СПОГАДИ



                                                     ПРОДОВЖЕННЯ СПОГАДІВ МОГО ДІДА

Так почалися мої фронтові дороги від міста Бєляєва Тульської області  до Мценська, звільнення Брянська та ряду  населених пунктів Брянської області. Війська нашої армії вперше йшли територією, котра більше року була бід чоботом гітлерівців. Ми бачили навколо випалені землі, купи руїн та ліс димарів на місці колишніх будинків. Суворими були обличчя бійців, які стояли біля обгорілих трупів радянських людей. Жителі села Богданово, зі слізьми на очах розповідали нам, що перед відступом фашисти зачинили в будинку 54 людини, обстріляли будинок з кулемета, а потім, обливши бензином, підпалили.

   Зустріч із звільненими від фашистів радянськими людьми переростала у стихійні мітинги. Бійці клялися прискорити вигнання окупантів з радянської землі. Писали заяви про прийом до партії. Продовжуючи наступ, наша 105 окрема стрілецька бригада, взаємодіючи з іншими частинами зайняла місто Фатеж, захопивши значні трофеї. Далі ми розвинули удар на Дмитрієв Льговський.

 

 В той час я вже був заступником з політичної частини командира мінометної роти  окремого стрілецького батальйону. В серпні 1943 року ми стояли в обороні в двох кілометрах західніше Верхнього Тагіна, відбиваючи безперервні атаки противника.

   Політвідділ 105 окремої стрілецької бригади відправив мене слухачем  Московського військово-політичного училища  імені Леніна Московського Військового округу в артилерійське відділення. Воно знаходилося в місті Шадринськ Курганської області. Після закінчення училища я був направлений в січні 1944 року парторгом артилерійського дивізіону 27 гвардійської мотострілецької бригади 1 гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту, котра розвивала  наступ, звільнивши Новоград-Волинський та Сарни. В грудневих та січневих боях західніше Києва, наша 1 гвардійська танкова армія знаходилася на головному напрямку дій 1-го Українського фронту. Незвичною була на Україні зима 1944 року. Теплі січневі дні перетворили ґрунтові дороги Південного Полісся в непролазну багнюку. Автомобілі »Студебекери» з причепленими артилерійськими системами не могли рухатися. У багатьох з’єднаннях створювалися гужові транспортні роти. Особовому складу валянки заміняли на шкіряне взуття. У цих непростих умовах армія готувалася до наступу. Велика увага приділялася партійно-політичній роботі. Командири, політпрацівники, досвідчені воїни-фронтовики розповідали новачкам про бойові традиції бригади, артдивізіонів, про силу радянської зброї, наводили приклади із власного досвіду.

  На фронті у наступі механізованих частин також приймали  активну участь гвардії кавалерійські полки, котрі наносили відчутні удари, заходячи в тили гітлерівців. Наступ розвивався на Луцьк-Рівне-Дубно. Луцько-Рівненська операція закінчилася перемогою військ 1-го Українського фронту. Війська просунулися на захід до 110 кілометрів.

  Головні сили 1-го Українського фронту у березні 1944 року почали Проскурово-Чернівецьку операцію. Для боротьби з танками противника 27 гвардійська мотострілецька бригада створювала рухомі загороджувальні загони та артилерійські протитанкові резерви, зокрема наш артдивізіон. Оволодівши містами Коломия та Чернівці, командування, політсклад та бійці нашої 1 гвардійської танкової армії розпочали підготовку до літнього наступу.

   Третій місяць на ділянці фронту нашої армії стояло затишшя. За цей час траншеями та ходами сполучення, укриттями для військ та бойової техніки були зриті поля, узлісся, схили балок. В період оборони проводилися семінари секретарів парторганізацій, збори партактиву, пропагандистів та агітаторів.

    17 липня 1944 року 1 гвардійська танкова  армія  разом з передовими частинами стрілецьких дивізій 13-ї армії  розпочала форсування Західного Бугу, північніше міста Коростополя, котрий і був взятий спільними зусиллями 18 липня, а через 5 днів звільнили місто Броди. П’ять діб йшли гарячі бої в районі «Бродського  казана», після чого ми попрямували до радянсько-польського кордону. Темпи просування до кордону  досягали 30 кілометрів на добу. Ми з ходу атакували Рава-Руську, наше прикордонне місто. Висока бойова майстерність та героїзм – ось що відрізняло радянських солдат, сержантів та офіцерів у цих боях.  Після виходу військ армії в район Рава-Руської та ліквідації Бродського угрупування, було створено сприятливі умови для подальшого наступу.

    Противник почав відступ своїх військ. Війська наших армій перетнули радянсько-польський кордон і почали звільнення братського польського народу від німецько-фашистської окупації. Наші воїни поздоровляли один одного з виходом на західний кордон нашої Батьківщини.» Нєх жиє Червона Армія!» кричали люди на вулицях прикордонних сіл та містечок. Зі словами вдячності зустрічали поляки наших бійців. Радянський солдат ніс на польську землю свободу та незалежність.

    Наші війська продовжували наступ, звільняючи Польщу від ненависного ворога. Було форсовану річку Сан та захоплено плацдарм на лівому березі. В результаті вдалих дій наших військ, в обороні противника західніше р. Сан, утворився пролом – прохід шириною в 40 км. Отже шлях до Вісли був по суті вільним.  І ось 6 серпня 1944 року за наказом командуючого 1-м Українським фронтом маршала І.С.Конєва наша 1-ша гвардійська танкова армія під командуванням Генерал-полковника Катукова, взаємодіючи з 8-м мотомеханізованим гвардійським корпусом, розпочали переправу військ на плацдарм по ту сторону Вісли, розпочавши  наступ  по розширенню плацдарму. Не буду розповідати, з якими труднощами довелося зіткнутися при переправі.

   Успішне перекидання наших військ на плацдарм розлютило ворога. Контратаки його піхотних дивізій та танків з півночі вздовж Вісли йшли одна з одною, одночасно посиливши удари по переправам. Ворог намагався відрізати від головних сил війська, котрі зайняли плацдарм, знищивши їх. Але, незважаючи на чисельні спроби, ворогу не вдалося перешкодити переправі наших військ. Фашистське командування розкидало над плацдармом листівки. У них говорилося:» Ви оточені, здавайтеся!». Вони вважали,що наша переправа ледве тримається, а за Віслою в той час знаходилося вже 8 дивізій 13-Ї армії,близько 500 танків.

    Проти наших військ з боку Сандоміра стояло величезне угрупування фашистських військ. Наша танкова армія почала наступ південніше Сандоміру  і далі почала наступати на міста Ракув та Кельце. Пройшовши близько 6 км., наша розвідка помітила велику колону ворожих бронетранспортерів,артилерії та танків, котрі повернули від шосе в бік Ракува.

  На світанку 11 серпня мі вступили у бій з частинами танкового корпусу фашистів. Довелося негайно розгорнути наші протитанкові батареї. В атаках на висоту південно-західніше Ракува ворог втратив багато танків та бронетранспортерів. Цей контрудар гітлерівці нанесли з метою вийти в тил наших військ , котрі наступали на Сандомир, розсікти плацдарм і захопити переправи. Але ворог прорахувався. Його спроби розвинути удар в глиб успіху не мали. Тоді ворог наніс масований удар авіацією з повітря.  З ладу вибуло близько половини особового складу  нашого артдивізіону та інших частин.

  Наступного дня.12 серпня гітлерівці прорвалися в район південно-західніше м. Сташув, ближче до наших позицій. Телефонний зв’язок  наших батарей з КП дивізіону був перерваний. Тоді я змушений був  вирушити зі своїм зв’язківцем  в 2-гу батарею,де вже було виведено із ладу  2 гармати та частину гарматної обслуги. Треба було з’ясувати обстановку, підтримати бойовий дух бійців. Але приблизно за 100 м. до батареї біля нас розірвалася міна. Я був поранений мінометним  осколком у стегно   правої ноги. Кров ринула у чобіт, я не міг зрушити з місця. В цей час автомобіль «Студебекер» з другої батареї вже віз поранених бійців. Мене теж поклали на цей автомобіль і повезли до медсанбату, котрий знаходився на іншому краю селища. Але , не доїхавши до санбату, я отримав друге важке поранення. Бронебійний снаряд з ворожого танка потрапив  у борт нашого студебекера. Машина вибухнула, бо поранені лежали на ящиках зі снарядами.  Нас, поранених, викинуло на землю, багато тут же загинули. Мені ж осколки потрапила в область грудей, роздробивши 9 та 10 праве ребро. Стікаючи кров’ю. я втратив свідомість, але був підібраний бійцями та відвезений з іншими пораненими на машині  в медсанбат. Звідти, після першої операції, був відправлений  з  іншими пораненими в череп, літаком «Дуглас» до польового шпиталю у Львові.  Потім санітарним поїздом до евакогоспіталю №2118 до м. Сочі. Там кілька разів оперувався по видаленню осколків та лікувався 5 місяців.

   Що ж врятувало мене від явної смерті в цьому другому пораненні?  Військовий хірург  сказав мені,що осколки потрапили в кобуру з пістолетом ТТ, прошили ремінь, гімнастерку и вже поті розсікли груди роздробивши два ребра,міжреберні нерви, лише трохи задівши легені. Та й бійці вчасно мене підібрали і відправили до медсанбату.

  За бойові операції на Сандомирському плацдармі  я був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.  В грудні 1944 року в евакогоспіталі 2118 орден мені вручив командуючий й Північно – Кавказського військового округу. Він повідомив мені ,що наказом ГоловПУРККА мені присвоєно військове звання капітан.

   Мої товариші по артдивізіону писали мені до шпиталю,що в наступному бою, на підступах до Сандомиру загинув смертю хоробрих наш командир артдивізіону, старший лейтенант Капранідзе. Писали,що наш артдивізіон розформували відправили до тилу для поповнення. Незважаючи на величезні втрати в живій силі та техніці, 13 та 1 гвардійські танкові армії, взаємодіючи з іншими частинами, поновили наступ і 18 серпня оволоділи м. Сандомир. Тим часом війська 1 Українського фронту  зімкнули кліщі навколо противника.

В оточення потрапило чотири ворожих дивізії, всі вони були взяті у полон.

    В лютому 1945 року після виходу зі шпиталю, мені вже не судилося повернутися в свою частину, котра тоді вже підходила до Одеру. Командування Північно Кавказьким військовим округом направило мене до військово-політичного училища пропагандистів Червоної Армії ім.. Леніна  м. Смоленськ. Закінчивши його у травні 1946 року,  я був призначений заступником командира артилерійського полку берегової охорони в м. Севастополі. А вже звідти,відповідно до мого рапорту, мене демобілізували в запас. Я повернувся в Ромни  на роботу за своєю спеціальністю зоотехніка.

  

Спогади.

Зі спогадів мого діда Сербіна Леоніда Нікіфоровича (1903-1987)

 Когда 22 июня 1941 года вспыхнула  Великая Отечественная война, Роменский райвоенкомат сразу не призвал меня в армию, так как я состоял на учете у них в звании техника  первого ранга. Меня использовали в качестве председателя  ремонтной комиссии по приему лошадей в армию, которые поступали в Ромны от эвакуированных из западных районов предприятий и колхозов. Лошадей непригодных в армию возвращали в районные организации. Одновременно нас, членов партии и партактив, в органах милиции обучали и готовили военному мастерству с тем, чтобы в нужное время использовать в партизанском отряде.

  На приемо-сдаточном пункте в Засулье, на площади возле школы на крестах, где я работал в составе ремонтной комиссии, я подготовил и оборудовал пароконную подводу и пару лошадей с тем, чтобы всю свою семью: жену и четверых детей ( младшему Юре было 4 года, старшему Виктору -17) эвакуировать вглубь страны. В горсовете в то время секретарем была Алла Капитульськая. Она должна была выдавать эвакуационные свидетельства, но она отвечала всем: « Не паникуйте, враг еще далеко, Киев в наших руках» Вот почему в городе осталось в то время масса евреев, многие из которых тоже хотели эвакуироваться. Почти все они погибли в оккупированных фашистами Ромнах.

  8 сентября 1941 года на город в районе мебельной фабрики фашисты сбросили несколько авиабомб. В нашей квартире по ул. Урицкого 1 вылетели в окнах стекла. Поэтому я пригнал оборудованную подводу, в нее положили кое-какие вещи, кое-что из продуктов. Боясь, что вдруг разбомбят засульський мост, 9 сентября отвез свою семью к моему товарищу по работе зоотехнику Онищенко С.Г., который жил недалеко от моста. Утром 10 сентября я собирался отправить семью во главе с моим старшим сыном Виктором.

  За мной тогда была закреплена верховая лошадь, и рано утром 10 сентября я повез в военкомат документы о приеме и сдаче лошадей. Из ворот военкомата выезжала груженная автомашина с людьми и документами. Кто-то на машине крикнул «Сербин, срочно возвращайся, немцы уже под Ромнами, мы уезжаем!»  Тогда я галопом бросился в Засулье во двор Онищенко к своей семье. Я хотел сразу же запрячь лошадей в повозку и отправить семью. В это время по дороге  по направлению к МТС двигалось много бегущих людей. Но тут вдруг налетел вражеский самолет и сбросил бомбу, которая попала в соседский двор. Все, кто были на дворе Онищенко, в панике бросились в погреб. Через несколько минут я, мой старший сын и другие люди выскочили из погреба. Лошадей во дворе уже не было – их угнал кто-то из бегущих людей. Повозка с вещами оставалась посреди двора. Раздумывать было некогда. Я и мой товарищ Онищенко попрощались со своими семьями и бросились бежать в направлении совхоза им. Ленина, далее через Заруддя до Великого Хутора. Там председатель колхоза дал нам повозку, запряженную доброй лошадью. Так мы вдвоем поехали до Лебедина, далее через Суджу доехали до Старого Оскола.

  

 По дорогам в то время шли и ехали на подводах толпы беженцев. Мы встретили ехавшего на подводе ветврача  Роменской ветлечебницы Синельникова А.И.с двумя дочерьми и с женой Марией Исаевной, которая работала завветапекой в Ромнах. Далее по дороге встретили тоже ехавшую на подводе депутата Верховного Совета УССР Гайдамаку К.Ф. После нашего приезда в Старый Оскол, Гайдамака К.Ф. написала мне на своем депутатском бланке справку о том, что я эвакуирован в Саратовскую область к месту зимовки скота Роменского района. Подпись Гайдамаки Старооскольський райисполком удостоверил 26 сентября 1941 года. Своих лошадей  мы сдали в райисполкоме.

  Затем из Старого Оскола поездом мы доехали до Саратова. Онищенко С.Г. поехал далее в Омск, к своей сестре. Синельников и я в Саратовском областном управлении сельского хозяйства получили направления по специальности в райземотдел Ней Вальтерского  района (ныне Свердловский район Саратовской области). Сам поселок Ней Вальтер – бывшая немецкая колония. В начале войны всех жителей эшелоном вывезли в Сибирь. С собой они взяли вещи и коров. Остались постройки, скот, овцы и лошади.

   Работая зоотехником, по коневодству, без семьи, я не знал, что с ними теперь будет там, в оккупированных Ромнах. Мысль о том, что может погибнуть вся семья, не покидала меня. Я неоднократно приходил в райвоенкомат и просил призвать меня в армию рядовым солдатом. Но там мне заявляли: «Мы не имеем права, ждите вызова».

  И лишь 20 мая 1942 года меня призвали  в Красную Армию и сразу же направили на краткосрочные курсы среднего политсостава в город Мензелинск Татарской республики, Приволжского военного округа. В августе 1941 года окончил курсы и в звании старшего лейтенанта был направлен в Москву в Главное Политическое управление Красной Армии. А уже оттуда был послан на Брянский фронт политруком 105 отдельной стрелковой бригады 61 стрелковой армии…

                                                        Далі буде.

ШАНОВНІ КОЛЕГИ! 5 ГРУДНЯ 2014 РОКУ ВИЙШОВ ЛИСТ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ №1 /9-630 " Про неухильне дотримання принципів гарантування свободи педагогічної діяльності вчителя". 


ДУЖЕ РАДЖУ З НИМ УВАЖНО ОЗНАЙОМИТИСЯ!!!
                                                                                                        Детальніше