будинку Радченкової, П.С. приїздив до Ромна і жив тут тижнів зо два. Потім вони знову розсварилися, та так,що вона виштовхала його в шию з дому, повикидала слідом за ним його речі. тільки сторожі управи чули прокльони,які вигукував П.С.,збираючи на снігу свої пожитки: "...щоб я не діждав вас більше бачити,щоб ти димом і прахом пішла з усім своїм домом та сімейством...!"  і поїхав  до Харкова. Було це в останні числа листопада. Було у них двоє діточок: хлопчик 7 років та дівчинка 8 чи 9 років ( інші діти помирали ще малюками). А.В. займала половину будинку, а іншу винаймали модистккки. За два чи три дні до того приїхав до неї  у гості  брат Микола Васильович Мачинський, молодий гарний юнак, котрий служив на військовій службі і мав медаль за порятунок потерпілих від пожежі у Варшаві.

    Треба ще сказати, що за два-три дні до цього,було  в нашій управі таке знамення. У нас у кутку над розпорядчим столом постійно стояла ікона Святого Миколая, котру для думи подарував ще у 1842 році  тодішній міський голова І.С.Терновець. Була ця ікона на звичайній дошці,без будь-якого кіоту, але гарно написана,гарно закріплена шворкою та двох гвіздках та надійно підвішена до третього, так що сама впастивона не могла ( вона і тепер стоїть  у тій же кімнаті, І.К.)  Раптом ця ікона у повній тиші летить від стелі і падає на стіл, причому ликом догори,чого при звичайному падінні статися не могло. Всі відразу ж щдригнулися і перехрестилися,налякані страшенним шумом і ще довго гадали,що змусило її впасти. Кілька разів вони оглядали гвіздки та шворку, але вона виявилася міцною і ніхто не міг її перервати. Гвіздки теж були надійно забиті,жоден з них не хитався. Наче хто перерізав шворку  і кинув ікону,але гловна загадка - чому вона впала обличчям донизу і у кутку як стояла,а горілиць і головою до кутка. Архіваріусом у нас був Михайло Митрофанов, відстаквний військовий, благочестивий та набожний старий. Він постійно молився у себе в архіві, мвйже щодня ходив до церкви, був кореспондентом Пантелеймонова монастиря на Афоні, збирався навіть послати туди пожертву. Молоді писарі,насміхаючись, називали його "Угодником Божим". Так він підійшов до ікони,набожно перехрестився, поцілував її та зітхаючи сказав : " Не жартуйте,панове. Це знамення не на добре,буде у нас щось надзвичайне...".

                                                                             

                                                             Миколай Чудотворець

  

      

    

       Увечері 1 грудня Анфіса Василівна разом з братом були у гостях у своєї старшої сетри С.В. Авраменкової,котра жила неподалік, у будинку де живе зараз цирюльник Майковський. Йдучи з гостей вже близько першої години вночі, вони почули що хтось вистрілив у них у коридорі. Військовий,брат А.В., оглянув зі свічкою всі кімнати та коридор,але ніде нічого не знайшов. Тоді вони повернулися знову до Авраменкової і розповіли процей постріл.Ті теж прийшли шукати,але нічого не знайшли  і заспокоїли їх,сказавши що тут немає ніякокого зловмисника. Але то був,як потім з'ясувалося , не постріл а тріск корита, до якого покоївка висипала попіл з пічки разом із жаром і поставила його в коморі у кінці коридору.( свідчення прислуги Радченкової  І.К.) Але вони не здогадалися оглянути комору, де тлів жар і ,заспокоївшися,що в будинку немає сторонніх,полягали спати.

    У неділю,о 4-й ранку, я збирався йти до Вознесенської церкви на утреню ( тоді у Вознесеннській церкві утреня відправлялася завжди до світанку І.К.). І раптом почув Соборний дзвін, котрий бив на сполох. Була сильна заметіль. Я вийшов на базар і почув крик, що горить дума ( тоді я служив в управі бухгалтером, І.К.)  Прибігши на Полтавську, я побачив що горить будинок Радченкової. Наші сторожі почали дещо виносити, але невдовзі прийшли голова та члени управи і наказали припинити, бо прибула пожежна команда. Зібралося багато людей і, хоч вітер і заметіль бушували, для будинку думи небезпеки великої не було. Як з'ясувалося, пожежа  почалася з комори,де з вечора тлів жар і з якого нещасні страждальці чули постріл. Перш за все загорівся коридор,дерев'яний,пофарбований масляною фарбою.Він при вітрі палав з такою силою, що брат А.,В.,Микола Васильович,який спав найближче до виходу вискочив, відкрив двері і відразу ж впав на порозі охоплений полум'ям та димом. Тоді ж миттєво загорілися двері і вся кімната. Прокинувшись від тріску та диму, А.В. та її діти  бігали кімнатами та стукали у стіни сусідкам- модисткам ( дверей до них не було). Ті ж спросоння думали що діти граються. І лише коли загорівся весь будинок і до них прибігли люди, почали виносити їхнє майно, тоді вони сказали що потрібно рятувати господарку будинку. Але вже було пізно!  Половина господарів горіла з такою силою,що не можна було підступитися близько.  Відірвали було віконниці з вулиці,що залізти у кімнати, або дати можливість врятуватися тим,хто був усередині. Але вони вже мабуть задихнулися від диму, а вибиті вікна створили протяг який ще  більше посилив полум'я. Один сміливець, ризикуючи життям, увірвався через  палаючий коридор у передпокій і витіг обгорівшого Миколу Васильовича. Але той вже не подавав ознак життя, що і констатував ліка,котрий прибув за наказом справника. Анфісу Василівну та її дітей знайшли вже на ранок, коли пожежа вщухла. Тіла їх жахливо обгоріли. Все що було в її половині повністю згоріло,навіть підлога і підвалини вигоріли вщент. Її ж сусідки-модистки,котрі жили на іншій половині не тільки були вцілілі та неушкоджені , а й врятували все своє майно.

   

     Ось що значить сила прокляття!

     Наступного дня отець Андріан Скибицький,Вознесенський протоірей, у супроводі  невеликої групи рідних та друзів, провів на цвинтар чотири обгорілих трупи.  І тільки стоячий біля будинку напівобгорілий ясен довго залишався свідком цієї жахливої події. Але тепер і він зрубаний,місце заросло травою, не залишилося і сліду від мук чотирьох душ, котрі тут відбувалися.

   А Петро Степанович,котрий дізнався про це від рідних, приїхав до Ромна і, поплакавши досхочу над рідним попелищем, гірко докоряв собі за таке не обдумане прокляття. Потім він повернувся до Харкова, вступив на службу до інтендантського відомства. Через деякий час одружився на багатій купчисі, і тепер,здається, ще живий і служить у інтенданстві  у Києві.

                                                                           УІІІ.

     До введення міського положення 1872 року  у Ромні не було навчальних закладів, котрі утримувалися б за кошти міста, або у влаштуванні котрих міська громада  брала б участь. Народне училище, яке було засновано  ще у кінці 18 століття, в 1828 році перейменоване у повітове, а в 1852 - у дворянське, утримувалося  державним коштом і у ньому до 1853 року навчалися діти всіх станів безкоштовно. При училищі знаходилося повітове "ланкарстерське" училище, котре готувало дітей для вступу до 1 класу повітового училища, у якому теж навчалися безкоштовно діти всіх станів. Це училище утримувалося на суми Полтавської дирекції училищ і його утримання було дуже дешевим:  учитель отримував платню 7 рублів 7 коп., законовчитель -  2 рублі 38 коп., сторож - 2 руб.85 коп на місяць, тобто всього 147 руб 60 коп. на рік.

       Потім, на підставі розпорядження губернського правління від 24 травня 1869 року та рішення міської громади від 12 серпня того ж року, було виділено з міських коштів на утримання парафіяльного училища по 411 рублів на рік. Крім того було ще духовне училище, виключно для дітей з духовного стану,яке роташовувалося у найманих будинках у надзвичайній бідності.    Його учні знімали квартири у приватних осіб і часто бідували. Були при церквах  з минулого століття школи у яких викладали церковно-слов'янську граматику і псалтир парафіяльні дячки, котрі й самі не закінчили духовне училище.

   Для жінок не було взагалі ніяких навчальних закладів. До речі, у нас не тільки у старі часи а й майже  до 60-х років  побутувала думка, що  жіночій статі наука зовсім не потрібна. Дівчат навіть не варто навчати грамоті, щоб не пустували і щоб іноді (не дай Боже) не писали листів нареченим. Тому якщо і зустрічалися серед  заможніх купців та міщан ( та й то не часто) такі прогресисти,котрі хотіли мати освічених доньок, віддавали їх у навчання до тих же дячків,де вони навчалися разом з хлопчиками за однією партою. Вивчали,зрозуміло, лише граматку та псалтир або часослов, іноді пишучи крейдою на дошці. На цьому вся освіта й закінчувалася. Так що не варто було турбуватися,що писемна дівчина могла б писати кому-небудь листи. Адже вивчивши граматку та псалтир, за тодішньою методикою навчання мало хто міг розібрати цивільний друк.  Про скоропис і мови немає - жоден,хто закінчував таку школу не міг читати нічого рукописного.

    Нова міська дума, поряд з поліпшенням всього міського господарства, розпочала турбуватися про народну освіту. Ще на засідання 18 листопада 1872 року розглядалося питання про перетворення існуючого у місті Ромні дворянського училища  у реальне. Потім у 1873 році дума спільно з губернським і повітовим земством почала клопотати про створення чотирикласного реального училища, вищих 4-х класів з основним відділенням. Клопотали також про те,щоб паралельно із відкриттям такого училища уряд перетворив дворянське училище у міське, за рахунок казни, прирівнявши предмети викладання у ньому до 3 класу реального училища.

                                                                           

Реальне училище ( нині приміщення школи №2)

      

             

              У результаті такого клопотання, височайше затвердженим рішенням Державної ради 7 грудня 1876 року було вирішено: відкрити у м.Ромні реальне училище з 1 липня 1877 року і виділити на його утримання кошти з бюджету міста та земства у розмірі 15780 рублів з додатковими видатками за рахунок держави 1500 рублів. Губернське земство виділяло для цього 5000 рублів, повітове земство 7780 рублів, міська дума 3000 руб. (зараз міська дума виділяє на утримання реального училища 5100 рублів на рік. І.К.)  Крім того містом було додатково виділено на пристосування приміщення дворянського училища під реальне 10000 рублів. На засіданні думи 15 лютого 1877 року було обрано комісію по переобладнанню приміщення для училища у складі таких гласних: Ф.В.Безпальчева, М.І.Кузнєцова, А.А.Єнкіна,В.Л.Семенчинова та М.В.Кошмана. Було доручено управі просити попечителя Київського навчального округу прислати техніка, щоб той дав вказівку щодо конкретних переробок будівлі дворянського училища під реальне.У проханні також йшла мова про звільнення того приміщення від учнів та обслуговуючогго персоналу з весни,до початку проведення робіт, та про перетворення дворянського училища у трикласне. При проведенні робіт дума додала у 1878 році із міських коштів ще 3000 рублі для завершення роботи. Так що з початком 1877-1878 навчального року у Ромні було відкрито 4-х класне реальне училище, а потім у 1880 році були відкриті при ньому  1та 2 класи.

    Міське училище розташовувалося  у винайманих будинках за рахунок міста та земства. Нарешті у 1895 році для нього  за рахунок земства було збудовано кам'яну будівлю на Полтавькій вулиці, поряд з повітовим казначейством.

     Спеціального жіночого училище у місті не було.У 60-ті роки кілька вчених дам утримували приватний жіночий пансіон, у якому вчилися доньки привілейованих станів.Допомоги від міста чи повіту пансіон не отримував. В 1866 році за клопотанням предводителя місцевого дворянства розглядалося питання про відкриття у Ромні жіночої прогімназії,але  сама справа в архіві думи не збереглася,тому не відомо чим вона закінчилася. Та жіноча прогімназія була відкрита у 1871 році. Вона розташовувалася у винайманих будинках і на її утримання вже з 1872 року видавалося з міських коштів 500 рублів на рік.

    Нарешті у 1877 році колишній предводитель дворянства Ф.В. Безпальчев, як гласний думи, розпочав клопотання про виділення містом та земством коштів на будівництво будинку для прогімназії. За його заявою на засіданні думи 11 липня 1877 року були виділені кошти на побудову приміщення у розмірі 3000 рублів. Тоді ж дума доручила клопотати у попечителя Київського навчального округу про перетворення прогімназії у гімназію, і щоб відкрити у ній 5-й клас у 1877-1878 році.З того часу дума ухвалила виділяти із міських коштів на утримання жіночої гімназії щорічно по 1000 рублів.

   Ну а потім  за допомогою земства, рада гімназії придбала у спадкоємиці Кузьми Петровського дворище по Великій Роменській де у 1878 році було збудовано двоповерхове приміщення для жіночої гімназії. Зараз у ній 8 класів, крім підготовчого,котрий розміщується у флігелі і виховує вона щорічно більше 300 дівчат різних станів,  місцевих та іногородніх.

                                                                          

Жіноча гімназія ( сьогодні школа №1)

   У 1883 році було відкрито парафіяльне училище для хлопчиків та дівчаток всіх станів. Для його приміщення було пристосовано думою міський будинок,котрий раніше займала канцелярія повітового військового начальника. У 1888 році з приводу 900-т річчя хрещення Русі воно стало називатися  Свято-Володимирським парафіяльним  училищем. Воно утримується виключно міським коштом  і на його утримання виділяється щорічно 1218 рублів,з тим щоб діти малозабезпечених батьків,на розсуд управи, виховувалися тут безкоштовно,а інші сплачували  тільки по 6 рублів на рік. 

  На підставі положення про церковно-парафіяльні школи від 1884 року такі школи стали відкриватися при наших церквах.Спочатку була відкрита школа при Соборі, котра розташовується у церковному будинку, хоча й затісному і незручному,але у ній щорічно навчається 20-26 хлопчиків та дівчаток із сімей переважно бідних соборних парафіян.

   Потім при Олександрівський церкві коштом старости В.В.Панєвіна було збудовано окремий для парафіяльного училища будинок,де навчаються виключно дівчатка всіх станів. У різні часи було відкрито церковно-парафіяльні школи при Нікольській,Покровській та Вознесенській церквах. Крім того у ез1895 році було відкрито ще дві недільних школи для дорослих чоловіків та жінок. Перша - у будинку міської управи, інша - у будинку Свято-Володимирського парафіяльного училища. На сьогодні на народну освіту витрачається 7243 рублі сріблом

                                                                               ІХ.

  Підведення у 1874 році до Ромна залізниці дуже швидко вплинуло як на благоустрій міста та приріст населення так і на розвиток торгівлі та підприємництва. Залізниця  за короткий проміжок часу принесла стільки змін і покращань у житті міста, скільки не зробили ярмаркові прибутки протягом століття.

     До відкриття залізниці не було у Ромні ніяких фабрик і заводів, за виключенням кількох цегляних, на яких вироблення цегли і простих глиняних кахлів було примітивним і продукція споживалася місцевим населенням. Не було гуртових складів,не було капітальних будівель і впорядкованих доріг. Все це з'явилося після проведення залізниці і перетвореннями у міському управлінні.

    Перш за все залізниця посприяла покращанню доріг у місті.Невдовзі після облаштування вокзалу та початку регулярних пасажирських та вантажних перевезень,почалося вимощення під'їздних шляхів до вокзалу. Потім за клопотанням повітового справника та міської управи залізниця виявила готовність поставляти за здешевленим тарифом камінь. Ось тоді губернське земство розпочало роботи по облаштуванню кам'яної бруківки по Полтавській вулиці від Засульського мосту до початку гостинної площі,далі по лінії Панського та Рибного рядів, по Московській вулиці до бувшого шлагбаума.Роботи проводилися думою за рахунок резервних міських коштів. Підряд на облаштування бруківки на торгах у міській управі 27 березня 1878 року отримав харківський купець Олексій Гаврилов. він за 22680 рублів  сріблом закінчив бруківку і здав її місту у вересні 1879 року. (Ця бруківка перероблялася у  1896 році і зроблена ширше на 1 сажень,а у кінці Московської вулиці було зроблено бетонну трубу для стоку води у Муховець І.К.). 

    При облаштуванні бруківки на Полтавській вулиці земство обумовило, що утримання та ремонт її покладається на місто. Тому при укладанні кошторису на утримання та ремонт бруківок міста, на засіданні думи 29 травня 1879 року була ухвалена .складена управою такса, за якою збір за проїзд міською бруківкою становив: для грузових візників по20 рублів,легкових і фурок  5 рублів на рік з коня, з місцевих жителів - 1 рублю з коня на рік. Або ж за кожний проїзд , в тому числі із усіх поселян - при їзді з вантажем - 2 копійки,без вантажу- 1 коп., з біржових візників - з пасажирами 2 коп, без пасажирів - 1 коп. з коня.

   Цей збір за угодою із земством, було віддано в оренду купцю Берку Фрідману з 1 січня 1880 року за десять з чимось тисяч рублів. Але скільки було неприємностей та суперечок за цей збір, скільки разів взимку мужички топили коней , об'їжджаючи місто болотами, аби не платити копійки за проїзд прямою дорогою. Служителі ж орендатора притісняли та знущалися над проїжджаючими, та й сам орендатор виявився не дуже чесним платником, так що прийшлось управі з ним судитися. Ось чому для уникнення всіх цих непорозумінь, міська дума наступного року скасувала збір за проїзд бруківкою і залишила тільки податок на користь міста з біржових візників та жителів, котрі мали коней.

  Потім у 1881-1882 роках були вимощені міською управою,за рахунок коштів,що залишилися від будівництва гостинного двору Духівська вулиця від Соборної церкви, Терновцівська та частина Коржівської від Полтавської до нового мосту, а потім і за мостом до залізничної станції. В 1883 році вимощена була Покровська вулиця від рогу Духівської (напроти 2-ї каланчі) до Нікольської і Нікольська - від базарної площі до Полтавської. А управління залізниці із свого боку вимостило Глинську вулицю від воріт товарної платформи до Московської . Потім земство вимостило від Московської вулиці всю Процівську гору до р. Ромна.  Таким чином,завдяки залізниці, котра поставляла до міста дешевий камінь,наше місто стало швидко покращуватися і звільнятися від грязюки.

   В цей же час дума робила суттєві покращання у міському господарстві, видавалися обов'язкові для жителів постанови про благоустрій міста: про чистоту на вулицях та бульварах, про насадження дерев і т.д

   Ще у 1872 році турбуючись про впорядкування міста та його протипожежну безпеку,міська дума запропонувала облаштувати другий пожежний двір.Перший знаходився на самому краю міста, далеко від Пригородку,Могилок та Западинець. Поряд з цим було запропоновано збільшити штат пожежної команди, кількість коней та інструменту.

   Для облаштування другого пожежного двору було закуплено дворище у спадкоємців міщанина Бердичевського ( раніше належав Тромоніну), який гострим кутом виходив на Духівську і В.Роменську. В цьому будинку здавна знаходився земський суд,до скасування у 1863 році. Двір цей продавався за борги.Торги проходили у Полтавському   окружному суді, куди було відряджено для торгів члена управи Омельченка. На купівлю двору було витрачено  3052 рублі, та Омельченко отримав винагороду за поїздку до Полтави 300 рублів. Після цього будинок Тромоніна,старовинний, міцний , було розібрано,гострий кут,котрий він займав залишили порожнім для вирівнювання Духівської вулиці та для місця під дров'яний базар.З розібраного будинку, фасадом на Покровську вулицю було збудовано приміщення для пожежників з теплими сараями для труб, над ним - дерев'яна каланча , у всередині двору,де був архів земського суду, дерев'яні сараї для коней та інструменту. Облаштування цього другого пожежного двору обійшлося місту,крім використаного старого матеріалу, 5722 рублі, 35 з половиною копійок сріблом.

   У 1877 році була збудована напроти Рибного ряду  харчова галерея,замість старої. Облаштування її обійшлося місту у 3500 рублів, і вона тепер дає прибутку 266 рублів на рік.

  У 1880 році позаду тюремного замку було збудовано з резервних коштів два великих будинки для місцевої повітової команди і для управління військового начальника довжиною 36 аршинів та шириною 20 аршинів. Ці будинки будувалися за підрядом і обійшлися місту в 11350 рублів. Тепер у них знаходиться канцелярія військового начальника,новобранці, які прибувають що осені та всі військові команди,котрі проходять через місто.

   У 1883 році у поручика Савича був куплений двір із забудовами  На Могилках, для розміщення там музикантів та кузень драгунського полку,котрий тоді квартирував у місті.Для потреб цього ж полку було збудовано будинок міським коштом при Кінній площі.

     У 1884 році на базарній площі і напроти Рибного ряду були збудовані невеличкі дерев'яні ятки для роздрібної торгівлі різними товарами.57 таких яток вартували місту  6500 рублів,а прибутку вони дають 2316 рублів на рік.

       У 1890-92 роках були збудовані на Кінній площі  скотобійні за 6500 рублів, котрі дають місту чистого прибутку 300 рублів  щороку.

     У 1896 році за Соборною церквою було збудовано 16 м'ясних лавок і 20 ларів при них. Витрачено на них 6253 рублі 72 копійки.А прибуток вони дають 1775 рублів на рік.

  Ці останні споруди, як і приміщення для міського училища, будувалися на гроші,позичені містом у власників лавок гостинного двору, але яку ж користь вони приносять і будуть приносити місту, крім зручності та краси.

                                                                                 Х

   Після звільнення Семенчинова , в 1884 році міським головою було обрано рідного племінника  Івана Степановича Терновця,надвірного радника  Миколу Михайловича Терновця. Людина молода,енергійна, отримав університетську освіту,жив разом із батьком  у Москві і служив там мировим суддею.  Обравши його на посаду міського голови,роменці покладали на нього великі надії. Але, на превеликий жаль, пробув головою він тільки два роки. Потім звільнився  і знову поїхав до Москви на вищу посаду по судовому відомству, подарувавши місту три лотерейних білети, для утворення, в разі виграшу,особливого фонду - імені Івана Степановича Терновця.

  Але і за такий короткий термін перебування на посаді міського голови Микола Михайлович заслужив глибоке визнання міста  та залишив по собі  добру пам'ять тим,  що завдяки його дієвому та кваліфікованому клопотанню до нашого міста була проведена Кременчуцька залізниця. Ось як це було...

   У 1885 році надійшло розпорядження про будівництво казенної залізниці  від Кременчука до Ромна. Голова комісії по її будівництву, інженер Печковський тривалий час не погоджувався з тим,щоб дорога була підведена до Ромна. У своїх розрахунках він наводив такі аргументи: що пагорби , які оточують місто з півдня та заходу,  не дають можливості підведення залізниці до міста; що такі роботи будуть вартувати зайві 300 тисяч; що,нарешті, самі пагорби передмість Могилок та Лозової по своєму геологічному нашаруванню складаються з осаду рухомих плавунів і з часом можуть розповзтися. Так що, незважаючи на всі прохання та клопотання думи, він планував з'єднати  Кременчуцьку лінію залізниці з Лібаво - Роменською на 19 версті від міста поблизу станції Талалаївка.І цей проект вже був затверджений паном Міністром   шляхів сполучення.

   Міська дума уповноважила  міського голову  М.М.Терновця та предводителя дворянства Г.М.Навроцького клопотати в усіх інстанціях ,щоб запроектована залізниця неодмінно проходила через Ромен. У своїй постанові та клопотанні дума мотивувала це тим,що віддалення лінії Кременчуцької залізниці  на 19 верст від міста буде згубним для міста;  що всі діючі ярмарки, торгівля та фабрично-заводське виробництво занепадуть. Нарешті, ділянка залізниці від Талалаївки до Ромна не буде не мати ніякого значення, бо Лібаво-Роменська залізниця скоро теж мала стати казенною і всі залізнично-дорожні споруди доведеться знищити як непотрібні або перенести до станції Талалаївка.

   Завдяки таким переконливим доказам,що були надані уряду та старанням уповноважених від міста панів Терновця і Навроцького,котрі кілька разів їздили до Петербургу, проводилися неодноразово нові дослідження двох напрямків будівництва дороги. Один - за планом Печковського мимо Ромна через Коржі до Талалаївки, а інший - за проханням міста ,до станції Ромен Лібаво-Роменської залізниці. Двічі приїздила комісія для дослідження породи пагорбів,котрі Печковський назвав рухомими плавунами. Кілька разів брали проби порід, возили їх до С.Петербургу для геологічного вивчення і визнали пагорби первісними нашаруваннями,котрі не є загрозою майбутній залізниці. Завдяки цим дослідженням та клопотанням уповноважених було змінено проект Печковського і вирішено підвести дорогу до Ромна.

     Отримавши цю радісну звістку,міська дума на засіданні 25 травня 1888 року, крім подяки уповноваженим, ухвалила: клопотати про присвоєння Г.М. Навроцькому звання почесного громадянина м.Ромни,враховуючи те,що він крім нинішніх турбот,раніше клопотав про проведення до Ромна залізниці від Лібави і що без його сприяння може б і не було у місті залізниці.

                                                             

                                                Григорій Миколайович Навроцький

     На тому ж засіданні було прочитано листа уповноважених від міста  п.п. Навроцького та Терновця що мета їх клопотання про проведення до Ромна залізниці була досягнута виключно завдяки увазі вищих державних сановників Товариство Лібаво -Роменської залізниці чимало допомогло у цій справі,висловлюючи готовність на значну кількість  поступок як по з'єднанню залізниці так і по спільному користуванню вокзалом. Після прочитання цього листа дума ухвалила: висловити вдячність за співчутливе сприяння голові правління Лібаво-Роменської залізниці Авраму Ісаковичу Заку, а також представнику  товариства у державних установах, керуючому дорогою Миколі  Едуардовичу Ададурову,завдяки зусиллям якого, а також інженера Погорілко було розроблено проект зручного з'єднання залізниць  та розроблено зручний підхід до Роменського вокзалу  від останньої станції Біловоди через р.Сулу.

    За новим проектом необхідно було здійснити вибрання землі через міський вигін, відрізати невеликий кут християнського цвинтаря і над передмістям Западинці зробити відповідно до нахилу насип.Потім було збудовано у кінці Западинців біля с.Лозової залізний міст через Сулу і, таким чином всі роботи по проведенню залізниці було завершено у вересні 1888 року.Вокзал же залишився спільним для обох доріг.

   У середу,27 вересня була отримана від інженера дороги Печковського телеграма на ім'я настоятеля Собору. У ній писалося, що єпископ Полтавський  Іларіон прибуде у Ромни екстреним поїздом 30 числа о 15-30. Він буде служити усеношну у Соборі, а  вранці 1 жовтня буде освячувати залізничний міст на Сулі. 30 вересня по обіді на зустріч владики вирушили настоятель Собору,міський благочинний,голова, справник,гласні думи та багато інших. Разом із владикою приїхали протоірей,ключар Полтавського кафедрального собору Уралов,протоірей Кременчуцького собору Бєлявський, два диякона та хор півчих 25 осіб. Архієрейське служіння у Соборі за участю прибулих із ним протоіреїв і нашого місцевого духовенства супроводжувалося співом двох хорів -  Архірейського та Соборного.Воно було урочистим та зворушливим і тривало від 5 до 9 вечора. Після величання владика читав на амвоні посеред церкви Акафіст Покрову Пресвятої Богородиці, сам мирував присутніх у церкві, яких було дуже багато.

   Наступного дня, у суботу 1 жовтня о восьмій ранку Архірей із усіма священнослужителями та керівними особами вирушили до вокзалу, де зібралися теж багато службовців,військових та цивільних чинів.Були тут і деякі містяни, запрошені забудовником за квитками на обід у Ромодан. Усі сіли  до особливо спорядженого для цих урочистостей поїзду,прикрашеного прапорами та квітами і вирушили до мосту. Там всі вийшли з вагонів на високий насип.Владика із священослужителями відправив молебень із водосвятою,а губернатор  розрізав стрічку,котра перев'язувала міст. Вся процесія пішла мостом співаючи тропаря " Спаси Господи люди твоя",окропляючи його святою водою на обидва боки. Сама природа раділа цим урочистостям - незважаючи на жовтень був тихий та теплий і ясний ранок, як серед літа. О 10-30 цей перший спеціальний поїзд відбув на станцію Ромодан.Слідом за ним рушило ще кілька поїздів.Обід і бал там продовжувалися до пізньої ночі.

   Таким чином з 1 жовтня 1888року було відкрито постійний рух по новій Ромни-Кременчуцькій дорозі,яка надала місту ще більше значення між іншими містами, збільшивши його торгові та промислові прибутки.

    

       

                                                                     

       При відкритті цього другого рейкового шляху через місто міська громада,за ініціативою нинішнього міського голови  Івана Євгеновича Червінського порушила клопотання перед урядом про дозвіл залишати у місті збір з вантажів,котрі перевозяться залізницею для перекриття витрат на замощування каменем підїздів до вокзалу, а також для ремонту та розширення вже існуючих на підїздних шляхах бруківок. Після збору необхідних розрахунків та визначення розміру збору, до цього з розумінням поставилися і купці та промисловці,котрі вели торгівлю у місті. Вони подали від себе 2 квітня 1893 року клопотання Директору Департамету мануфактур і торгівлі, про якнайшвидше задоволення клопотання міського громадського управління.

    Але тривалий час справа стояла на місці,хоча  за вимогою п.Міністра було розроблено та затверджено міською думою групування вантажів у трьох групах і збір з них визначено не більше 1 коп.з пуду. Тоді на своєму екстреному засіданні  2 грудня 1893 року міська дума ухвалила просити почесного громадянина м.Ромна Григорія Миколайовича Навроцького взяти на себе тягар вирушити до Петербургу і  клопотати в потрібних інстанціях про якнайшвидше вирішення питання по збору з вантажів 

  Наслідком такого клопотання думи та п.Навроцького стало Височайше затверджене рішення 

Державної Ради від 3 червня 1894 року про дозвіл м. Ромну брати на користь міста протягом десяти років тимчасовий збір з вантажів,що привозилися і вивозилися з нього залізницями, відповідно до такси погодженої п.Міністром Внутрішніх Справ за узгодженням з Міністрами фінансів та шляхів сполучення.

     Такий узаконений збір, відповідно до укладеної головою п.Червінським з начальниками Лібаво-Роменської та Кременчуцько-Роменської  залізниць угоди, став збиратися з квітня 1895 року  і який дає прибутку місту 10000 рублів на рік. Так що наше місто у недалекому майбутньому може ще більше покращити свої дороги і вимостити каменем багато підїзних шляхів до вокзалу. А замість вже застарілого Коржівського мосту збудувати через яр Муховець насип з бетонною або чавунною трубою,для чого вже складаються проекти.

                                                                             ХІ

    З усього вищесказаного ми бачимо,що Ромен дуже древнє місто,котре існує більше 800 років. Ми знаємо,хоча б частково, що відбувалося у ньому принаймні протягом двох останніх століть, бо про більш давні часи не збереглося ніяких свідчень.

     Ми бачили також,що з початку минулого століття наше місто вже славилося торгівлею і значними обігами своїх ярмарків,що завдяки цим ярмаркам воно півстоліття тому мало значні капітали і у ньому жило чимало багатих обивателів. І в той же час,не зважаючи на заможність, зовні місто місто мало відрізнялося від існуючих сбогодні великих сіл.

   Городяни у старовину не любили розкоші та франтівства, мало турбувалися про зручність та прикрашання своїх жител, про будувництво капітальних будівель і не мали уяви про догляд за парканами, бульварами, вулицями тощо.Тоді це нікому не було потрібно.Жили собі у простеньких критих соломою хатах, не соромилися  потопати посеред вулиці у багні. Зате жили вони безтурботно, у повному спокої,  і тільки зберігали грошики "на чорний рік". Та й тодішні правителі міста, тобто дума,котра була у повній залежності від губернського начальства, сумлінно берегла місцеві капітали,ніколи не думала та й не мала права зробити з них щось корисне для міста.

  Усі зміни по благоустрою міста, його розширенню та збільшення його населення відбулися не більш ніж за останні 20-30 років або,краще сказати, після перетворення міського управління та будівництва залізниць. Тому у висновку до цієї оповіді цікаво вивести в короткому нарисі свідчення за останні 30 років про прибутки та видатки міста, про зростання кількості населення та кількість нерухомого майна.

   У1867 році міських доходів було 14976 рублів 41 3/4 коп. А витрат -13186 руб. 8 1/4 коп. На 1872 рік,напередодні впровадження нового міського положення залишалося міського капіталу у білетах міського банку  58116 руб.34 коп. Прибутків за кошторисом на 1872 рік нараховано 16771 руб 52,5 коп. і витрат стільки ж.

  З того часу прибутки та витрати міста починають поступова зростати з кожним роком. На 1897 рік за кошторисом,затвердженим думою, прибутки становили 55432 рублі, а видатки - 55348 рублів 60 копійок.

  Жителів у місті у 1867 році за статистичними даними було  5000 душ обох статей.  У 1872 році при введенні нового міського положення, за даними поданими міською думою губернатору, населення міста становило 5669 душ. А у 1897 році,при проведенні першого загального перепису населення з'ясувалося, що у місті проживає  15000 осіб. Отже, протягом 30 років населення міста зросло  в три рази, а прибутки збільшилися майже вчетеверо.

     В 1867 році за даними податку на нерухомість у місті було дворів різних обивателів 783, в тому числі християн 748, євреїв 35. Це крім  300-т кам'яних лавок, з яких жодна євреям не належала. Міських забудов, котрі б належали місту не було жодної, окрім 16 лавок у гостинному дворі.

 У 1896 році  у місті було дворів обивательсьеких 1087. З них християнських - 993 та  єврейських - 94. Лавок у гостинному дворі приватних -284 , з них євреям належало 65.

   На сьогодні місто має таке нерухоме майно:

-  двір із забудовами на Глинський дорозі на Могилках, будинок не Процівській горі - придбані та облаштовані для військових потреб;

- два великих будинки за тюремним замком для військових казарм та управління повітового військового начальника;

- будинок парафіяльного училища та кам'яний будинок  міського училища на Полтавській вулиці;

-  торгівельних крамничок:  біля харчової галареї -27, на базарній площі -30,  біля 2-го пожежного двору- 3;

  -два пожежних двори - кам'яний та дерев'яний з каланчами;

- будинок з будовами для міських боєнь на  Кінній площі;

- 16 мясних крамничок та 20 ларів при них за Соборною церквою.

   Всього з часу впровадження  міського управління було придбано та побудовано міських забудов на суму більш як на 75000 рублів.І це не рахуючи Коржівського мосту, фонарних стовпів,чанів для води, вітрин, поперечних мостків на вулицях, інших покращань у міському господарстві а також витрат на переробку приміщення реального училища та облаштування жіночої гімназії як і щорічного ремонту міських будівель.Кам'яних бруківок на вулицях та базарній площі було вимощено за міський рахунок більше 2000 погонних сажнів на суму більше ніж 40000 рублів.

       Так що враховуючи всі витрати на благоустрій міста з початку введення міського  уложення, нова дума витратила на цю справу більше як 200000 рублів. І робилося це вже без будь-яких запасних капіталів, за рахунок поточних витрат т а часткова за позичками.

    З 1867 по 1896 рік кількість дворів пересічних громадян зросла на 304,а будинків у них мабуть вдвічі  більше. Будинки в усіх дворах, особливо всередині міста, тепер будуються не за старим зразком - всередині двору, а фасадом на вулиці. Серед них багато збудовано з каменю або обкладено цеглою і всі досить гарної архітектури.На усіх вулицях,завдяки обов'язковим постановам думи є бульвари з огорожею і при них канавки для стікання води., а самі  бульвари засаджені з обох сторін деревами. Так що можна без перебільшення сказати,що на сьогодні місто являє собою суцільний сад, з охайними доріжками - бульварами для пішоходів.

                                                                           

    

                                      Бульвар Панського ряду ( нині бульвар Шевченка)

   За той же час,тобто після перетворення міського управління і проведення залізниці,  у місті було відкрито дві тютюнових фабрики з паровими двигунами при 430 робітниках  з річним оборотом 1 450 000 рублів;  три млина з паровими машинами на 50 робітників з оборотом в 100 000 рублів; один спиртоочисний завод з оборотом у  16 000 рублів; один чавунно-ливарний завод  при 17 робітниках  з оборотом у 20 000 рублів;  дві типографії з ручними машинами при 10 робітниках з оборотом у 7 000 рублів; дві фотографії  з оборотом у 2000 рублів; 9 гуртових мануфактурних складів з оборотом 1 950 000 рублів.

  Крім того на сьогодні у місті є: 52 мануфактурн7их роздрібних магазини з річним оборотом 310 000 рублів; 10 шкіряних та шорних крамниць  з оборотом у 9100  рублів; 25 бакалейних магазинів та крамниць з оболротом у 509 000 рублів;  14 галантерейних магазинів та крамниць з оборотом у 151 000 рублів; два магазини золотих та срібних виробів з оборотом  10 000 рублів; 6 меблевих,посудних та скляних магазинів  з оборотом 68 000 рублів; 9 рибних крамниць з оболротом у 184 000 рублів;  дві аптеки та два аптекарських магазини з річним оборотом у 25 300 рублів;  борошняних,  хлібних складів та борошняних крамниць - 18 з оборотом у 14 000 р.,; 4 залізних магазини з оборотом у 106 000 руб.; лісних та дров'яних складів 8 з оборотом у 96 800 рублів;  2 хутрових магазини з оборотоми у 38 000 руб.; один склад землеробських знарядь з оборотом у 30 000 рублів; один соляний склад з оборотом у 25 000 рублів; один гасовий склад з оборотом у 15 000 рублів; один яєчний з оборотом у 10 000 рублів;  6 тютюнових склади з оборотом у 162 000 рублів;  один шибайний склад (  шибайним товаром називали пух,перо,щетину,кінський волос,віск насіння. Такі товари скупляли прасоли В.Т.)  з оборотом у 20 000 рублів.  ( звіт міської управи  за 1895 рік та пояснювальна записка до нього І.К.).

   Два комісіонери із швейними машинами,одна маслобійня та сила дрібних крамничок по всьому місту : бакалійних,залізних та ін. не ввійшли до вказаного обороту.

                                    

                     Казенний винний склад ( сьогодні -старе приміщення коледжу СНАУ)

                                                                   Паровий млин Рубінчика 

 Це, так би мовити, постійна місцева торгівля і промисловість.  А обороти чотирьох Роменських ярмарків ,за даними міської управи доходять на сьогодні до 20 млн. рублів.

  В 1896 році було видано торгових посвідчень : першої гільдії - 8; другої гільдії -197; на роздрібну торгівлю - 235; промислових для робітників - 66; для прикажчиків першого класу - 69,другого класу - 333;  квитків: першої гільдії - 41,другої-  259, та роздрібну торгівлю 366 

   При таких величезних постійних та ярмаркових оборотах  ( крім міського банку та товариства взаємного кредиту, з оборотом до двох з половиною мільйонів),  у місті було відкрито з 1883 року віділення Державного банку. Крім того діють дві приватних банкірських  контори,котрі виробляють більше 350 000 рублів річного обороту.

  Тож все це зайвий раз доводить, що місто наше квітне і розвивається,розширюючи з кожним роком свої комерційні та промислові підприємства. В першу чергу це відбувається завдяки здавна вигідному розташуванню міста в торгівельному відношенні та проведенні важливої залізниці,котра з'єднала два моря та багато важливих пуктів.  А по-друге - завдяки  особливій сумлінній діяльності на користь міста  нинішнього міського громадського правління.

                                                               

                              ЧАСТИНА ІУ

            ІСТОРИЧНІ ТА СТАТИСТИЧНІ                         ЗАПИСИ  ПРО МІСЬКІ ЦЕРКВИ

                                             РОЗДІЛ І

                                 

                                    СОБОРНА ЦЕРКВА

                                                 

                                                    І

   

   Спочатку  найдавніше поселення на території Ромна знаходилося на двох природніх глинистих горах  на схід над рікою Сулою.Саме там пізніше було збудовано Успенську церкву та цитадель для спостережень за пересуванням половців, які кочували за лівим берегом Сули. Ці гори були зриті у різних напрямках глибокими підземними ходами, котрі до цього часу ніхто не досліджував. Міські легенди повідомляють багато чого цікавого про ці ходи. І тепер ще живий один старий,який років 80 тому,коли був школярем школи у замку часто ходив зі своїми товаришами-школярами до одного з цих ходів,котрий знаходився під теперішнім церковним двором.Він запевняє,що цей хід йде до Сули.Ще й тепер видно верхню частину входу до цієї підземки,ліворуч від доріжки,що веде повз ремеслену управу до річки,але ніхто не ризикує ввійти до цього ходу. У 1889 році від обвалу гори навесні відкрився вхід до іншого ходу під Соборним валом з боку Виноградівщини по дорозі,що веде з лівої сторони  теплої церкви до річки. Але і до цього ходу ніхто не спускався.  Біля бувшого сотничого  двору під дорогою,що йде від тюремного замку вниз до річки, теж у 1889 році відкрився на глибині 5 аршин від поверхні дороги з двору Концевича дуже довгий хід. До нього спускалися два сміливці із робітників,але не могли пройти більше 3-4 аршин,тому що свічка та лампа гасли,а повітря до того було задушливим, що з отвору,до якого вони спускалися, виходила синя пара.

                                                                            ІІ

   Ще у дитинстві чув я від старих людей,що під Соборною горою та у замку,де була цитадель, викопували у давні часи багато грошей. Але деякі з них були закляті, так що той,хто їх викопав не міг тими грошима користуватися. Так,наприклад,у дворі подарованому у 1831 році Соборній церкві міщанкою Феодосією Майбородиною,жив перший чоловік цієї Майбородиної  міщанин Гряк з двома братами . Він випадково викопав у своєму дворі під горою казан грошей,через який все чоловіче покоління цих Гряків вимерло. У 1854 році один старий солдат,батько та дід якого постійно жили на Пригородку, розповідав,що коли будували Соборну церкву,то в одному місці,нижче фундаменту відкрився такий глибокий хід,до якого ніхто з робітників не наважувався зайти. Тоді туди відправили одного тюремного в'язня, котрий довго там ходив і ,вийшовши,розповів,що бачив там багато кімнат і у них багато срібних та золотих грошей.А у одній з кімнат сидів за столом дуже сивий старий з книгою у руках. Він сказав цьому колоднику: "Тебе послали сюди дізнатися,що тут є?  Скажи, що тут дуже багато грошей,як бачиш я і сам є гроші! Але хай не намагаються їх тут шукати - цих грошей ніхто не візьме, вони закляті!".

     Багато подібних переказів було у пригородських жителів років сорок тому, тепер вони вже забуті  та їм ніхто не вірить. Але років 20 тому, один Ф.М.,який жив поряд з церковним двором,розкопував у свєму дворі  гору і викопопав глечик із золотими та срібними монетами.Більшу частину грошей вкрав його робітник,котрий рив цю гору і невідомо куди зник.  Ф.М. продав решту грошей, збудував там же під горою інший будиночок і по- сьогодні живий та здоровий.Отже ті гроші не були закляті. Правда, срібні гроші були не дуже старовинні. Польські злоті ХУІІ століття, найнижчого срібла, тому не дуже він і забагатів,а залишився тим же Ф.М.

     А у 1856 році,я сам був свідком того,як один із городян,Андрій Золотаревський, хотів було збудувати на своїй землі, в замку,нижче ремісничої управи будинок. Коли ж прокопали для фундаменту траншею,глибиною не більше аршину,то в одному із кутків,у напрямку до Соборної церкви,відкрився такий довгий хід,що багато солдатів та робітників,котрі намагалися в нього зайти,довго там не витримували, бо свічки та ліхтар гасли,а дихати було важко. Після цього Золотаревський залишив те місце не забудованим,яму засипали. а хід той ніхто не досліджував.

                                                                             ІІІ

  На таких підземних ходах та погрібах стояла у Ромні з давніх часів дерев'яна Успенська церква,яка на ХУІІ ст. була Соборною, тобто головною у місті. Час побудови цієї церкви визначити складно, бо ніяких писемних і навіть речових пам'яток старіших ХУІІ ст. при ній не  збереглося.

Лише ваги та міри,котрі здавна належали Соборній церкві, можуть свідчити,що церква ця існувала ледь не від самого хрещення Русі. У часописі " Странник"за листопад 1886 року було опубліковано статтю Костянтина Висоцького  " про церковних старост", де було зокрема зазначено: " ваги та міра були справою совісті і були віддані у відання церкви ще у часи Римської імперії,де єпископам було надане право брати участь у виборах наглядачів за вагами і звелено було охороняти у церквах під наглядом єпископів міри та ваги Законодавця Мойсей"

    У нас вага та міра були віддані у відання церкви статутом князя Володимира Великого і спостерігати за ними також було доручено єпископам. З того часу у кожному місті при центральній церкві зберігалися зразки одиниць міри та ваги. А так як ваги були при Соборній церкві до 1755 року і належали їй так довго, що на початку минулого століття ніхто не знав,за яким правом церква ними володіє. За одним цим фактом можна припустити,що вони заведені при церкві з часів Великого Князя Володимира.. Тож Успенська церква у Ромні була облаштована якщо не при княжіння Святого Володимира, то при найближчих його спадкоємцях, коли статут про ваги за грецькими номокампонами ( церковні правила, В.Т), дотримувався ще неухильно.

                                                                 

ІУ

  

    Так як бувша дерев'яна Успенська церква і нова побудована при ній кам'яна церква зішестя Святого Духа складають одну парафіяльну церкву,котра вважалася у місті Соборною ще у ХУІІ столітті,то і опис їхній має бути спільним.

   Не вдаючись у марні здогадки та припущення по час заснування давньої Успенської церкви, досить сказати,що вже на початку минулого століття вона була вже дуже старою. Тому ктитори з парафіянами  збиралися реставрувати її,або ж переробити, про що  у 1738 році було отримано якийсь указ від митрополита київського Рафаїла Заборовського.Але вже у 1840 році це розпорядження було митрополитом відкликане. Тож у ті роки Успенська церква у не ремонтувалася і не перероблялася,бо поряд будувалася чи вже навіть була в основному закінчена нова кам'яна церква Зішестя Святого Духа. доки ця нова церква опоряджувалася всередині, у 1738-47 роках богослужіння проводилося у старій Успенській церкві. Потім,коли у 1747 році  була закінчена та освячена, то стара у 1748 році була продана у Процівку, а іконостас з неї залишився при Соборі. Усі ікони,хрести, Євангелія та інше церковне начиння надійшли до нової кам'яної церкви.

                                                                         

                                                                              У

  Коли саме була закладена  і на чий рахунок стала будуватися поряд із давньою Успенською церквою нова кам'яна в ім'я Зішестя Святого Духа церква - точних даних немає. Хоча у церковному описові 1827 року і було сказано що " церква ця була закладена  у 1735 році коштом і на пожертви поміщиці  Маври Заборовської", але цей опис не заслуговує ніякої довіри. Адже його укладальники не тільки не звірялися із церковними справами та документами,але й полінувалися навіть розібрати церковні речі,котрі залишилися від старої Успенської церкви. Опис вони робили за переказами старожилів, за якими  нібито Успенська церква стояла за 35 сажнів на захід від нинішньої,тобто на базарі,де пізніше стояли єврейські міняльні столи. Згоріла вона від блискавки і залишилося лише одне Євангеліє, вірогідно врятоване від пожежі.

     У це вірили і це стверджували всі старі священнослужителі собора. у тому числі і бувший з 1830 року міським благочинним настоятель собору протоірей отець Григорій Дияконенко. Він за цим же описом звіряв церковне майно, про що свідчать чисельні власноручні помітки у тому описові зроблені у 1831 році і у наступні роки. І він,мабуть, бачив не тільки Євангеліє "врятоване від пожежі", а й чисельні книги,ризи, чаші та інші речі,котрі надійшли в кінці ХУІІ - на початку ХУІІІ століть до старої Успенської церкви, а потім перенесені до нової,кам'яної. Але Бог знає,чому він не наважився виправити безглуздий   опис 1827 року. Навіть за описом 1843 року, в багатьох місцях виправленому о.Григорієм Дияконенком, записано що "плец",де була раніше стара церква, нині знаходиться під торговою площею, і чим за це церква винагороджена - немає ніяких свідчень, а можна припустити,що замість цього "плеца", було виділене дворове  місце на площі. Але чому ж місце,де був престол старої церкви, залишилося не обгородженим і свтотатствено було зайняте єврейськими міняльними столами? По це ніхто із священнослужителів собору ніколи і не думав!

   Важко також погодитися із облаштуванням нової кам'яної  Соборної церкви коштом поміщиці Маври Заборовської. Хоча переказ старожилів про це зберігався у народній пам'яті раніше укладеного опису 1827 року. Але з чим і як його узгодити,коли справи та документи цей переказ заперечують? 

    Покійний о.Стефан Терешкевич,котрий довго служив священником у соборі,розповідав неодноразово такий переказ,чутий від свого батька та діда (Дід його, Трохим Терешкевич був протопопом у Ромні  з 1780 по 1805 рік,а прадід,Стефан Терешкевич служив у канцелярії архієпископа Рафаила письмоводителем у 1730-1740 роках. І.К.). Начеб то  під час шведської війни,коли Петро І був проїздом у Охтирському монастирі, а Карл і Мазепа квартирували у Ромнах, то якийсь ігумен чи архімандрит Охтирського монастиря  начеб то родич поміщиків Заборовських,котрі проживали поблизу Ромна,запросив государя до себе на сніданок. Лакей,подаючи вино та келихи, з переляку чи від ваги посуду, впустив таріль і весь посуд розлетівся вдрузки перед государем. Ігумен же не розгубився і голосно вигукнув: " Так,Великий государю,хай падуть вороги твої під ноги твої!"  Цим побажанням Петро залишився дуже задоволеним,був під час сніданку  веселим,милостиво розмовляючи з усіма.Ігумен же, вирішив скористатися нагодою і почав просити Государя помилувати Ромен від руйнації,котру князь Меншиков готував місту, після виходу із нього Карла,згищивши Ромен назавжди. Але по щасливому завершенню війни, як і передрікав ігумен, Государь скасував наміри Меншикова. На згадку про це і в занк подяки Богу за уникнення містом розорення,Зборовські  начеб-то і почали будувати у нас кам'яну церкву в ім'я Зішестя Святого Духа.

                                                                             

   

                                                                             УІ

    Цій легенді Терешкевечів, у зв'язку із служінням Стефана Терешкевича у канцелярії архієпископа Рафаїла, можна було б надати певну частку вірогідності. Можна навіть припустити що архієпископ був ріднею поміщиків Заборовських,котрі жили біля Ромна у Вовківцях,хоча в історії Бантиш-  Каменського  стверджується,що він народився у польській Галичині від польського шляхтича і матері православної.Та може й наші Заборовські були з польської шляхти - все це можна було б припустити.  Може навіть у Рафаїла і була сестра Мавра,яка не вийшла заміж до старості,присвятила себе служінню Богу і добрим справам, вибудувала,як говориться у церковному описові, власним коштом  Соборну церкву виключно для порятунку власної душі.

Та знову ж таки переказ Терешкевичів та свідчення церковного опису дуже далекі від істини. По-перше події - руйнація Ромна та побудова церкви -  розходяться за роками:  війна закінчилася у 1709 році, а церква.за описом, закладена лише у 1735 році. По-друге- за тодішніми законами старости були тільки при тих церквах, котрі будувалися громадами - кінцями,слободами,вулицями і т.п.  У тих же парафіях,утворених біля храмів,збудованих на землях приватних осіб, церковними прибутками розпоряджалися на правах приватної власності  ті,хто ці храми будував - поміщики,вотчинники, або поставлені ними ж старости.

  У нас при Соборній церкві,як видно із церковних справ, ще із ХУІІ століття було по два-три ктитори,котрі завжди обиралися із знатних панів ( тут термін ктитор вживається у значенні церковного старости В.Т,) і утверджувалися у цьому званні не духовною а світською владою -  лубенським полковником. У кінці шестисотих років ктиторами були Ян Рубан, Андрій Мартинович, Григорій Федорович. На початку семисотих років був ктитором такий собі отаман Федір Ласкевич,але про інших при ньому нічого не відомо.Нарешті з 1738 року ктиторами були Роменський отаман Федір Лук'янович і бунчуковий товариш Андрій Полетика. Перший з них обіймав цю посаду по 1750 рік, а останній - по 1757 рік.Так що саме при них була закладена,збудована та освячена кам'яна Соборна церква в ім'я Зішестя Святого Духа.

УІІ

   Отже,якби ця церква будувалася коштом поміщиці Маври Заборовської, то і згадуваних ктиторів при ній би не було,або,принаймні, не було б потреби Лубенському полковнику та рахунковій комісії вимагати від ктиторів звітів про використання церковних сум. А тут була ціла справа,розпочата  у 1762 році за наказом Київської Духовної Консисторії,відповідно до якого вимагалася від ктиторів детальна інформація про прибутки та видатки від важниці починаючи з 1738 року а також купчі угоди чи інші документи на цю важницю. На що Полетика і,після смерті Лук'яновича, син його Петро Лук'янович у своїх звітах до духовного правління повідомляли,що "купчої на важницю не мали, а збори з неї отримували за книгами отриманими з військової канцелярії, збори отримували за ордером вказаної канцелярії, а видані їм книги з 1738 по 1750 роки вони подавали до Лубенської рахункової комісії,про що свідчать відповідні розписки. Усі звіти про прибутки та видатки по церкві вони здавали щорічно до цієї ж комісії". Уже одного цього достатньо,щоб стверджувати,що Соборна  кам'яна церква будувалася не коштом якоїсь особи, а за рахунок прибутків  від важниці, яка здавна існувала при головній церкві міста. Може з-за невеликих доходів ця церква будувалася дуже довго,може будівництво було розпочате ще у кінці ХУІІ століття,або,принаймні невдовзі після вигнання з міста шведів. це тим більш вірогідно,що уже у 1762 році  церкву цю вже називали старою і їй потрібний був значний ремонт.як пояснювали ктитори та парафіяни "дах на ній зовсім зносився,стропила згнили від чого теча у церкві через склепіння  чимала буває" ( Справа у церковному архіві про ремонт старої соборної церкви Зішестя Святого Духа 1762 року. І.К). А цього ні в якому разі бути не могло статися за 15 років,адже будівництво завершилося у 1747 році ( та й стропила навряд чи змогли б прогнити) . Тому можна булоб погодитися з переказом Терешкевичів,що почали її будувати після шведської війни і можна припустити що у її будівництві бралиякусь  участь пани Заборовські,котрі жили у Вовківцях і мали свій двір у місті..

    І все ж це лише здогадки,засновані на легенді, а у справах церковних немає жодної згадки про Заборовських .Хоча двір їхній у місті був,але знаходився він біля самого виїзду з міста у с. Процівку і у ньому знаходився шинок ( Див. "Книга "Сулимівський архів"  вид.А.Лазаревського Київ 1884 р.стор.273.   І.К.) самі ж вони у місті не жили і Соборними парафіянами не були. тому роз'яснити цей нічим не доведений переказ.підтвердити абоспростувати його можна лише дослідивши місце закладки церкви,якщо в її фундамент була закладена відповідно церковного статуту дошка з зазнченням року засснування та осіб присутніх при цьому. Нарешті існує автентичний указ митрополита Рафаїла Заборовського,надісланий з київсмької кафедральної канцелярії 19 червня 1747 року за №631 на ім'я роменського протопопа Павла Свєта про освячення знов збудованої  кам'яної церкви Зішестя Святого Духа,який зовсім підриває віру у легенду занесену до опису 1827 року як про будівництво церкви Маврою Заборовською так і про про освячення її особисто Рафаїлом Забороським. Адже з цього указу видно,що благословення Архіпастиря на освячення нової церкви просять полковник лубенський Петро Апостол, протопоп та Соборні ктитори Полетика та Лук'янович.Та ні у проханнях цих осіб, ні в указі митрополита немає жодного натяку на те,що церква будувалася якимось окремим благодійником. Та й освячувалася вона не персонально митрополитом, а уповноваженим на те протопопом Павлом Свєтом.

                                                                                 

                                                                                           

                                                                                   

                                          Митрополит Рафаїл Заборовський  (1676-1747)

                                           

                                                                                      УІІІ

   Після остаточного завершення будівництва і освячення у 1747 році нової кам'яної церкви  Зішестя Святого Духа,стара Успенська була розібрана і дерево з неї продали у с.Процівку для будівництва там церкви  Святих Апостолів Петра і Павла, бо стара церква  згоріла від удару блискавки на початку семисотих років. Іконостас з іконами відповідно до клопотання ктиторів та парафіян та з дозволу Митрополита Київського Тимофія Щербацького був влаштований на хорах праворуч у боковому вівтарі Св. Великомучениці Варвари, де було зроблено новий лише один вівтар,для якого тоді ж від Митрополита було надіслано Священний Антимінс ( чотирикутна тканина із вшитою часткою мощей якогось святого,що покриває алтар . В.Т.)  ( У церковному описові 1848 року написано,що іконостас цей невідомого автора  був у 1860 році з-за зношеності розібраний і складений на склепі під дахом вище хорів,куди є хід всередині стіни. Замість нього було зроблено новий іконостас дерев'яний,без різньблених прикрас,котрий існує і по сьогодні. І.К.). Мабуть, при облаштування на хорах бокового престолу було зроблено внизу під ним кіот для ікони Святої Великомучениці Варвари,різбляні прикраси котрого за своєю старовинністю дуже схожі з іконостасом  старої Успенської церкви.

                                                                          

                                           Митрополит Тимофій Щербацький   (1698- 1767)

                                                                                     

   

                                                                                     

                                                                                      ІХ


           Дерев'яна Успенська церква існувала з давніх часів у древній, знищеній лише у кінці минулого століття фортеці міста Ромен. Саме тут зосереджувалася вся міська діяльність і тут від самого заснування міста зосереджувалася будь-яка міська торгівля. У далекі часи,ще у часи язичництва, різноманітні народні зібрання, ігри,міни та продаж проходили поблизу язичницьких капищ, а з часів запровадження християнства,із побудовою церков, біля них стали торгувати. Спочатку торгували продуктами харчування і предметами першої необхідності, а у процесі збільшення міського населення і з розширенням кола його потреб тут стала проводитися торгівля будь-якими привізними товарами. Так як торгові міри та ваги по всій державі за уставом Великого Князя Володимира І-го,виданому ним невдовзі після прийняття християнської релігії, були закріплені за церквою, із цього видно, що Успенська церква вважалася із прадавніх часів головною або центральною у місті. Швидше за все вона була тут єдиною ледь не до кінця ХУІІ століття і саме тому при ній знаходилися зразкові ваги та міри,необхідні при торгівлі.
    Крім щоденних міських базарів,котрі проходили при Успенській церкві, пізніше у певний час стали збиратися більш значні торги або ярмарки,котрі.треба думати, розпочалися тут ще у давні часи.Ось чому вже у шестисоті роки багато панів та торгових людей стали купляти місця на базарі біля Соборної церкви,де у цей час вже були торгові комори,тобто лавки (  У справі про побудову  великого гостинного двору був один документ про право на власність1725 року,у якому було свідчення одного свідка про те як років 30 тому пан Воротеляк продавав свою торгову комору ,яка знаходилася у місті на базарі. І.К.)  А на початку минулого століття, особливо після закінчення шведської війни,на роменські ярмарки вже приїздили торговці з Москви,Тули,Казані,Криму та інших місць.Ці купці,котрих приваблювали вигоди ярмарків у Ромні,купляли тут лавки і двори і залишалися назавжди у роменському купецтві.

   При такій значній ярмарковій торгівлі незаперечно був значний прибуток, як від вагів та сір так і від приватних пожертв. Тому служителі та ктитори після продажу на знос старої дерев'яної церкви зразу ж стали заготвлювати матеріал для побудови теплої кам'яної церкви із дзвінницею при ній. 29 червня 1751 року з дозволу  Преосвященного Митрополита Київського та Галицького Тимофія Щербацького на тому ж місці,де кілька віків стояла стара Успенська церква "щоб воно не пустувало і не було піддане нарузі",вони почали будівництво нової церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці.. За планом над нею мала височіти дзвінниця схожа на середній купол  вже збудованої церкви Зішестя Святого Духа.(  Дзвінниця ця височіла по середині нинішньої теплої церкви,стіни якої  з 1751 року залишилися без змін. Вона спиралася на особливу широку арку,котра займала собою більшу половину церкви. Вхід до церкви був тоді збоку навпроти північного притовру церкви.нинішній передній притвор теплої церкви був зайнятий під склад товарів.Відчинявся він тільки на Новий рік у день Храмового свята Святого Василя Великого.І.К).
  При побудові церкви священнослужителі та ктитори, для отримання більших прибутків, запланували облаштування під новою церквою, як і під уже збудованою великих льохів для зберігання купецьких товарів.мабуть від цього будівництво було затримане, а  з відібранням у 1755 році вагів та мір, зовсім зупинилося. Так що лише у 1780 році будівництво було завершено у чорновому варіанті, церква та дзвінниця були абияк покриті гонтом (деревом) і наймалася разом із льохами під нею для складування купецьких товарів.



                                                                                   Х

  Наскільки  були великими прибутки від "важниці"  у давні часи сказати неможливо, бо при церкві не залишилося ні книг ні звітів про ці прибутки. Але судячи по тому,що ще у ХУІІ столітті крім духовенства,котре мало за законом приглядати за мірами та вагами,  при Успенській церкві було ще три ктитори,котрих обирали з найшанованіших громадян і яких затверджував Лубенський полковник; вони звітували перед полковою старшиною про церковні видатки та прибутки, то ж прибутки на ті часи були досить значними. А у першій половині ХУІІ століття прибутки ці зросли насклільки,що за указом Сенату від 14 жовтня 1848 року наказано було глинському сотникові Антону Крижанівському  з числа вагових грошових зборів починаючи з 1848 року відавати половину на будівництво Соборної Троїцької церкви у Глухові. Отже збори ці були наскільки значними,що тільки за сім років ( до відібрання у церкви права на них) могла бути збудована у м.Глухів церква і що відібранням цих зборів від церков було завдано таких збитків церковним прибуткам,що ремонт старої і закінчення нової теплої церкви Собору призупинилося на значний термін.


   Крім прибутків від вагів та мір, Соборна церква мала багатьох заможніх громадян,особливо у ХУІІ та ХУІІІ століттях, коли тут у цитаделі жили всі знатні та заможні пани і йшла жвава ярмаркова торгівля. Парафіяни  турбувалися про прикрашання та утримання в належному стані своєї  парафіяльної церкви і крім звичайних  парафіяльних пожертв давали ще чимало грошей на її утримання. Однією із найстаріших таких пожертв,котра дійшла до нашого часу є  Євангеліє Львівського друку  1614 року,детально описане на стор.49  историко-статистичного опису Собора,виданого у 1887 році. В ньому було сказано,що надписи на листках цього Євангелія  були зроблені так нерозбірливо,що нічого не мможна було прочитати. В наш час завдяки старанням вчителя історії Роменського реального училища Ф.Д.Миколайчика надпис розібраний і перекладений і я вважаю за доцільне привести його детально без змін у тому вигляді,у якому він був зроблений від стор.15 до,з деякими пропусками до стор .83.
 ( Враховуючи коментарі І.Курилова спробую дати переклад українсько В.Т.):
 " Ця книга,названа Євангеліє, заповідається рабою Божою Марією Омелянівною з чоловіком  своїм Дем'яном Щербиною, козаком війська його королівської милості запорізького, церкві пресятої Богородиці в Ромні року 1635.Молю отці і браття,якщо який непорядок у церкві буде, то потомку моєму сину моєму,або доньці моїй,або зятю моєму книгу з церкви взяти і відати туди куди вони забажають. І якщо її щось попсує,повинні діти мої по моїй смерті із своєї худоби направити.Інший же ніхто не має цоього торкатися -ні піп,ніхто інший навіть родичі мої. Якщо ж хтось наміриться вкрасти її чи віддалити від церкви,нехай буде проклятий першим Нікейським Собором від святих отців анафема Арія Несторія,Савелія  та інщих. І розсудиться зі мною на тому світі перед нелицемірним суддею."
  Але Євангеліє це за 200 років було зовсім зіпсоване і за описом 1848 року його вже неьуло у списку церковного майна. Знайшли його випадково серед старих архівних справ у напівзгнилій обкладинці. У 1882 році воно було за рахунок церкву обкладено у серебро і тепер як пам'ятник старовини зберігається на престолі в Успенському притворі теплої церкви. ( Варто зазначити,що нащадки козака Щербини збереглися й до нашого часу серед Соборних парафіян. У 50-ті роки ще жив на Виноградівщині чудовий старий, якого вважали віщуном,Михайло Щербина,який тривалий час служив ходаком у козачій громаді,був доже богомольний та стараний у церкві. Тепер же живуть його діти та онуки, нікому не відомі бідні люди. І.К.) 

                                                                                    ХІ


  У минулому столітті  при Соборній церкві було багато знатних та заможніх жителів та парафіян. Поблизу саиої церкви, на валу,котрий посьогодні називають "великим двором", у великому кам'яному будинку ще у шестисоті роки жив ясновельможний генеральний обозний Андрій Маркович Маркевич. Після своєї смерті у 1748 році він був похований у цій церкві праворуч по напрямку до алтаря біля своєї дружини Анни Іванівни померлої раніше,у 1743 році.

Пізніше у цьому ж будинку жили деякі  його сини, а потім і онуки.
 Навколо церкви і по нинішнім  Нікольскій та Духівській вулицях,котрі тоді виглядали зовсім інакше,жили найпочесніші парафіяни Собору. З однієї відомості,що збереглася у церковних справах і укладеної за розпорядженням Київської косисторії  3 червня 1761  року видно,що при соборній парафії було тоді:
- справжніх дворів парафіян - 56;
- у них душ чоловічої статі 119, жіночої -103;
- винайманих дворів -  10,в них чоловіків 41 та жінок 41;
- підсусідків різних домовласників - 36 будинків, в них чоловіків 83,жінок- 100;
- бездворових хат - 7, у них чоловіків -18,жінок-23.

   На той час (1760-80 рр.) у списку парафіян перебували: полковник Андрій Маркевич,генерал-гевальдигер Михайло Левандовський, поручик-князь Давид Шаликов.Лубенський писар Петро Лук'янович,бунчуковий товариш Андрій Полетика, Кузьма Полетика, Іван Білогруд, Григорій Михальський, Григорій Андріанопольвький та багато інших значкових та військових товаришів, а також удова Роменського сотника Івана Марковича Маркевича Марфа Семенівна. Її будинок був на протилежній від валу горі, пізніще названів Підзоловщина,де тепер казарма повітової команди.Усі ці пани- парафіяни жили і володіли тут лавками та торгівельними коморами до переведення у 1804 році  Іллінського ярмарку за місто, та й Соборні ктитори були з числа цих знатних панів.

   Те,що причт Соборний у складі протопопа,двої ієреїв,диякона та дячків був завжди задоволений своєю парафією, підтверджує прохання на дозвіл побудови на місці дерев'яної  Успенської церкви нової кам'яної з дзвінницею під нею. У цьому проханні священнослужителі Собора пояснювали Митрополиту,що ніяких виплат їм не потрібно,а досить  і звижайних парафіяльних пожертв. Може і тепла Успенська церква із дзвінницею.закінчена начорно у 1780 році не оздоблювалася зсередини не з-за відсутності коштів, а з метою зібрати з неї прибуток за складування товарів.Ранні обідні можна було з 1751 року відправляти на хорах,тож не було нагальної потреби поспішати із закінченням другої церкви,яка,до речі, була край необхідна для складування товарів та різних домашніх пожитків самих парафіян. Із церковних документів видно,що у минулому столітті не тільки всі погріби під обома церквами і тепла церква були зайняті під складування товарів та речей, але і в притворах великої церкви.у ризниці та алтарі складалися іноді чужі пожитки для зберігання.

    У 1770 році з-за такого зберігання була одна позовна справа між Соборним причтом та одним із знатних парафіян собора  Полетикою.  Син соборного парафіянина грузинського князя Давида Шаликова,поручик князь Матвій Давидович, вирушаючи у похід, залишив на зберігання у ризниці великої церкви велику скриню з невідомими речами, зачинену і опечатану його печаткою. Коли ж цей Мавій Шаликов під час походу невдовзі помер, то його мати - удова-княгиня Анна Шаликова попрохала священників Соборної церкви Данила Базилевського Та Павла Яновського віддати ту скриню. Ті стали витмагати за зберігання велику плату. Княгиня на це не погодилася і подала скаргу до духовного правління.Соборним священникам було звелено повернути скриню з майном її померлого сина. Базилевський та Яновський духовному правлінню пояснили,що вони ніякої винагороди за зберігання скрині у церкві з княгині не вимагали, а тільки просили їх не "образити",бо скриня належить не їй,а її синові і щоб потім не відповідати за чужі речі. Було це у квітні 1770 року, а 25 вересня того ж року , вірогідно на прохання тієї ж Шаликової, відставний прем'єр-майор Кузьма Андрійович Полетика,котрий жив не подалік, виніс ту скриню із церкви до себе додому. Він вдався до таких хитрощів: він попрохав ієрея Яновського разом з усім церковним причтом відправити велику панихиду (невідомо за ким), але не всередині церкви,а у правому притворі,звідки алтаря не видно. І коли почали служити панихиду, Поелтика впустив через паламарню до алтаря чотирьох своїх людей, а присутнього церковного сторожа Грицька Голоту схопив власноручно за груди і сказав:"Мовчати і не писнути!".Далі він звелів своїм людям витягнути скриню із ризниці поза престолом до паламарні і віднести її до себе додому. За це "гвалтівне захоплення" речей з церкви Базилевський та Яновський скаржилися духовному правлінню.Чим справа скінчилася - невідомо, а скриня таки дісталася Анні Шаликовій.


                                                                                   ХІІ

   Раніше весь прибуток за складування в льохах під церквами товарів та речей, за лавки та різні торгові приміщення ,котрі стояли на погості, надходив виключно на користь церкви. Але з переведенням Іллінського ярмарку від Собору на вигін і з побудовою навколо церков огорожі, коли уся торгівля була віддалена від церкви, то льохи займалися під складування купецьких товарів лише зрідка. Тоді, у тридцяті роки, за розпорядженням Преосвященного Гедеона,Архієпископа Полтавського та Переяславського прибуток за надання у користування цими льохами був наданий на користь церковного причту. З часу переведення Іллінського ярмарку до Полтави, льохи винаймалися для складування товарів лише місцевими крамарями та шевцями і прибутку з них отримували не більше як 160-180 рублів на рік.

                                                                                  ХІІІ


     У минулому столітті при кожній церкві у місті мали обов'язково бути школи та шпиталі для убогих. Ці установи були запроваджені, вірогідно, з часу видання Государем Петром І-м духовного регламенту та інструкції церквоним старостам. Суть цієї інструкції була така : майно церковне - майно убогих. Тоді ж було наказано при кожній церкві влаштувати богадільні для притулку убогих,котрих ці голувати там відповідно прибуткам кожної церкви. Потвм указами Священного Синоду від 28 лютого 1721 року, 14 грудня 1722 року і 9 січня 1923 року було роз'яснено обов'язки церковних старост. На них були покладені обов'язки продавати церковні свічки, облаштування богаділень, і піклування про церковне майно. ( Всі ці укази зберігаються у церковному архіві. І.К.)   Останнім з цих указів було роз'яснено,що воскові свічки будуть продавтися настоятелями церков через церковних старост,а прибуток ітиме на будівництво при церквах притулків для убогих.

                                                                                   ХІУ

   Але ці укази Синоду стали виконувати не зразу, а при деяких церквах вони виконувалися неохоче або зовсім не виконувалися майже до 80-х років минулого століття.про свідчать чисельні справи духовного правлінння. Адже до видання цього закону свічки та просфори при церквах продавали дружини або вдови священиків, кладучи прибуток до карману. Це робилося з дозволу духовного правління, а в окремих випадках - самого Митрополита. ( У архіві духовного правління  є дві справи 1747 та 1748 років про те,як у Покровській церкві з-за свічного продажу побилися дві попаді. там же збереглася скарга ієрея Якова Мультянського подана до духовного правління 22 жовтня 1748 про образу нанесену в церкві його дружині попадею-удовицею Васильєвою.Ця скарага додана до опису Покровської церкви. Ще є справа від 1722 року про те, як попадя Іванова прешкоджала попаді Іоакимовій продавти свічки у Покровській церкві с.Ведмежого. Є і грамота Митрополита Київського Арсенія Могилянського датована 9 березня 1761 року на ім'я Роменського протопопа Костянтина Крижанівського, за якою продаж свічок  у Великобубнівській  Благовіщенській церкві  дозволявся вдові протопопші Феодосії Свєтовій. ІК.)

                                                                                 

                           Митрополит Арсеній  Могилянський  (1704-1770)

   

    Школи ж та шпиталі хоча й були відкриті при кожній церкві, але утримувалися вони виключно на власні кошти. Церковним коштом були облаштовані поганенькі хатки для їх розміщення. У школі жив дячок.який і займався навчанням, беручи собі за навчання обумовлену плату. Шпиталь же для прихистку убогих та калік, не здатних працювати, утримувався на пожертви благодійників та за рахунок милостині,котру по суботам та святам ходили збирати жебраки,котрі жили у тому притулку. Над ними призначали старосту,який розпоряджався ними та тим,що вдавалося зібрати. Шпиталь знаходився у замку,де була цитадель і проіснував там до відкриття Богоугодного закладу. Це місце у минулому столітті вважалося міським,але,вірогідно,після побудови церквою будинку для шпиталю, у 1826 році було подаровано назавжди церкві генерал-губернатором князем Рєпніним. З опису 1827 року бачимо,що у тому році шпиталь розташовувався у трьох старих хатах, у одній із яких  уже жив Соборний диякон Герасим Григоренко разом із сімейством.

                                                                            ХУ

     А церковна школа при соборові була облаштована ,вірогідно, у той час,коли богослужіння було ще у старі Успенській церкві,тобто до 1747 року. Це підтверджується тим, що стояла вона недалеко від цієї  церкви на північ над яром Виноградівщиною,де тепер рибні ятки. З церковного опису 1827 року бачимо,що школа була у три хати ( тобто кімнати) і що вже у ті часи була старою. Під нею було церковної землі 220 квадратних сажнів,але місце це не було обгороджене, астояла вона просто на базарі.І ще у 1804 році при переведенні Іллінського ярмарку від собору на вигін, за розпорядженням князя Куракіна їй було відведено інше,набагато більше місце напроти Московського гуртового ряду. Собор же отримав компенсацію,так як місце старої школи розчищалося під розширення базару. та все ж школа існувала при церкві до 1846 року, коли вже стала такою старою,що там не міг жити дячок. Тоді для школи було побудовано новий будинок за церковні кошти на подвір'ї подарованому у 1834 році міщанкою Феодосією Майбородою,теж недалеко від церкви,під горою.

   У цьому новому приміщенні, за встановленим з минулого століття порядком, теж жив один із соборних дячків і утримумав школу. Там навчалися діти Соборних парафіян обох стате, вичаючи початкову слов'янську грамоту. Ніякої програми для церконих шкіл тоді не існувало,ніякого контролю над ними не здійснювали, хіба що раз на рік відвідував школу настоятель Собору, та й те із цікавості,так як тоді ніяких звітів про церковні школи нікому не подавали. Викладали слов'янську граматику псалтир або часослов та письмо. Термін навчання не визначвся ніяким часом,навчалися щоденно протягом цілого року, крім свят, зранку до 12 год. і після обіду з 2 год. до вечора. За кожен предмет батьки домовлялися з дячком окремо. Так за граматику назначалася оплата 2 рублі, за часослов чи псалтир -4 рублі, за письмо на дошці крейдою - 2 рублі,а якщо хтось бажав вчитися писати і на папері, то сплачувалося 4 рублі.Але ця плата дячком зменшувалася,якщо по завершенні вивчення кожного предмету батьками влаштовулася "каша". На неї запрошувалися всі учні,тому вартувала вона набагато дорожче за встановлену дячком плату, але для дячка була дуже вигідною. Йому,крім гарного частування,дарувався подарунок - гарна шовкова хустка на шию та гроші,копійок 50,а іноді й більше,залежно від ступеня заможності батьків учня.

   Були такі учні,котрі вивчали одну граматику більше року.Причому вчили не напам'ять, а щоб тільки прочитати з книжки " по верхам", а вивчивши граматику,жоден учень не міг читати будь-якої іншої книги,хоч би і псалтир, незважаючи на те,що там такі ж літери. Виправдання було таке,що  він цього ще не вчив, тому не зобов'язаний читати.  А писати чи читати скоропис перш,ніж закінчиться курс вивчення граматики і псалтиря, нікому навіть не дозволялося. Ось така була методика викладання грамоти у церковних школах. 

  Зате релігійні обряди та норми моралі викладалися тоді незрівняно краще,ніж зараз вони викладаються у світських училищах. Тоді кожному новому учневі учитель-дячок давав настанови, щоб той щоденно вранці та ввечері молився Богу,дотримувався усіх постів,середи та п'ятниці беззаперечно корився батькам і усім старшим за себе виказував повагу. Якщо зустрінеться по дорозі який -небудь старий чи старенька,то учень повинен був зняти шапку і привітатися,навіть якщо вони йому були зовсім незнайомі. Перед священиком чи вчителем не тільки при зустрічі кожен знімав шапку за кілька кроків і кланявся, а й навіть проходячи біля вікон їхньої квартири мав бути без шапки, хоч би учитель і не дивився у вікно.

   Кожної неділі та у свята учні церковної школи і духовного училища зобов'язані були прибути до церкви з першим благовістом ,до початку Богослужіння ,у будь-яку погоду. А заутреня тоді у неділю і святкові дні і влітку і взимку починалася завжди  0 4-й ранку. Якщо іноді хтось,особливо із складу учнів духовного училища,запізнювався на заутреню, або,пребуваючи у церкві, розмовляв з ким-небудь,або пустував, то про таких "аудитор" мав подавати інспекторові записку і наступного дня їх нещадно карали різками.

  Духовне училище розташовувалося у приватних будинках., а з  40-х років - у будинку ректора того училища Протоірея Горуновича. Учні ж квартирували теж у різних будинках. Бувало проти свята лягали спати вдягнені і взуті і дуже просили своїх господарів, щоб з першим дзвоном їх будили,щоб обов'язково встигнути до церкви до початку Богослужіння.

                                                                                ХУІ

   Богослужіння у Соборній церкві у старі часи відбувалося дуже урочисто. У великі свята служили завжди: протоірей та два священики при двох дияконах.Дячки  були дуже здібні у читанні та співах, і на кліросі крім дячків завжди було чоловік по 6-10 любителів співу з числа парафіян, котрі за навчання їх співу і за право співати на кліросі часто давали дячкам подарунки. особливо за право прочитати парамеї на утрені або Апостола на Літургії,деякі дуже щедро дячку платили.Тоді було багато палких прихильників до церковних читок та співів,особливо деякі купці,які полюбляли повихвалятися своїм басом, посеред церкви один в одного вихватували та ховали під поли книгу Апостол.

  Кожне богослужіння проходило без поспіху і зворушливо.Догматик Богородичен на утрені та велике славослів'я  завжди виходили співати посеред церкви, тут же завжди читали шести псалміє та псалтир. У будні дні,коли служив один священик,інші священики та обидва диякони повинні були стояти на кліросі та читати.

  Настоятель Собору з 1830 по 1866 рік благочинний отець Григорій Дияконенко незважаючи ні на яку погоду,на свою зайнятісь на посаді законовчителя повітового училища щоденно сам відвідував церкву. Він суворо слідкував за тим щоб щоденно відправлялися служба опівночі, ут реня,обідня та вечірня і щоб на кожній службі були всі причетники. Якщо ж хтось з них запізнювався на опівнічну службу чи увечері не прибуде на вечірню , то пыддавалися суворому стягненню і змушені були за це дячки бити поклони посеред церкви. Зате і людей тоді у свята та недільні дні  була повна церква. І не тільки у давні часи, а ще років 30-40 тому у Соборі було багато релігійних і сумлінних до церкви парафіян,котрі у свята та недільні дня обов'язково бували при кожній службі. У такі свята як Різдво і Великдень було завжди так велелюдно, що після обходу ледь можна було протиснутися у боковий притвор,та і там стояти було затісно. Тоді як тепер на світлій заутрені майже половини церкви буває вільною, а бокові притвори ніколи і не відчиняються.

  Тоді у боковому північному притворі полюбляи стояти простенькі купці та міщани, які ходили за старосвітською модою - у довгих чекменях або у халатах ( пани та інтелігентні купці ставали зазвичай на лівому кліросі.). Перд старовинною іконою Почаївської Божої Матері на висячому свічнику  постійно горіла велика свічка- ставник - яку робили у місцевій сукарниці до кожного світлого свята за рахунок парафіян. А на початку 80-х років  Степан Іванович Терновець  за власний рахунок спорудив сюди дві великих ікони - Спасителя та Божої Матері, котрі стояли тут у кутку до перебудови теплої церкви на простій дерев'яній підставці. на ній унизу був надпис: " Першопочатково спорудив ці ікони Степан Іванович Терновець, а відновив у 1853 році Іван Степанович Терновець". Коли ікони у 1867 році перенесли до теплої церкви,то підставку з-під них знищили, бо зроблена вона була  трикутником  і не могла пітдримувати ікони у теплій церкві  уже на рівній стіні. У 1895 році ікони знову перенесли до великої церкви і поставлені вже у передньому притворі, по обидва боки біля входу до церкви. Кожен благочестивий християнин, заходячи до церкви, спочатку з благоговінням прикладався до цих ікон.Для цього я  і згадав коли і ким були споряджені ці ікони.

                                                                               ХУІІ

   У 20-30 роки, коли серед Соборних парафіян був Іван Степанович Терновець,під його керівництвом і за участю інших аматорів в ніч проти Світлого Воскресіння (Великдня) завжди влаштовувалася ілюмінація.Навкруги церкви на валу запалювалося кілька смоляних діжок, а на огорожі та дзвінниці розставлялися каганці. О 12 ночі,коли лунав перший урочистий благовіст до заутреньої, то спеціально підготовані цехові стріляли залпом з кількох мідних "мущерей" (ступок) щільно набитих порохом і з вмонтованим у отвори дощечками. Шум цього пострілу лунав по всьому місту так гучно як гарматний залп. Після цього починалися дзвони по всїх церквах, а потім обхід, у якому брали участь усі цехи зі своїми значками. Під час світлої заутрені настоятель,обидва священики та диякони, як правило, під час кожного співу ходили по всій церкві з кадилом,підносячи кожному хрест і вітаючи радісним вигуком :"Христос восресе!" На це привітання кожен,прикладаючись до хреста і промовляючи :" Воістину воскресе!", клав на тацю,котру носив паламар, червоні яйця або  гроші,котрі потім розподілялися між усім причтом.Тому заутреня тривала дуже довго і після її закінчення всі розходилися по домівкам і відпочивали години дві, бо обідня розпочиналася тільки зі сходом сонця годині о п'ятій чи о шостій не раніше.  Так було у всіх церквах,доки о. Григорій був міським благочинним. Тоді без соборного Благовісту ні в якій церкві не мали права починати Богослужіння.Особливо у великі свята,урочисті дні,надвечір'я Богоявлення та у страсну п'ятницю завжди чекали Соборного дзвону,тому водосвяття і винос плащаниці  відбувалися одночасно по всім церквам. Якщо погода сприяла,часто бувало обхід з плащаницею проходив по всьому місту. З кожної церкви плащаницю обносили по іншим церквам, так що у Соборі  вечірня закінчувалася не раніше 5-ї або 6-ї  вечора. У вербну суботу,якщо була підходяща погода, верба заготовлялася для усіх церков на площі гостинного двору.Ввечері,коли потрібно було починати службу,малу вечірню, по  Соборному Благовісту  сюди сходилося все міське духовенство та парафіяни усіх церков. Йшли з хрестами,хоругвами,іконами та значками.Тут, після співу стихири " Днесь благодать Святого Духа нас собра" та інше, верба розбиралася кожною парафією і розносилася з процесією по церквах, де потім служилася мала вечірня, бо всенощних тоді ніде не було, тому верба освячувалася і роздавалася на затрені у неділю.

                                                                           ХУІІІ

   На храмове свято, у неділю п'ятидесятниці, Богослужіння у Соборній церкві проходило особливо урочисто.  У цей день приплив богомольців був величезним. бо не тільки міські жителі майже усі приходили до Собора у святу неділю, але й багато селян з навколишніх сіл та хуторів завжди приходили та приїздили на храм. Так як у цей день, крім літургії та вечерньої з колінопреклонінням правилася вселенська панахида, то багато парафіян, за давнім звичаєм, роздавали милостиню жебракам та подорожнім, а дехто запрошував подорожніх до себе додому і пригощав їх обідом. Ось чому з часом кількість паломників стала непосильною для одних парафіян Собору.Багато богомольців - росіян ,по дорозі до Києва, сотнями ночували під  церквою днів за два-три до храмового свята, сподіваючись зібрати щось на дорогу і пригоститися у когось задарма. Тому Соборні парафіяни,за порадою о. Григорія, вирішили з 1852 року робити загальну складчину і збирати добровільні пожертви від сторонніх благодійників та іногородніх купців,котрі ще тоді торгували на  Вознесенському ярмаркові.За ці кошти при церкві готувався загальний поминальний обід для усіх,хто приходив на храмове свято.

   Тоді, за кілька днів до храмового свята,починали приносити цервковному старості  муку,хліб м'ясо та іншу їжу,а дехто жертвував гроші. На ці пожертви готувався для бідних та подорожніх обід. На валу варилися пісні та скоромні наїдки, а іноді,якщо дозволяли кошти.давали і по чарці горілки. Жителі Виноградівщини,як найближчі до церкви парафіяни брали на себе обов'язок пекти хліб,пироги,варити обід і роздавати його жебракам, котрих іноді обідало по тисячі і більше душ. Для них влаштовувалися тимчасові столи із дощок навколо обох церков, а для духовенства та деяких почесних гостей влаштовувася під деревами позаду великої церкви намет у який ставився чай та холодна закуска. У  50- 60-х роках ,коли приїждчі купці торгували ще добре на  Воскресенському ярмаркові, багато з них жертвували на обід дуже щедро.Дехто  полюбляв сам бувати на храмові у Соборі,  то ж присилали окрім грошей ікру,балик тощо, так що у наметі іноді був розкішний сніданок. 11 травня 1858 року ( так зазначено у церковній мінеї) тодішній губернатор Олександр Павлович Волков,який приїздив для ревізії присутственних місць,слухав у Соборі всю утреню та вечірню і був запрошений о. Григорієм до намету на чай та закуску. Він був дуже задоволений гостинністю, а більш за все- заведеним за прикладом Києво - Печерської лаври звичаєм безкоштовно пригощати жебраків та прочан.

                                                                         

                        Губернатор Полтавської губернії Олександр Павлович Волков (1810-1886)

    На жаль цей лаврський звичай продовжувався у нас недовго.З проведенням залізниці ярмаркова торгівля стала помітно слабнути, багато іногородніх крупних купців  і фабрикантів полишили роменські ярмарки і зовсім перестали сюди приїздити. Багато парафіян,котрі раніше щедро жертвували церкві,збідніли, а дехто й помер.Пожертви на обіди стали суттєво скорочуватися, для того,щоб нагодувати жебраків бодай скромним обідом,треба було докладати церковні гроші. Церковні ж прибутки стали теж значно меншими, тому з 1889 року пригощання при церкві зовсім скасували.Тепер вже не буває й половини тієї кількості прочан і навколишніх селян в день храму,яка була тоді.коли їх пригощали обідом. 

                                                                                  ХІХ

   22 лютого 1866 року помер високоповажний настоятель Собору і мІський благочинний  о. Григорій Дияконенко,якого з належними почестями поховали за олтарною стіною великої церкви напроти жертовника. В тому ж році на його місце став ректор духовного училища,який служив у церкві богадільні протоірей о.Василь Горунович, при якому зразу ж почалася перебудовуватися тепла церква та дзвінниця.  У тому ж році було обрано парафіяльну опікунську раду  з 10 почесних парафіян, з яких трьох уповноважили керувати роботами по переробці церкви.За планом та проектом, складеним архітектором  Червінським довелося всю стару дзвінницю із неймовірно товстими стінами ламати та викидати арку посередині церкви,на якій трималася вся дзвінниця.

  Ці роботи не обійшлися без людських жертв. Підрядчик кам'яних робіт, розпочавши ламати ярус та купол дзвінниці, швидко переконався,що при такій міцності старовинної цегли і кладки минулого століття,йому б прийшлося розбирати дзвінницю дуже довго.Було вирішено- для уникнення ним збитків і для прискорення робіт,з дозволу старости та попечителів, підрубувати сокирами простінки дзвінниці, потім канатами валити їх на землю.Цими діями було пошкоджено зовнішні старовинні стіни,котрі потім на тріщинах заробляли новою цеглою. Коли прорубували склепіння церкви, один робітник упав з ломом у пробитий отвір і від удару об підлогу  помер на місці.

  Нова дзвінниця почала будуватися на місці колишнього переднього притвору,який завжди був зайнятий під склад товарів і відкривався лише раз на рік - у храмове свято Святого Василя 1 січня. Для фундаментів дзвінниці було викопано глибокі рови і закладення проводилося усім соборним причтом на чолі з настоятелем о.Василем Горуновичем, всіма членами опікунської ради та почесними парафіянами 8 червня 1866 року.

  При цій перебудові було прорубано багато нових вікон у стінах,замурований колишній боковий вхід,залишено лише один парадний. Колишній вітар розділено так,що праворуч було облаштовано невеличкий приділ в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці, на честь бувшої на цьому місці кілька століть Соборної Успенської церкви, і для того,щоб у зимовий час тут можна було служити ранню та пізню обідню.Ось чому тепер зимова церква закрита всю зиму і рідко у якому році у ній буває богослужіння, хіба що на перший день Різдва Зристового  або на Богоявлення.

Колишня тепла церква тільки вважалася теплою,але у останній час, у 50-х та на початку 60-х років вона зовсім не опалювалася,навіть печей у ній не було.Церква була темною та дуже маленькою,так як більшу половину її займала арка.Після завершення у 1867 році преробки теплої церкви та дзвінниці, на цю дзвінницю було піднято великий дзвін. Він з 1848 року знаходився окремо від інших дзвонів,висячи на особливих стовпах між великою та теплою церквами навпооти базарної площі.Висячи низько,він не міг давати належного звучання. 

 Про історію цього дзвона варто коротко розповісти. Згідно церковних описів, першопочатково найбільший  дзвін важив 133 пуди. У 1798 році поміщик,колежський асесор Степан Іванович Манджос перелив цей дзвін на власний кошт.на нього було додано міді  з битих старих дзвонів та Манджос додав більше 10 пудів і заплатив за все це київському майстрові Павлу Петровичу Ромоданівському  1000 рублів. Після пошкодження, у 1834 році той дзвін було перелито у м.Ніжині  на заводі Артемія Чернова.Він важив 153,5 пуди. При тому, за доданий Черновим матеріал 20,5 пуди,  було виплачено гроші з церковних коштів. За роботу ж нічого не заплатили,бо дзвін не мав належного звуку, і по заведеній справі начальство у виплаті грошей Чернову відмовило, а дозволило парафіянам у рахунок належної Чернову плати перелити той дзвін знову  на іншому заводі. Та парафіяни не переливали його до 1846 року,коли він знову був розбитий. Тодішній церковний староста Дмитро Могилат та священнослужителі Собору задумали зробити дзвін тут же на місці. Знайшли якогось майстра,викопали тна валу за огорожею горнило та різні рови і стали переплавляти стару мідь. Багато городян зносило різні мідні та срібні речі,дехто приносив навіть старі монети і власноручно кидали їх до горнила "для хвали Божої". Так що матеріала набралося більше двохсот пудів. Але скільки не працювали старані парафіяни та староста над цим процесом,скільки дров,міді та срібла не витрачали на переплавку, та дзвона все ж не вилили, а вийшла якася потворна  фігура на кшалт золотого тільця, якого у давнину вилили ізраїльтяни на Хориві.

    Деякі набожні старі кажуть,що ця невдача від того,що майстер пив багато горілки і вживав лайливі слова, та  швидше за все він просто не здатний був зробити ніякого дзвона. Тоді староста відправив весь цей зливок до Москви на завод Дмитрія Самгіна. Там у 1847 році був зроблений справжній дзвін вагою 263 пуди 10 фунтів,котрий , як бачимо з листа Самгіна від 10 листопада 1847 року, коштував разом з язиком до нього вагою у 8 пудів 31 фунт та моржовим ременем до язика 11744 рублі асигнаціями.

  Новий дзвін було доставлено з Москви у лютому 1848 року.Везли його, як зараз пам'ятаю, на гору з Засулля, повз нашу школу баштою на великих санях запряжених шестериком коней і поставили під огорожею з боку базару між теплою та великою церквами. Потім на дубових пластинах його підняли не більше як аршин на 15 від землі і закріпили на 4-х стовпах,зробивши з них щось на кшалт маленької дзвінниці. із залізним дахом і з хрестом над нею. Там він висів і використовувася  до перебудови теплої церкви у 1867 році і тоді був піднятий на нову дзвінницю.

                                                                                  ХХ

  З того часу,тобто  з 1867 року, в теплій церкві,з жовтня місяця до страсного Четверга відбувається щоденне служіння,а влітку щонеділі та у святкові дні відправляють ранні літургії. Так що велика церква взимку відкривається для Богослужіння не більше двох разів: на Різдво Христове  та Богоявлення,та й то не завжди . У сильні морози навіть у ці свята служба проходить у теплій церкві.

   Так як у виданому у 1887 році історико-статистичному описові Собору детально розповідається про поступове внутрішнє оздоблення церков, про іконостас,ризницю та про інше, то у даному описові, після викладених вище історичних фактів,котрі не ввійшли у першопочатковий опис, пропоную " хроніку найважливіших подій і церковних урочистостей,котрі відбувалися у Соборі за моєї пам'яті".

  1. 27 лютого 1855 року у  хрестопоклонний тиждень третього посту о з-й годині ночі ми прокинулися від незвичного передзвону Соборного дзвону. Цілу ніч перед цим днем була сильна заметіль. У мого батька було незмінне правило: у недільний і святковий день,у бцдь-яку погоду усі вирушали на заутреню до церкви, як би рано не дзвонили. Мені тоді був 15  рік, я вже служив у думі. Мій старший брат Гнат,якому було 20 років,теж служив у думі,але, так як він виховувася у духовному училищі, у нас з того часу завжди квартирували учні цього училища,котрі,щоб не запізнитися на заутреню, прохали нас розбудити їх якомога раніше. так було і у цей пам'ятний день.За наказом батька ми прокинулися при першому благовісті  та рушили до церкви. Вітер та завірюха забивають очі,йти неможливо,особливо у нас на Виноградівщині.Треба  йти вузенькою стежиною над проваллям,де нанесло величезні кучугури снігу, того й гляди зсунешся у провалля. Та все ж ми, підтримуючи одне одного якось дісталися церкви. Повитрушували сніг з рукавів та халяв і,хрестячись і обтушуючи шапки,ввійшли до церкви,поспішаючи встигнути до початку заутрені. Але тут нас вразило ніколи небачене видовище. До церкви прибули предводитель дворянства,городничий,стряпчий та інше начальство,котре ніколи о такій порі у церкві не бували. Ми дивуємося- що трапилося? Тим більше, що заутреня не починається, адзвони продовжують дзвонити,наче когось чекають.

 Нарешті,коли зібралося багато людей та всі військові та цивільні чини,відчинилися царські ворота і на середину церкви виходять наш благочинний о. Григорій Дияконенко та все духовенство у повному вбранні. О.Григорій ставши на амвон починає читати: "Божою Милостію,ми Александр Другий та інше Маніфест про смерть государя Ніколая І-го. Коли ж він вимовив ридаючи:" після нетривалої,але важкої хвороби помер 18 лютого", всі люди почали плакати.Нами оволодіфває невільний жах!  Виявляється,вночі було отримано з Полтави естафетою ( тоді ще й мови не було про телеграф та залізниці) цей маніфест. Поліція цілу ніч збирала все міське начальство, а потім церквоним дзвоном усіх жителів до Соборної церкви для приведення до присяги Государю Імператору Александру Миколайовичу. Після зачитання маніфесту все духовенство у чорнорму вбранні відслужило панахиду.Потім о.Григорій,ставщи на амвон,звелів усім підняти праву руку і  почав читати присягу на вірнопідданство, після якої відслужив молебінь за здоров'я та довгі літа  государя Александра Другого та всього царственного дому

 2. У лютому 1867 року на масляному тижні було незвичайне небесне явище,котре дуже налякало всіх жителів міста. Близько сьомої години вечора, у безмісячну морозну ніч зробилося так світло,що у кімнаті можна було обійтися без свічок. Умене тоді у гостях було троє сторонніх,мої сусіди.Всі ми кинулися на подвір'я,вважаючи,що десь почалася велика пожежа. Але це була не пожежа, а сяйво з неба.Різнокольорові хмари неслися небом з величезною швидкістю з півночі на південь так низько,як восени чи взимку ходять дощові хмари. це були широкі різнокольорові смуги,що простягалися зі сходу на захід через усе небо, швидко змінюючи одна одну.Від цього сніг і всі предмету,котрі були у полі зору,щохвилини ставали то червоними, то блакитними, залежно від кольору пролітаючої смуги. Це явище тривало всю ніч до сходу сонця.Через деякий час у газетах писали, що таке явище спостерігалося у всіх країнах Європи і навіть за екватором і що воно тривало близбко двох чи трьох діб. Писали,начебто земна куля була поглинута якоюсь кометою і пролітала через її хвіст і що жителі прибережних країн відчували у цей час невеликий атмосферний тиск. Але у нас тієї ночі було дуже тихо, вітру і якихось повітряних змін не було.а на ранок,зі сходом сонця ніяких сяючих смуг,як уночі,на небі вже не було помітно. ( Вірогідно,мова йде про комету Стефана,відкриту 22 січня 1867 року французьким астрономом Жеромом Еженом Коджа. В.Т)

 3. 19 лютого 1880 року були великі урочистості у Соборі. Цього дня вся Росія святкувала 25 річницю царствування государя-імператора Александра ІІ. Напередодні о 18 годині на площі пред парадними воротами Собору була збудована велика арка,нга якій був поставлений прикрашений квітами портрет Государя. А з обох боків арки у зв'язку із вибухом у Зимовому палаці, який стався 5 лютого з метою замаху на життя обожнюваного монарха, були написані на коленкорі фарбами вибрані із святого письма вислови:" Ни что же успеет враг на него и сын беззакония не приложит озлобити его" та інші. У кінці площі біля дворів був поставлений намет зі столами,бо міська дума постановила пригостити у цей день всіх солдатів та сільських жителів.

 О 12 годині дня після закінчення у Соборі літургії та молебню,у яких брало участь усе міське духовенство, усі військові та цивільні чини і така сила народу,що не тільки у церкві та на уерковному погості був страшенний натовп, а навіть базарною площею було важко пройти, почався військовий парад драгунів та місцевої команди.При виході  з церкви командуючого дивізією оркестр заграв "Коль славен...", потім кілька разів грали "Боже,царя Храни.." і під голосні вигуки "Ура"  обносили рядами військ та народу портрет Государя. Потім старші військові та цивільні чини підійшли до намету,налили по чарці горілки і проголосили :"За здоров'я Государя Імператора! Ура!" Оце "Ура" голосним відлунням повторювалося багато разів у багаточислельному натовпі солдат та народу і тисячі шапок полетіли догори!  Потім почалося пригощання солдат і селян,котре продовжувалося  майже до вечора.

4. У травні 1888 року відвідав Ромен новий  Преосвященний Полтавський та Переяславський Іларіон. Давно до цього не було у нас у місті архірейського служіння. У цей приїзд  владика прожив у Ромні  5 днів. Відвідав усі церкви,навчальні  заклади і служив у трьох церквах. Приїхав він у суботу 7 травня,увечері. Був на всеношній у церкві духовного училища, 8 травня у неділю служив літургію у Соборі, 9 травня служив у Нікольській церкві з нагоди храмового свята, а 11 числа служив у Вознесенській церкві і виїхав від нас 12 травня на Лохвицю.

 У тому ж році владика вдруге побував у Ромні для освячення залізничного мосту через Сулу. 30 вересня  о 16-30 він приїхав екстреним поїздом з ключарем кафедрального собору Ураловим,з Кременчуцьким протоіреєм Бєлявським, протодияконом,двома дияконами та з півчою (25 душ).Служив всеношню у Соборі з усіма цими особами та місцевими священниками. Архірейські півчі співали на хорах, а наші на правому кліросі. Після величання владика читав на амвоні посеред церкви акафіст Покрові  Пресвятої Богородиці, під час канону сам мирував усіх присутніх у церкві. Людей було дуже багато.Всенощна тривала до 9 години вечора. Наступного дня, 1 жовтня о 8-й ранку владика з усіма священнослужителями вирушив на вокзал.Звідти у спеціальному прикрашеному поїзді усі доїхали до мосту,де служився молебень із водосвяттям. Губернатор розрів стрічку,котрою  міст був перев'язаний поперек і вся процесія пройшла мостом, освячуючи його водою.За процесією тихенько пройшов поїзд,котрий потім вирушив на Ромодан.У нього сіли всі священослужителі,начальство та чимало громадян,запрошених туди будівельником дороги на обід.

  

 5. 15 липня 1888 року повсюди святкувалося 900-т річчя хрещення Русі.Напередодні цього дня у Соборі була всеношна. Після читання псалтира,настоятель читав житіє Великого Князя Володимира, після шостої пісні канону читали посеред церкви перед іконою Святого Володимира акафіст. Із сьомої години ранку один священник читав історію хрещення Русі. У  парафіяльних церквах літургія починалася із 7-30. О 9-й ранку духовенство з усіх церков,з іконами,хоругвами та великою кількістю парафіян прибули до суботу до Собору. Назустріч процесії вийшов настоятель разом із соборними священниками. Після прийняття святих ікон почалася літургії. Після її закінчення об 11-30 вся процесія з багатьма іконами,хоругвами та хрестами рушили до річки повз Нікольську та Покровську церкви.На річці було облаштовано місток для водосвяття. Перед містком стояла гарна арка,прибрана зеленню та квітами. Вздовж Нікольської та Покровської вулиць стояли рядами драгуни, піший ескадрон йшов разом з музикантами за церковною процесією.При освяченні води три рази вистрілили з рушниць. Народ заполонив весь Засульський міст,всі гори - Покровську,Нікольську,вал за Собором і замок. Після водосвяття вся процесія з музиками,цілим полком драгун прйшли Полтавською вулицею на гостинну площу. Там біля Олександро-Невської церкви,яка якраз будувалася, теж відбувся молебень, а війська окроплені святою водою. Урочистості закінчилися 0 13-30, а о 17-00 у реальному училищі почалося читання про важливість крещення для руського народу. Після цього допізна було народне гуляння на площі та у саду. 22 вересня 1888 року у великій церкві були поставлені навколо солеї ( підвищення перед іконостасом В.Т) та перед іконостасом  залізні грати.

6. У середу 29 травня 1891 року,напередодні свята  Вознесіння Господня було незвичайне природнє явище,якого у нас ніхто з 1848 року не бачив.( Старожили переказують,що у 1848 році під час Іллінського ярмарку ,24 липня пройшов ураган,котрий зруйнував багато лавок та будинків.У с. Смілому навіть деякі церкви зруйнував зовсім ,а дзвони позаносив до ставка. І.К.)   Майже весь травень стояла посуха і щодня дули сильні холодні вітри. 17-20 травня стали йти місцями дощі,але всі з т аким же холодним вітром. 29 числа зранку було схоже на дощ, усе небо було вкрите чорними хмарами.Скоро хмари розсіялися  і почав дути сильний вітер.Нарешті о 5-й годині по обіді з півдня почала насуватися чорна хмара, до того чорна,що зробилося темно як уночі, почала блискати блискавка та  гриміти грім. Раптом з-за цієї хмари налетів такий страшний ураган,за шумом якого не було чутно ні грому ,нічого, дерева та будівлі почали тріщати. У нас у місті з багатьох будинків позривало дахи.В одному торговому рядові навіть виламало кам'яний карниз і частину стіни, позносило величезні стропила,поламало багато дерев,парканів та воріт. На новобудові церкви посеред гостинного двору знесло великий середній хрест.На кінній площі,де зібрався у цей час великий ярмарок,наробило скільки спустошень та збитків,що багато торговців від страху захворіло.Усі побудовані ними тимчасові балагани для торгівлі поламало,багато товарів позаносило безвісти, а решта,коли пішов дощ,намокла так що не вартувала і половини своєї ціни.Бакалейні лавки та лавки з посудом були повністю зруйновані. Цей ураган,як потім писали,пройшов від Чорного моря 2000 верст у довжину та 200 верст у ширину і наробив багато спустошень,завдав багато збитків,забравши багато людських життів.

7. В ніч з 10 на 11  жовтня 1892 року трапилося над Соборною церквою незрозуміле диво. Днів за три до цього випав сніг і ще з перших чисел місяця були вже чималі морози. Увечері 10 числа почався дощ,котрий при сильному східному вітрі покрив льодом всі дерева та забудови. Та,незважаючи на такий холод, з десяти годин вечора почала блискати блискавка і о першій ночі пролунав такий сильний удар грому,що аж земля затремтіла.Деякі сторожі бачили, як над Соборною церквою пролетів вогняний жмут. Блискавка вдарила у верхнє вікно у середньому осьмирику і розбила на дрібні тріски держак на одній з металевих хоругв,котрі стояли біля амвону перед залізними гратами біля солеї , не пошкодивши у церкві нічого.

  У неділю вранці після цієї події  настоятель та багато людей заходили до великої церкви та дивувалися такому диву. У церкві залишилося все цілим та неушкодженим. Тільки у середньому восьмерику найвище скло від північного притвору наче прорізало алмазом (не розбите, а зроблена кругла діра).Тріски від держака були розкидані перед іконою Микола Святителя і аж до прового кліроса. Сама ж хоругва була не пошкоджена і навіть не впала, не дивлячись на те,що вона була прив'язана до гратів слабенькою шворкою і середній держак теж був розколотий. За таке диво і порятунок церкви від небезпеки, після ранньої обідні настоятель та парафіяни відслужили вдячний молебень та акафіст Святителю Миколаю.

8. З початку жовтня сильний смуток і печаль оволоділи  всією Росією.Тільки і розмов призустрічі із знайомим та незнайомими про телеграми,котрі надходили з Лівдії про стан здоров'я нашого государя-батечка. Щоденно в усіх церквах,училищах і у присутственних місцях служилися молебні про зцілення Государа і скільки проливалося щирих сліз при отриманні телеграм з новими, все більш невтішними бюлетенями. Нарешті  в ніч на 21 жовтня отримали останню,фатальна телеграма, про те,що учора о 2 годині 15 хв. по обіді Государ-Імператор тихо почив у Бозі у Лівадії. Воля Всевишнього здійснилася.! Ні молитви,ні сльози вірнопідданих дітей нічим не змогли зарадити! Сьогодні,21 жовтня така метушня у місті! У зв'язку із вивішеними на світанку траурними прапорами,усі справи у місті припинено,жоден торговий заклад не відкривася.Не тільки жителі міста,а й селяни, котрі приїхали на базар, полишили всі свої справи і розійшлися по церквам молитися за упокій душі померлого Великого Царя.

 З 10-ї ранку почався сумний передзвін Собору, де на той час зібралося все міське духовенство, усе начальство, вчителі та учні з усіх навчальних закладів,служити панахиду. Не тільки у Соборній церкві, а й навіть у церковному дворі був величезний натовп. Тому після закінчення панахиди,коли стали приводити до присяги, то більша половина людей присягала на площі, куди були винесені Хрест та Євангеліє. Потім приводили до присяги і по іншим церквам і служили панахиди по всім навчальним закладам, у думі та усім присутсвенним місцям. А у соборі,після закінчення першої панахиди і приведення людей до присяги, було відслужено молебень про зішестя на престол Государя Імператора Ніколая Александровича.

9. 14 травня 1896 року,вівторок - День Священного Коронування Їх Імператорських Величностей. Погода була пречудова. Учора за заведеним порядком була урочиста всеношна у всіх церквах  о 6-й вечора.Начальстав,викладачів та учнів повна церква, так що народу важко було протовпитися і у огрожі та на площі  ще більше ніж у церкві.Але не встигли ще розпочати звичного,за розпорядження духовного начальства, молебню після літургіїї, як поштовий служитель приніс у церкву справнику телеграму про те,що Священне Коронування відбулося.

  Це було на початку 12-ї години.Соборне духовенство служило молебень, а в інших церквах богослужіння вже завершилося. Одержана телеграма викликила незвичайне урочисто-зворушливе враження на все місто.  Серця всіх,хто зібрався у Соборі та на площі забилися з якимось побожним захватом, незважаючи на те,що кожен заздалегідь чекав цю видатну звістку. У багатьох від надмірного захвату з'явилися сльози радості та розчулення з приводу цієї урочистої події. В ту ж мить поліцейські служителі на візниках поїхали повідомляти духовенство усіх церков і роздруковувати телеграму для роздлачі народу.Не пройшло й години, як до Собору з іконами, хрестами  та хоругвами стали рухатися причти з усіх церков. 

Після урочистого Соборного Благовісту почали прибувати нові групи людей. Незабаром площа була вкрита величезною кількістю народу,різних звань, різного віку та івросповідання. На огоржі, на дзвінниці та усіх базарних лавках не було вільного місця. Коли у Соборі зібралося усе міське духовенство, почався по заздалегідь приготованому церемоніалу хресний хід. духівською,Терновцівською та Потавською вулицями дійшли на площу гостинного двору до Алесандро-Невської церкви, перед якою вже стояв високий поміст, прикрашений зеленню,килимами та парчею.Але на цьому помості помістилися лише духовенство і деякі начальники та викладачі, а всі інші стояли на площі. 

Процесія хресного ходу була такою великою, що духовенство та начальство, ті хто йшли з іконами,хоругвами та хрестами займали всю довжину Терновцівської вулиці, а народ тягнувся ще по Духівській. Багато дійшло до площі тоді,коли вже служився молебень. Під час молебню весь час прибували все нові й нові групи міських та сільських жителів.

 Пів площі гостинного двору було вкрито суцільної масою прибувших на молебень,котрий закінчився  о другій годині і всі пішли гуляти по місту. Церковний дзвін в усіх церквах продовжувався три дні. Всі ці три дні вечорами була небувала у місті ілюмінація, всі вулиці, усі будинки - і казенні і приватні - були освітлені і прикрашені  прапорами,різнокольоровим вогнями,вензелями тощо.Мизаки,співи,гуляння продовжувалися за північ. на площі,після молебню роздавали усім учням портрети Їх Імператорських Величностей та подарунки від думи, а простому люду  - по чарці горілки та по пирогу.

  

                                                         Святодухівський собор  сьогодні

     

   

                                         РОЗДІЛ ІІ

                                     МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА

                                                                      

                                                                            І.

     Місце,котре сьогодні займає Миколаївська церква, як і те,на якму існувала ця церква у минулому столітті, відоме у народі  під назвою старого Миколая, знаходилося у Роменській цитаделі.

    Природні пагорби,що височіють над правим берегом Сули на 14 сажнів, з яких скаладалася ця природня фортеця, зі східної сторони річки були вкриті густими лісами. І доки існували ці ліси, доки не було на схилах гір ніяких жител, гори трималися в природньому вигляді, не обвалювалися, не приводили до обмілення річок глиною, що з них наносилася. Колиж туту стали селитися жителі,коли стали  рзчищати місця для своїх дворів і для під'їзду до них, тоді ці гори геть змінілися. В багатьох місцях вони сталиобвалюватися, по ним стали проводити дороги для в'їзду до міста з боку  с.Засулля. Сьогодні важко знайти та визначити місце колишніх доріг та дворів,котрі були тут бодай сто років тому, бо за короткий час,років за 30-40,вся ця місцевість,що була  давньою фортецею, і бувший при ній пригородок, змінилися невпізнанно.

   За описом  Г.Шафонського, складеним у 1786 році, місто тоді розділялося на чотири частини: перша частина складала [miasto],котре було оточене земляним насипом. Приньому на високому березі р.Сули стояв маленький замок або цитатдель, а під горою - особлива частина поселення, теж обнесена валом,котра називалася пригородок. У цій частині міста  знаходилися тоді камяна церква Зішестя Св. Духа і дерев'яна церква Св Миколая. Але остання,згадувана Шафонським, стояла там,де пізніше на її місці було встановлено кам'яний стовп,існуючий і нині.Колишня ж стара церква,невідома Шафонському, стояла набагато далі від цього місця,там де сьогодні непрохідне провалля,до якого скидають гній.

    В одному з цих проваль,крайньому від Покровської гори, що тяглося повз двори Сачави та Кизими,частково вже засипаному гноєм від Миколаївської площі, нетак давно можна було бачити багато людських кісток. З цього можна зробити висновок, що саме тут стояла церква,так як у старі часи покійників ховали поблизу церков та на церковних цвинтарях. Між тим є ще,як нижче побачимо, і писемні підтвердження,що саме на цьому самому проваллі  стояла церква Святого Миколая   

Коли і ким була збудована перша у м.Ромні церква в ім’я Св.Миколая – невідомо,але те що вона існувала тут вже у ХУІІ столітті підтверджують деякі книги. Вони залишилися при ній, та коли і де друкувалися – невідомо, бо титульні сторінки були втрачені . Та було це, мабуть , ще до приєднання Малоросії до Росії, так як по ним на різноманітних богослужіннях молилися ще « пр. великого короля такого-то». На одній з таких  книг (збірник акафістів) є старовинний напис по листам,що вона належить до церкви Св. Миколая в Ромні . ( В цьому ж збірнику,у молитві після акафісту  Успіню  Пресвятої Богородиці,поміж іншим, читалося «помилуй благовірного короля нашого такого-то і святішого вселенського Архірея такого-то,папу Римського і преосвященних Митрополитів,Архієпископів,Єпископів,Протоархімандритів та Ієреїв. І.К.)

Є також і два Євангелія ХУІІ століття: одне надруковане у Львові у 1636 році, а інше у Вільно у 1644 році. (  Ці обидва Євангелія в новий опис зовсім не внесені,але на першому з них збереглася неушкодженою титульна сторінка,на якій зазначається,що воно друкувалося при Петрі Могилі. І.К.)  

    

   З однієї справи бувшого духовного правління,що зберігається в Соборному архіві,видно,що у 1719 році фундатором та ктитором  Миколаївської церкви був ясновельможний добродій Андрій Маркович Маркевич і що у 1745 році церква була вже дуже благенькою. У 1748 році на звернення духовного правління  надійшло розпорядження Преосвященного Митрополита Київського Тимофія Щербацького запечатати церкву « як надзвичайно стару і небезпечну для служіння»

  Між тим попередній ктитор Маркевич ще до 1745 року захотів було реставрувати цю церкву власним коштом, але тодішній пресвітер о.Іоан та старезний ктитор Шапошников затягли справу реставрації доки церкву не запечатали.  З пояснень  Маркевича,котре є у справі,поданого ним Протопопу Павлу  Свєту 3 серпня 1747 року видно, що « здавна схиляючись до угодника Божого С в.Миколая,до церкви його,що знаходиться у м.Ромні,побачив що церква ця вкрай благою стає і пообіцяв же за життя покійного отця Іоана Романовича,пресвітера Миколаївського , для реставрації церкви крім іншого дати горілки  кухів десять,з яких спочатку 5 кухів дав, а 5 мав дати тоді,коли реставрація розпочнеться. Але о.Іоан та син його Андрій Романовичі ніякої  підготовки до реставрації не здійснили і де вони ту горілку поділи – невідомо, церковними прибутками самі користуються, а про церкву не дбають» ( Справа бувшого духовного правління Роменської протопопії 1747 року про реставрацію Миколаївської церкви,яке зберігається тепер  в архівові при Соборі. І.К.)

            

   Це пояснення,як видно,було написане  у відповідь на якусь письмову вимогу, надіслану від протопопа Свєта Маркевичу,але такої вимоги у справі немає,воно мабуть залишилося у домі Маркевича. . Є тільки кілька уривків про розслідування,котре проводив  протопоп про прибутки,котрі надійшли  до Миколаївської церкви  з 1720 року,але у зв’язку зі смертю о.Іоана Романовича завершити розслідування не довелося. Допитували бувшого ктитора Шапошника,але він,як записано у свідченнях, « дуже втратив пам’ять і швидше на смерть ніж на життя дивиться». Допитували якусь удову  «Ігнатиху» про те, скільки вона вишинкувала горілки з тієї,що виділили Маркевичі на церкву. Допитували й інших парафіян про гаманцевий  та кухлевий прибуток , про приватні пожертвування, але це розслідування нічим не завершилося. Обраний на місце старого Шапошника ктитор Яків Скляга почав турбуватися про ремонт церкви за рахунок пожертв  від парафіян та сторонніх меценатів. Він позичив перш за все своїх власних триста рублів, про повернення котрих подавав  прохання в духовне правління вже у 1764 році.

  

  Тим часом перший головний покровитель Миколаївської церкви  Маркевич помер, і поки збиралися пожертви і перейшли до справи, церкву звеліли запечатати як небезпечну. До того ж  цій церкві стала загрожувати більш серйозна небезпека: вал,який знаходився позаду неї і спускався крутим урвищем до р.Сули почав у багатьох місцях обвалюватися  і на ньому стали утворюватися провалля. Тоді парафіяни Миколаївської церкви надіслали  у 1748 році Митрополиту Київському таке прохання» що нашій церкві загрожує велика небезпека,оскільки до церкви наближається чимале провалля, котре утворилося від весняних розливів  та дощових потоків, яке найближчим часом наблизитися може» Прохали вони дозволити їм цю стару церкву зовсім розібрати і перевести на  нове безпечне місце,що і було дозволено. Тоді,зібравши кошти, парафіяни перенесли церкву нва те місце,де тепер встановлено кам’яний стовп на місці бувшого олтаря.  Церква була заново перероблена і за благословенням  того ж першосвященного  Тимофія Щербацького  була освячена у 1750 році. На цьому місці вона простояла до 1834 року,до побудови нинішньої кам’яної церкви, яку поставили вже у безпечному місці, далеко від проваль,а місце,котре займала стара,до 1748 року , церква опинилося під проваллям.

(В церковному описові 1827 року , між іншим, зазначається,що «плец», де стояла попередня церква,з 1733 року вибув у власність бувшого настоятеля Тимофія Войни. Цим місцем поступилися парафіяни,за гроші,котрі пішли на користь церкви. І нині( тобто в1827 р) той «плец» здавна знаходиться разом з маєтком Войни у Дворянській опіці. І.К)

Це ж підтверджує  і церковний опис  укладений 1827 року за вказівкою преосвященного Георгія Єпископа Полтавського та Переяславського. В цьому описові сказано,що колишня Миколаївська церква, як безнадійно застаріла була у 1747 році зруйнована і на її місці була споруджена нинішня дерев’яна на кошти парафіян та інших благодійників. Ця церква,споруджена у 1750 році, мала три куполи,була покрита листовим залізом та пофарбована зеленою яр’ю ( Ярь - зелена фарба,отримана шляхом окислення міді. В.Т.) . При ній окремо  стояла дерев’яна в три яруси дзвіниця, покрита  дерем та шельовкою ,збудована в одному році з церквою (тобто у 1750 р.). Ця церква у зв’язку із її старінням була відремонтована у 1816 році з дозволу єпископа Мефодія тж за рахунок парафіян.  Іконостас в ній,як зазначено в описові був різьблений, майстерно зроблений,визолочений,з хорошим живописом. Серед намісних ікон першого ярусу ,ліворуч від ікони Богоматері, була ікона Святого Апостола Андрія Первозваного. Це означає,що парафіяни при перебудові церкви у 1750 році не забули її першого благодійника Андрія Маркевича,котрий збирався у 1745 році реставрувати стару церкву. Тому в пам'ять  про нього і поставили у новій церкві ікону його покровителя . У теперішній кам’яній церкві на цьому місці знаходиться  ікона Св. Богоотець,Іоакима та Анни. 

  

ІІІ.

        З церковних описів невідомо,в якому саме році,але,вірогідно,раніше 1820 року,може ще коли ремонтувалася стара церква,поміщик колезький асесор  Степан Іванович Манджос (той самий,який у 1798 році зробив для Собору великий дзвін. Див. вище в описові Соборної церкви. І.К.) за духовним заповітом залишив на побудову замість дерев’яної кам’яної церкви  Св. Миколая 10 000 рублів. Гроші ці зберігалися у його дружини,Анастасії, яка  вдруге вийшла заміж за майора Володимира Кисилєвскього.  Мабуть ці гроші вимагалися від нього у судовому порядку, бо із зобов’язання даного ним у духовному правлінні 7 вересня 1822 року (Мабуть у 1821 році,бо на резолюції про затвердження цього зобов’язання земським судом проставлена дата 7 вересня 1821 р. І.К.). На вимогу духовної консисторії він зобов’язувався ці гроші, з нарахованими на них за рішенням сенату відсотками по 1822 рік 4285 ру.71 коп.,  а також відсотки на всю цю суму,скільки таких на день повернення капіталу буде належати,віддати на церкву, згідно волі заповідача.

       Побудова нинішньої кам’яної церкви почалася за благословенням преосвященного Єпископа Полтавського Нафанаїла у 1831 році.. На той час з десяти тисяч заповіданих Манджосом, з відсотками утворилося 25 тисяч,котрі Кисилєвський вніс повністю,відповідно даному ним зобов’язанню. Потім почали надходити значні пожертви від парафіян та багатьох сторонніх  благодійників.

     Місце для побудови церкви було подароване ще у 1826 році поміщиком Гижицьким. Межі його дарчого запису визначені від дворів духовного правління,міщан Антона Македонського,Семена Калька та Роменського волосного суду. (Отже, тоді не були ще прокладені  нинішні дороги Полтавська та Нікольська, а були тут двори Македонського та Калька. І.К.)  На цьому місці і була побудована нинішня кам’яна церква,котра була закінчена у 1834 році і за благословенням  преосвященного Гедеона,Єпископа Полтавського та Переяславського, втому ж році була освячена і почалося у ній Богослужіння.

ІУ

     При побудові нової кам’яної церкви священиком у ній був о. Григорій Італинський,який прийняв парафія ще у 1823 р. , тобто майже за 10 років до побудови нової церкви. Він правив у цій церкві до 1855 року. Після смерті о. Григорія, його замінив син – о Василій,     який прослужив лише 14 років та помер у 1869 році. Після цього священиком став другий син о.Григорія – отець Даніїл,котрий служить і по сьогодні і, разом  з тим ,є міським благочинним.

У.

У відомості,укладеній за наказом Київської духовної консисторії, вказано, що у  Миколаївській парафії було: дворів -50,у них душ чоловічої статі 138 та жіночої 181. Бездворових хат -5. У них душ чоловічої статі -7, жіночої-12. Підсусідків у різних власників -28.  В них чоловічої статі 82,жіночої 95. Всього у парафії чоловіків 227, жінок -287. В описові 1835 року записано,що при Миколаївській церкві  було дворів парафіян з 1816 по 1825 рік від 36 до 44. У 1827 році було 44 дворища,у 1828 – 41 і у 1834 – 52 двори.

   Із цих даних бачимо,що і в старі часи,як і сьогодні, при Миколаївській церкві було парафіян небагато, але всі вони були дуже сумлінні та відгукувалися на потреби своєї церкви. Як і у минулому столітті,церква ця перебудовувалася на кошти самих парафіян, так і у цьому столітті: у 1816 р. ремонтувалася, а у 1831-34 роках будувалася вже кам’яна теж на добровільні пожертви тих же парафіян. Тому можна сказати, що не від багато - чисельності  парафіян , а від їхнього однодум ста та сумління залежить благоустрій храмів Божих.

  Миколаївська церква теж, завдяки старанності прихожан та різноманітних благодійників,  прикрашена на сьогодні багатьма дорогими іконами у срібних окладах і досить цінними. З богослужебних речей найбільш цінним є одне Євангеліє розміром у великий Александрійський листок,надруковане у Москві у 1759 році, обрамлене сріблом і визолочене. Його вага один пуд та 7 фунтів, а срібла на ньому 20 фунтів без проби. На нижній стороні цього Євангелія зберігся напис: 1771 року місяця липня 1 дня. Євангеліє зроблене коштом померлого пана писаря полкового Лубенського Федора Васильєва, сина Дергая, дружиною його Наталією Григорівною, а рядчиком п. купця Путивльського Петра Степанова, сина Кардашева,за що йому Кардашеву дано грошей з кожного рубля по 8 коп, а ваги срібла 20 фун.»

 Було і Євангеліє у малий Александрійський лист ,у срібній позолоченій оправі,вагою 8 фунтів,надруковане у Москві у 1681 році, без напису – коли і ким пожертвуване.

  На намісній храмовій іконі свят. Миколая – риза визолочена з кольоровим камінням на митрі. На ній знизу вибитий напис : «доброхотных пожертвований Дионисий и Евдокия Новаковы  1824 г. Декабря 6 дня» (Новаков  був  Роменським міщанином.І.К.)

  На багатьох іконах,як намісних ( тих,котрі стоять в іконостасі), так і в різних місцях по церкві, є теж срібні ризи і до них такі ж лампади,пожертвування у різні часи як парафіянами , так і сторонніми благодійниками,з котрих більшість залишилися невідомими, а деякі записані у церковному описові 1893 року.

 Найбільш щедрою благодійницею для Миколаївської церкви останнім часом була удова титулярного радника Марія Василівна Дубровіна. Присвятивши решту  свого життя служінню Богу, ця благочестива удовиця побудувала поблизу від церкви будинок ( у цьому будинку тепер живе псаломщик. ІК.) і весь свій час проводила у молитві та турботі про церкву. Вона жила тут близько 15 років і подарувала багато ікон,лампад,священицького одягу,тощо. Але найбільш цінним з її пожертвувань є плащаниця,зроблена її коштом у 1881 році. На малиновому оксамиті,шита золотом,вартістю у 1200 рублів. Окрім того,за окремим заповітом 12 серпня 1887 року,вона подарувала на користь притчу на вічне поминання білет державної комісії погашення боргів у 500 рублів.

      Особливо останнім часом,старанням та турботами настоятеля о.Даніїла Італінськог,при його повній взаємодії з церковним старостою Антоном Миколайовичем  Клєщеєвим, Миколаївська церква, при малій кількості парафіян і,вірогідно,без особливих джерел прибутків,стала прикрашатися внутрішньо і зовні набагато краще інших церков. Так,попереднє внутрішнє забарвлення,зроблене у 1876 році блакитним кольором і котре робило церкву похмурою,тепер,у 1893 році, було замінене білим. Церква була розписана на склепінні,на арках,на стінах різноманітними святими зображеннями,котрі надали церкві величного вигляду. ( У церковному описові 1893 року зазначено,що у 1892 році живопис цей був оновлений на пожертвувані міщанином  Федором  Івашиною 25 рублів,але ,мабуть, були й інші пожертвування,про котрі не згадується. І.К.)

         Було побудовано на лінії з парадними воротами фасадом на Полтавську вулицю два кам’яних будинки для сторожів та паламаря. Всього використано на фронтон: чавуну – 309,5 пудів, на суму 815 руб.,котра була зібрана від добровільних пожертв парафіян. ( Див опис 1893 року. І.К.).

        Нарешті,у 1895-96 роках стара дерев’яна  огорожа від Полтавської та Нікольської вулиць була замінена на нову,залізну, з кам’яними, пофарбованими масляною фарбою стовпами. Коштом старости Клєщеєва були зроблені бокові,теж залізні ворота з західної сторони церкви від Нікольської вулиці,котрі,як відзначено в описові обійшлися у 150 рублів. На місце колишньої дерев’яної хвіртки був зроблений кам’яний  широкий стовп з нішею попереду, в яку була вставлена дуже старовинна ікона Св. Миколая, а під нею – кухоль на потреби церкви.  У 1891 році  також турботами настоятеля і старости при Миколаївській церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа,для якої побудували дуже зручний будинок  на церковній території,поблизу будинку М.Дубровіної. У цій школі навчалося щорічно від 30 до 40 дітей Миколаївських парафіян.

  Крім щедрої благодійниці Дубровіної,  були ще й інші побожні шанувальники угодника Божого св..Миколая,котрі були особливо віддані його храмові і приносили на прикрасу його і на утримання притчу посильні пожертви. Так крім відомого благодійника Мойсея Йосиповича Литвиненка,який заповів на всі міські церкви по 2000 рублів і на притчі по 1000 рублів,покладені у банк на вічні часи, колезький радник Іван Степанович Бер подарував у вічне володіння Миколаївській церкві кам’яну лавку у Гостинному рядові. А на користь притчу – безперервно-прибутковий білет Державного банку на 77 руб.25 коп.

  Анна Петрівна Терновець у 1870 році подарувала на користь притчу білет Роменського міського банку на 300 рублів покладений нею на вічні часи. Надвірний радник Микола Михайлович Терновець подарував у 1891 році білет того ж банку на 100 руб.

      Таким чином Миколаївська церква молитвами та заступництвом великого угодника Божого Святителя Миколая підтримується та прикрашається внутрішньо та зовні на славу Божу і на утіху  дбайливців її настоятеля,старости та всіх благочестивих парафіян Миколаївських.

РОЗДІЛ ІІІ

ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА

І

       На краю кріпосного валу,дещо нижче і південніше старого Миколая,стояла дерев’яна Покровська церква, котра  осіняла собою початок передмістя Западинець. Бо саме звідси на правим гористим берегом р. Сули починалася довга вулиця майже до с. Лозової,з котрої і складалося,як і тепер, передмістя Западинці, населене Покровськими парафіянами,виключно шевцями. Церква ця,як видно зі справ  духовного правління Роменської протопопії, котрі збереглися у архіві при Соборові, мабуть,існувала вже до 1730 року..Місце,на якому вона стояла,увійшло тепер до дворища,котре займає парафіяльний священик і над бувшим  її престолом зроблений невеликий цегляний пам’ятник.

     Ким і коли була побудована стара Покровська церква невідомо,але,судячи з нинішньої дерев’яної церкви,котра існує близько 130 років, і взагалі по багатьом дерев’яним церквам,котрі будувалися у минулому та позаминулому століттях,можна визначити,що церква та була збудована або на початку ХУІІ століття,або може ще раніше – адже у 1730 році вона вже вважалася старою. ( Про давній час побудови церкви зберігся в архіві надпис на особливій дощечці, про який буде сказано нижче,у розділі ІУ. І.К.)  У 1732 році був випрошений  від Архієпископа Київського Рафаїла новий антимінс,замість попереднього,який безнадійно застарів. Більше нічого невідомо про існування цієї церкви до часу побудови нової. ( Антимінсом називають у православній церкві хустку з зашитими до неї шматочками святих мощей , на якому здійснюють літургію. В.Т.)  Зі справ духовного правління видно,що Богослужіння у ній продовжувалося безперешкодно у 1743-48 роках. За ці роки є у архіві дві справи про суперечку та бійку попадей з-за свічної торгівлі,про що говорилося вище в описові Соборної церкви.

ІІ

 З відомості,складеної за наказом Київської духовної консисторії від 3 червня 1761 року,видно що у Покровські парафії при старій Покровській церкві було 119 дворів, у них чоловіків 427,жінок 304; бездвірних хат – 5,у них чоловіків 9,жінок -9; подвірків різних власників – 12,у них чоловіків -28,жінок -33; найманих дворів -16,у них чоловіків -59,жінок-55. Всього у Покровській парафії чоловіків – 523,жінок -  401.  За тодішнім населенням у місті парафія була досить значною, суттєво більшою Соборної та Миколаївської парафій. Але про звання та прибутки парафіян з цієї відомості нічого невідомо. І тільки судячи по тому,що у їхньому числі було 12 власників «подвірків», можна припустити,що серед цих власників були такі знамениті особистості,як самі будівничі  нинішньої Покровської церкви Петро Іванович Калнишевський та Давид Чорний. Подвірками називалися заміські будинки з розкішними при них садами,гаями та іншими угіддями. Ще й тепер,на узвозі Могильської  гори до Западинської вулиці є великі сади з пасіками, у деяких господарів і над багатьма Западинськими дворами ростуть розкішні дуби.

           З надійних переказів відомо,що подвірок Давида Чорного знаходився  напроти Монастирської башти,за кріпосним ровом по нинішнім  Великій Монастирський,Роменській  та Коржівській вулицям.Моя мати особисто знала ,що  на цьому подвірку  на початку восьмисотих років жила дуже багата старенька – «пані Чорна»,швидше за все удова  того самого власника Давида Чорного,котрий брав участь у побудові Покровської церкви разом з Петром Івановичем Калнишевським. Цей подвірок  пізніше,у 1816 чи 1817 році став власністю Роменського міщанина Льва Івановича Труханова. Він пітримував і розширяв бувший тут сад. Ще у 50-60-х роках сад Труханова вважався  першим у місті як за своїм рівнинним розташуванням і розмірів ( виходив на три великих вулиці), так за якісним фруктами,що у ньому росли. У 60-ті роки бувало сад Труханова наймався деякими заможними  людьми  як заміська дача,для гуляння та лікування кумисом. Але тепер він уже розділений між кількома власниками і забудований чисельними будовами,хоча на всіх цих окремих дворах помітні залишки цього розкішного саду.

         Можна припустити,такий же подвірок у місті був і у П.І.Калнишевського,котрий у вільний від військової служби час, тимчасово приїздив  сюди розважитися. Невідомо,чи був власник Давид Чорний на службі у Війську Запорізькому,чи жив у Ромні постійно і не займав ніяких посад. Але те,що подвірки його та Калнишевського знаходилися саме у Покровській парафії,доводиться згадуваною вище відомістю, з котрої не видно,щоб у інших церковних парафіях були власники подвірків. Отже, обидва вони,Калнишевський та Чорний,вважалися тоді Покровськими парафіянами,хоча перший з них може бути, дуже рідко бував у Ромні.

ІІІ

    П.І.Калнишевський народився у с. Пустовійтівка,котре стоїть у 8 верст від  Ромна вгору по р. Сулі. У 50тйі роки минулого століття він вже був на службі у запорозькому війську і під час своєї служби,як видно,займався благочинні сю та щедрими пожертвами на релігійні справи.

    Ще у 1758 році він пожертвував на Св. Троїцьку  Пустовійтівську церкву 100 рублів. За їх отриманням їздили доті до Січі запорозької вікарій того скла Тимофій Яковлєв та ктитор Андрій Харченко. (  У справах бувшого духовного правління,що зберігаються у архіві при Соборі, було прохання парафіян Пустовійтівської церкви про видачу паспорта на проїзд до Запорізької Січі Ієрея Тимофія Яковлєва і ктитора Андрія Харченка для отримання пожертвуваних Калнишевським ста рублів. В цьому проханні написано,між іншим,що вони (ієрей та ктитор) будуть їхати двома підводами з провідником та погоничем. Просили видати паспорт і їм. Отже тоді 100 рублів були значною сумою. І.К.)

     У 1762 році він пожертвував на ту ж церкву Євангеліє вартістю 500 рублів (Це Євангеліє  на сьогодні зберігається в С.Троїцькій церкві села Пустовійтівки. Воно детально описане у виданій у 1892 році паном Ф.Н. брошурі під назвою «  Батьківщина Калнишевського».І.К.). Потім,крім значних пожертв на церкви та монастирі він протягом своєї служби у військові побудував на власні кошти чотири церкви: у Межигір’ї,Лохвиці,Ромні та у Пустовійтівці. Як видно зі справ духовного правління,останню він не встиг повністю закінчити,бо був усунутий з посади кошового. У поданні парафіян Пустовійтівської церкви,поданому 25 травня 1773 року до духовного правління,зокрема говориться,що церква села,хоч і не зовсім благою стала,але не може вмістити всіх парафіян і постояти зможе лише до побудови нової. Так як пан кошовий отаман через свого посланця з січі запорізької замовив,щоб з цього літа така церква мала почати будуватися,про що і письмове до Його Преосвященства Митрополита Київського та Галицького прохання запечатане приклав,то вони,парафіяни,просили про огляд місця та матеріалів заготованих для нової церкви і дозволу на Архіпастирського благословення на закладку та побудову нової. ( Справа в архіві при Соборі про дозвіл будувати у с. Пустовійтівці нову церкву 1773 року. І.К.)

   Як бачимо,Петро Іванович передбачав недовге існування Запорізької січі поспішав під кінець своєї служби залишити про себе добру пам'ять на своїй батьківщині – побудувати церкву,може ще кращу,ніж у Ромні.  Але доля не дала йому побачити закінчення цієї церкви і дочекатися її освячення. У 1775 році,як відомо,Запорізька січ була знищена,а кошовий разом з іншими керівними товаришами був заарештований та відправлений до Москви. Звідти Калнишевського було заслано у Соловецький монастир,де він і помер вже в глибокій стрості у 1803 році,вже не побачивши своєї батьківщини. ( Див. брошуру Ф.Н. видану у 1892 році «Батьківщина Калнишескького» І.К.)

  З іншого подання парафіян,поданого до духовного правління 7 травня 1780 року,бачимо що «закладена в минулому 1773 році в Пустовійтівській парафії дерев’яна церква замість старої,будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби уродженця цього села Пустовійтівки , бувшої січі кошового отамана Петра Івановича Калниша,і збудована вже до самого верху. Але,так як вказаний кошовий Калниш,став від місця свого усунутим,то ми,найнижчі,скільки могли до будівництва цієї церкви можливості свої докладали,але остаточно її завершити,за браком коштів,не можемо,а залишається тільки її гонтом та залізом покрити та обкожухувати ,а усередині іконостас різьбою та іконописом оформити».

   Ще вони просили святительського благословення про видачу книги та грамоти на прохання від бажаючих грошових пожертв.

 Отже,церква,котра стоїть у с.Пустовійтівка,була збудована Калнишевським на чорнову, а оздоблювалася вже на загальні кошти парафіян та «добровільних дарувальників».

ІУ

 Покровська ж церква у м.Ромні,вся,від початку до кінця,була збудована Калнишевським.

Закладена вона 27 червня 1764 року.  На лутках дверей переднього притвору зберігся  до нашого часу різьблений надпис наступного змісту : В дні благоденства держави ЇЇ ИМПЕРАТОРСЬКОГО СВЯЩЕНІЙШОЇ ВЕЛИЧНОСТІ БЛАГОЧЕСТИВОЇ ВЕЛИКОЇ ГОСУДАРИНІ КАТЕРИНИ ОЛЕКСІЇВНИ другої ИМПЕРАТРИЦІ і Самодержиці Всеросійської при благовірному Государеві цесаревичі і Великому князеві Павлові Петровичеві,законному спадкоємцеві Всеросійського престолу за благословенням Святійшого  Правлячого Духовного Синоду і Преосвященного Арсенія Архієпископа Митрополита Київського,Галицького і малої Росії,споруджено цей храм в ім’я Покрови Богоматері коштом та стараннями військ Запорізьких  кошового благородного Пана Петра Калнишевського і Давида Чорного в літо від створення світу 7272 від божого втілення 1764 р.»

  Але коли саме закінчено побудову цієї церкви,коли в ній почалося богослужіння,коли було розібрано стару дерев’яну церкву  на що її використали нічого стверджувати не можна. В описові,укладеному  за вказівкою Преосвященного Георгія Єпископа  Полтавського та Переяславського у 1827 році,який мав історичне описання церкви,стверджувалося,що нинішня церква в ім’я  Покрова Пресвятої Богородиці побудована у 1770 році  на кошти мужів запорізьких військ кошового Петра Калнишевського і Давида Чорного.  З цього можна зробити висновок,що у 1770році церква була остаточно закінчена. У справах бувшого правління Роменської протопопії,що зберігаються у архіві при Соборі,мені довелось колись бачити справу «про освячення Покровської церкви», яка,втім,складалася лише з одного прохання ктитора,військового товариша Василя Магеровського,поданого ним 18 жовтня 1774 року в духовне правління про запит дозволу Його Преосвященства Митрополита Київського на освячення Покровської церкви. Як погодити такі протиріччя стосовно часу закінчення цієї церкви?  Якщо вірити надпису на лутках,то виходить,що церква будувалася цілих десять років,якщо рахувати час від закладки до освячення. А будувалася вона на кошти таких багатих людей,що,здається,не мало б бути затримок за матеріалом чи робітниками. Може робота над іконостасом ,прикрашеним багатьма різьбленими фігурами,потребувала багато часу на заготування та сушку деревини,але при належних коштах і ця робота не могла продовжуватися так довго. Немає сумніву що церкву закінчили раніше 1770 року,але військові дії,що почалися  в той час,не дозволили головному будівничому цієї церкви П.Ів. Калнишевскьому  приїхати до м.Ромна на її освячення. Тому богослужіння відбувалося у старій церкві,а нова залишалися неосвяченою до 1774 року,коли був підписаний Кучук-Кайнарджійський мир. Ось тоді Петро Іванович мав можливість звільнитися від служби і особисто бути присутнім  при освяченні збудованої ним церкви.

 Це тим більш вірогідніше,що після побудови Покровської церкви у м.Ромні,Калнишевський ,маючи намір побудувати ще церкву на місці свого народження у с.Пустовійтівка,не міг особисто бути там присутнім,а прислав з Січі посланця з проханням до митрополита і з наказом парафіянам, щоб церква почала будуватися невідкладно у тому ж 1773 році.

Підтвердженням того,що сам Калнишевський був присутнім при освяченні Покровської церкви,є  статистичний опис міста Ромна,укладений у 1859 році чиновником МВС п. Терещенком,котрий при описові Покровської церкви,говорить що у нsй збереглися дерев’яні,зеленою фарбою пофарбовані сидіння для старшини війська Запорізького ( Журнал МВС 1861 р. ч.48. І.К.) . Можливо, Калнишевський приїздив тоді з багатьма гостями із Запорізької січі і для них приготували особливі місця для cидіння. Двоє з цих сидінь-двомісні,одне – одномісне,дещо вище і ширше двомісних,стоять і тепер у церкві,хоч уже і зістарилися,але ще цілі.

Євангеліє,подароване церкві Калнишевським.



У.

При Покровській церкві,ще попередній,старій,як і при інших церквах з минулого століття існували школа та шпиталь ( Журнал МВС 1861 р. ч.48.І.К.),котрі утримувалися частково за рахунок церковних коштів. Так,наприклад, у 1764 році було витрачено на виготовлення шкільних сіней: видано майстрам -1р.60 коп.,та закуплено соломи для їх покриття на 70 коп. А у 1767 році,вірогідно з нагоди побудови вже нової церкви на новому місці,прийшлось переробляти й шпиталь,бо не зважаючи на те, що він ремонтувався, в 1764 році,як бачимо з книги витрат,він будувався заново у 1767. Згідно згадуваної книги було витрачено : за місце на шпиталь,на робітників та на харч витрачено грошей 1р.20 коп. За будівництво шпиталю виплачено Федору Лисому грошей 7 рублів,закуплено крокв та лат на 87 коп., соломи на 66 коп.,гончареві,що зробив піч та трубу видано 90 коп. Витрати,як бачимо,на ті часи дуже незначні. Можна припустити,що на будівництво виділялася із церковних коштів найнезначніша сума,а інші витрати здійснювалися за рахунок пожертв,котрі збирали жебраки,що жили у шпиталі.

   Неможливо повірити,що хоч і 130 років тому можна було збудувати будь-який будинок за 11 рублів 85 копійок,котрі тоді були виписані із церковних коштів. Взагалі,всі шпиталі при церквах утримувалися за рахунок благодійників,а школи називалися церковними тільки тому,що вони будувалися на церковній землі і у них обов’язково проживали дячки,які навчали дітей по добровільній угоді з батьками. Шпиталі існували при церквах до відкриття Богоугодного закладу у 1826 р., а школи – до 60-х років.

УІ.

   Покровська церква, нинішня,дерев’яна,протягом майже 130-ти річного існування капітально ремонтувалися лише одного разу – у 1827-1830 роках. Тоді під неї  підвели цегляний фундамент,замінили старі підвалини,було перекладено підлогу  і перекритий залізний дах.

  У церковному архіві поміж старих книг збереглася дощечка з написом на одній стороні такого змісту: « Описання Покровського храму Роменської Покровської церкви. Храм заведено у місті Ромні ще раніше 1700 року,як про те знаки церковних речей стверджують. Оскільки церква Покровська,котра древністю  своєю доводить навіть заснування міста при річці Сулі та Ромні,вірогідно,мала суттєві недоліки,котрі відобразилися на решті олов’яних чаш,писаних Євангеліях,котрі тоді застосовувалися при служіннях,прийшовши у крайню старезність, з 1750 року не могла буди відремонтованою і тяжіла більш до зруйнування чи зовсім до знищення. Але дія благодаті Божої та волі Пречистої Богоматері,не допускало храму знищення храму цього,вселило у серця Бувшого війська Запорізького кошовому Петру Калнишевського і Давиду Чорному благословенне бажання  і сам намір спорудити новий храм Покровський , нині існуючий,власним їхнім коштом та утриманням у 1764 році. І,як і у час  будівництва,чудова будова ця,з п’ятьма куполами збудована,не мала значних пожертв і запасів на допомогу благочестивим будівничим,так і нині,того не маючи,на жаль, руйнується і потребує чималої суми на належний ремонт. Ці обставини змушують служителів храму вжити заходів для відбудови цього дорогоцінного пам’ятника ,шляхом  добровільних пожертв,з розрахунку на які вже і запропонований ремонт вартістю не менше  п’яти тисяч рублів. Плануючи розширення цієї споруди,доцільно влаштувати на хорах храм Благовіщеня ,бо ця справа  прийнятною для Бога і корисною релігії християнській сумлінний пожертвувач не відмовиться сприяти вічному згадуванню імені свого у храмі цьому.

  Там же,в архіві зберігається оригінал книги,виданої 5 травня 1827 року з Полтавської духовної консисторії,за резолюцією Преосвященного Георгія  Єпископа Полтавського та Переяславського парафіянину Покровському Івану Устименку, яка дозволяє збір пожертвувань  у Полтавській єпархії  протягом шести років на ремонт Покровської церкви і на побудову при ній нової дзвіниці.

 Потім,у 1833 році 21 квітня на цій книзі було консисторією здійснено запис,що Єпископ Нафанаїл дозволяє ще на 2 роки проводити збір у Полтавській єпархії на будівництво дзвіниці. Але за 8 років усього було зібрано пожертвувань, відповідно до цього документа, ,всього 142 рублі. Тоді,мабуть,проводили внутрішнє та зовнішнє пофарбування стін,а дах фарбували і золотили хрести востаннє у 1853 році. Але іконостас з часу спорудження його Калнишевським жодного разу не оновлювали,так як на таке оновлення позолотою потрібні були великі витрати,котрі Покровські парафіяни не могли б виконати ніякими пожертвами.

   На сьогодні  середина церкви вражає присутніх якоюсь незвичною,дуже давньою старовиною ,старшою за свої роки. Своєрідний,дуже рідкісний стиль іконостасу,з великою кількістю різьблених на ньому фігур,ледь помітних на великій висоті,припалих пилом і зовсім стемнілих від часу,являє собою дуже сиву давнину.

 Зверніть увагу на величезну фігуру Бога-Отця,котрий сидить на самій вершині іконостасу,оточеного Ангелами, або на Царські ворота ,кожна половинка котрих шириною в 1 аршин 3 вершки зроблена з однієї цільної дошки. На них вирізані  з лицьової сторони Благовіщеня у фігурах Пресвятої діви та Архангела та різноманітні  прикраси,тоді як зворотна сторона дощок від олтаря чисто вистругана і ніде не підклеєна. Де тепер знайдете подібну різьбу? Це,хоч і не дуже давня,але за своєю незвичній обробці,здається дуже давньою,різьба. Сама похмурість іконостасу і стін при ньому,при першому   входженні до церкви наділяє вас якимось  зворушливим  почуттям благоговіння до справ давно померлих любителів краси храмів Божих і завжди викликає особливе бажання смиренно молитися. Особливо рано – вранці, восени та взимку на Всенощному Богослужінні,котре зазвичай тут відправляють до настання світанку, при слабкому мерехтінні лампад та принесених парафіянами маленьких свічок,тут, у цьому здавалось би убогому та темному храмові ,забуваються всі житейські радощі та негаразди. Ум та серце  мимохіть піднімаються до неба,зневажаючи марноту і непостійність земного існування. Я з давніх часів особливо любив ходити до Покровської церкву на утреню,в темні зимові ночі,години за дві-три до світанку,, і під дахом Пресвятої Богородиці завжди знаходив підтримку та втіху в усіх негараздах житейських.

  

  

Покровська церква,крім багато оздобленого іконостасу, спорудженого Калнишевським,заставлена в різних місцях і в бокових притворах різноманітними іконами,котрі приносили у дар побожні парафіяни. Деякі з цих ікон у срібних окладах,але більшість зовсім простих. Деякі ікони,певне,дуже старого живопису,але невідомо,чи збереглася якась з них з попередньої старої церкви. Тільки на згадуваній вище дощечці на зворотній стороні написано: « Відомості про ікону Триручну. Ця ікона  здавна ще була шанованою і у бувшій Покровській церкві. Звідти була перенесена до цього храму і,як дуже стара,була прихована до своєї появи уві сні багатьом страждаючим на різні хвороби.  Тому і поставлена на видному місці і,як у кінці 18 століття, так і тепер визнана справжнім зображенням Тихвінської ікони із зображеним  на ній св. Євангеліста Луки,котрий тримає немовля на лівій руці. Прикрашена за смаком кожного знаками у сріблі та іншими пожертвуваннями. Рука ж права на іконі цій зображена  означає зцілення відрубаної руки Іона Дамаскіна,який після того випадку написав чимало догматів та книг на прославлення східної церкви. ( Дощечка ця зроблена та підписана з обох боків вищесказаними написами певне у 1827 році,як і заклик до парафіян про пожертвування на ремонт церкви. І.К.)

    Отже,безсумнівно,ця ікона залишилася ще із старої церкви. Вона і по сьогодні особливо шанована парафіянами Покровськими і в день її вшанування 26 червня завжди відбувається урочисте Богослужіння  при багато чисельному зібранні молільників.

   Тепер ця ікона стоїть  в особливому великому кіоті за склом ліворуч іконостасу,при вході з північного притвору у срібному визолоченому окладі. За церковним описом 1891 року зазначається,що кіот з цією іконою  було оновлено у 1866 році купцем Андрієм Шумком,давнім та заможнім  тоді Парафіянином Покровської церкви,який теж жив на Западинцях. Книг для Богослужіння, як видно з опису 1856 року, зі старої церкви збереглося дуже багато. Деякі з них надруковані у шестисоті,а деякі – у семисоті роки. Найбільш цінні з цих книг Євангелія. Одне - у звичайний лист,під зеленим оксамитом,оправлене у срібло,друку московського 1748 року. На його листах напис:  «міщанином Яковом Байдаковим 1757 року Листопада 2 дня.». Друге теж у лист,під малиновим оксамитом,оправлене сріблом  з позолотою,вагою 1 фунт 48 золотників, Львівського друку 1670 року 1 червня,невідомо ким пожертвуване.

 На цвітній тріоді,надрукованій  у Києво-Печерській лаврі у 1724 році тільки на другому листку зберігся  напис « Раб божий Іаков Байдоленко». На наступних сторінках помітно,що напис продовжувався,але ,на жаль, при палітур енні книги,вона була обрізана,так що нічого не видно.

   На пісній тріоді,друкованій  теж у Лаврі у 1727 році зберігся увесь надпис  внизу на перших 5 сторінках : « Року 1732 місяця Травня 18 ця книгу,що називається тріодь пісна раб Боджий Гераси з дружиною та дітьми ціною купив кіп за дванадцять і подав до храму Покрови… ( два слова заклеєні при палітуренні. ІК.)  на прездравії  стоячий за іотпу (?) церкву свої довічні часи.

 За священства Стефана Петрова та Василя Іванова.»

 Ще багато є й інших різних книг,друкованих у семисоті роки,тобто тих,що залишилися від старої церкви.

  

  Покровська церква,крім багато оздобленого іконостасу, спорудженого Калнишевським,заставлена в різних місцях і в бокових притворах різноманітними іконами,котрі приносили у дар побожні парафіяни. Деякі з цих ікон у срібних окладах,але більшість зовсім простих. Деякі ікони,певне,дуже старого живопису,але невідомо,чи збереглася якась з них з попередньої старої церкви. Тільки на згадуваній вище дощечці на зворотній стороні написано: « Відомості про ікону Триручну. Ця ікона  здавна ще була шанованою і у бувшій Покровській церкві. Звідти була перенесена до цього храму і,як дуже стара,була прихована до своєї появи уві сні багатьом страждаючим на різні хвороби.  Тому і поставлена на видному місці і,як у кінці 18 століття, так і тепер визнана справжнім зображенням Тихвінської ікони із зображеним  на ній св. Євангеліста Луки,котрий тримає немовля на лівій руці. Прикрашена за смаком кожного знаками у сріблі та іншими пожертвуваннями. Рука ж права на іконі цій зображена  означає зцілення відрубаної руки Іона Дамаскіна,який після того випадку написав чимало догматів та книг на прославлення східної церкви. ( Дощечка ця зроблена та підписана з обох боків вищесказаними написами певне у 1827 році,як і заклик до парафіян про пожертвування на ремонт церкви. І.К.)

    Отже,безсумнівно,ця ікона залишилася ще із старої церкви. Вона і по сьогодні особливо шанована парафіянами Покровськими і в день її вшанування 26 червня завжди відбувається урочисте Богослужіння  при багато чисельному зібранні молільників.

   Тепер ця ікона стоїть  в особливому великому кіоті за склом ліворуч іконостасу,при вході з північного притвору у срібному визолоченому окладі. За церковним описом 1891 року зазначається,що кіот з цією іконою  було оновлено у 1866 році купцем Андрієм Шумком,давнім та заможнім  тоді Парафіянином Покровської церкви,який теж жив на Западинцях. Книг для Богослужіння, як видно з опису 1856 року, зі старої церкви збереглося дуже багато. Деякі з них надруковані у шестисоті,а деякі – у семисоті роки. Найбільш цінні з цих книг Євангелія. Одне - у звичайний лист,під зеленим оксамитом,оправлене у срібло,друку московського 1748 року. На його листах напис:  «міщанином Яковом Байдаковим 1757 року Листопада 2 дня.». Друге теж у лист,під малиновим оксамитом,оправлене сріблом  з позолотою,вагою 1 фунт 48 золотників, Львівського друку 1670 року 1 червня,невідомо ким пожертвуване.

 На цвітній тріоді,надрукованій  у Києво-Печерській лаврі у 1724 році тільки на другому листку зберігся  напис « Раб божий Іаков Байдоленко». На наступних сторінках помітно,що напис продовжувався,але ,на жаль, при палітур енні книги,вона була обрізана,так що нічого не видно.

   На пісній тріоді,друкованій  теж у Лаврі у 1727 році зберігся увесь надпис  внизу на перших 5 сторінках : « Року 1732 місяця Травня 18 ця книгу,що називається тріодь пісна раб Боджий Гераси з дружиною та дітьми ціною купив кіп за дванадцять і подав до храму Покрови… ( два слова заклеєні при палітуренні. ІК.)  на прездравії  стоячий за іотпу (?) церкву свої довічні часи.

 За священства Стефана Петрова та Василя Іванова.»

 Ще багато є й інших різних книг,друкованих у семисоті роки,тобто тих,що залишилися від старої це

                                                                                             УІІІ

При Покровській церкві з часу її спорудження не було особливо великої дзвіниці,як  булоприйнято будувати при усіх церквах. Дзвіниця завжди знаходилася окремо від церкви,на особливо прибудованих стовпах. У 1827-35 роках хоч і збирали пожертвування на будівництво дзвіниці,але,як було сказано вище, таких було зібрано тільки 142 рублі,так що,певне, багато не вистачало на ремонт церкви . Тому дзвіницю будувати припинили.

А вже у 1848 році у церковному дворі,де стояла попередня старовинна церква,відокремленим тепер від теперішнього церковного подвір’я невеликим провулком,котрий йде до Муховця і на Могилки, було збудовано і відкрито церковно парафіяльну школу,у якій  на сьогодні навчається від 50 до 60 дітей обох статей. Поряд було збудовано добротний будинок для священика – настоятеля церкви,яким на сьогодні є о. Феодор Мирович.

ІХ

           Бог знає,за чиїм намовлянням Покровські парафіяни здана були переконані,що існуюча їхня церква зовсім незручна для Богослужіння : у ній і тісно,і холодно,і, начебто невдовзі вона завалиться. І ось уже більше 20 років вони  ретельно збирають гроші на будівництво нової,кам’яної церкви. Про стару ж ніхто не хоче й подумати,не бажають виділити ні найменшої долі коштів для підтримки такого цінного пам’ятника старовини. Звичайно,що залізо на даху,залишаючись більше 40 років нефарбованим, проржавіло і,під час дощів, протікає на склепіння. Зовнішнє обшиття стін без фарбування теж гниє і пропускає вологу на стіни,тому скрізь відчуваються протяги. Але стіни й куполи цієї церкви зроблені з такого міцного дерева, що на нього ні час, ні вогкість зовсім,мабуть,не впливають. Вони тверді,як залізо  і варто тільки місцями обшалювати зовні і пофарбувати – і церква залишиться ще надовго. Вже зібрано біля 16 тисяч на нову,складено план та фасад,котрий виставлений у церкві з переконливим  закликом про посилення пожертвувань. Нову церкву планують будувати трохи вище існуючої під гору,фасадом на Полтавську вулицю.

      Вже заготували багато цегли,зупинка тільки за дозволом керівництва. Але у цьому році все ж планують розпочати будівництво. А стара церква приречена на знищення, тільки іконостас з неї збираються поставити у новій церкві.

        Але якби хоч частина із зібраних грошей була використана на ремонт старої церкви,здається,було б набагато краще. Варто тільки поновити іконостас,котрий все рівно доведеться поновляти при переносі до нової церкви,пофарбувати стіни і дах – і тоді стара церква могла б існувати може б ще не одне століття і  тішити своєю древністю молоде покоління.